Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Замовк. Опустив очі в очікуванні вердикту.

Рита теж мовчала. Декілька хвилин усвідомлювала почуте. Багато в чому треба було розібратися, багато що обговорити. Спокійно та у відповідній обстановці. Та жодної краплі не здивувалася зізнанням про Кирила, це було у його стилі. Але як дивно було зараз спостерігати Одинцова… батька у такому вразливому становищі.

Дивилася на нього, намагаючись знайти каверзу, викрити в обман, та не виходило. Або генерал вміло користувався професійними навичками, а вона стала надто довірливою, або говорив правду. Так відразу не зрозуміти та не вмістити обговорення подій завдовжки в кілька десятиліть у коротку розмову. І прощати чоловіка одразу не готова. Їй до розуміння ще йти та йти. Але якщо відштовхне зараз, тоді точно не вийде.

Спокуса вкотре втекти від розв'язання проблеми була надто великою, та ще сильніша спокуса залишитися і дати шанс спокутувати вину. Колишня Марго, мабуть, прогнала б генерала. Та зараз вона намагається повернутися до тієї Ритки, котрою була до подій дванадцятирічної давнини. Олег намагається повернути її. І та Ритка напевно знайшла б точки дотику з батьком, що раптом з'явився.

По суті, хто і що в неї є? Чернишевський та життя з чистого листа. З новими радощами та прикростями, мріями та жалем. Тільки їй, Маргариті, вирішувати, чим лист наповнювати та кого впускати в майбутнє. Бувши дитиною, вона так часто хотіла, щоб батько знову опинився поряд. Можливо, варто хоча б зараз спробувати?..

– Сьогодні Новий рік, – нагадала Маргарита, – Ми з Олегом зупинилися у його старій квартирі. Звучить дивно, але думали там відзначати. Те місце багато значить для нас, воно дозволяє відчути себе нормальними.

– Я знаю, – видихнув Одинцов.

Звідки – питати було не варто. Зрозуміло, що Чернишевський здав.

– А ти? – нерішуче уточнила, закусивши губу, – Хочеш скласти компанію? Якщо в тебе, звісно, ​​немає інших планів.

– Я? – генерал на мить насупився, але збагнувши, разом пожвавішав, – Я з радістю. Якщо ти не проти.

– Я ж сама запропонувала, – здригнувшись від холоду, відмахнулася.

– Ти замерзла, – констатував факт чоловік, – Потрібно йти.

– Так, – обернувшись до могили наостанок, повільно рушила вперед.

Декілька кроків і відчула, як батько, наздогнавши її, нерішуче обняв за плече, розтираючи руку в спробі зігріти. Стрепенулася від несподіванки, але не відсторонилася.

Дивно ось так іти в обіймах з батьком, але було в цьому щось таке… Просто Риті треба час, щоб звикнути до того, що в її житті знову є батько.

Це був її перший Новий рік з Олегом. Перший у свідомому віці із батьком. Перший, крізь довгі роки, у статусі вільної. Все у новинку. Все інакше. Воістину із чистого листа.

Як і передбачалося, надвечір місто засипало, не пройти нікуди, не проїхати. Але Андрій Михайлович прийшов чітко до призначеного часу, по-генеральськи пунктуально та з купою продуктів.

Планували відмітити з Олегом скромно. Купили невелику, але пухнасту живу ялинку, прикрасили старими, що залишилися від дідуся та бабусі чоловіка, іграшками. Зі стравами на стіл теж не шикували (досить, сита по горло вже) – олів'є, мандарини, запечена качка. Шампанське, блакитний екран старого телевізора та мерехтіння гірлянд. Все просто, але з сімейним теплом та затишком, якого не вистачало обом.

Рита якраз накривала стіл, коли приїхав батько. Побачивши привезені пакети, так і підмивало нагадати, що пізно підкуповувати, раніше варто було думати, коли вони з матір'ю перебивалися сухим хлібом. Змовчала. Якщо хочуть налагодити стосунки, треба намагатися обом.

Дівчина взагалі переважно мовчала цього вечора. Побоювалася наговорити зайвого, та й напруга, що виникла з приходом Андрія Михайловича, відчутно витала в повітрі. Спасибі Олегу, без його підтримки точно збожеволіла б.

– Я подав у відставку, – вже сидячи за столом, проводжаючи минущий рік, зізнався Одинцов.

Рита з Олегом, що розташувалися навпроти, переглянулися. Повила пауза. Десь на фоні із телевізора звучала розважальна програма. Це була несподівана заява. Дівчині здавалося, що без чого-чого, але служби батько не зможе. Невже помилилась?

– Нема чого мені там більше робити, – передбачаючи питання, продовжив Андрій Михайлович, – Ця робота дуже дорого обходитися. Досить, втомився, не хочу. У житті є набагато важливіше.

– Кого на Вашу посаду? – примружившись, поцікавився Чернишевський.

Після пожежі та супутніх подій Олег перестав вдаватися в роботу спецслужби та віддалився від справ. Його місія виконана, решта йому була неважлива. Власне, запитав швидше задля підтримки розмови, аніж цікавості.

– Не знаю. Добирають кандидата, – відмахнувся генерал, колупаючи вилкою салат.

– Як Штормін сприйняв? – з часткою глузування продовжував Чернишевський.

– Не в захваті. Сам розумієш, новий начальник – нова команда. Йому доведеться докласти багато зусиль, щоб утриматись на місці.

– Він хлопець пробивний, впорається, – хмикнувши, помітив Олег, – А Рус що?

– Ти не знаєш? – здивувався Одинцов, – Він одразу після лікарні написав заяву та поїхав до Харкова, в нього там сім'я.