Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Ритуле, ти маєш довіритися.

– Я вже раз довірилася, коли погодилася їхати на Сицилію! – слова виривалися, перш ніж встигала подумати, що говорить багато зайвого, – Що далі? Ти тільки й обіцяєш, що все налагодитись, витягнеш мене від Рощина і все буде чудово. Корчиш із себе супергероя на словах. Що насправді? Насправді ні чорта не змінюється! Стає лише гірше! Якихось кілька місяців тому я жила собі приспівуючи! Так, Рощин не подарунок, але до твоєї появи було спокійно. Моє життя, вперше за довгі роки, нарешті, було спокійним! – підскочила, маючи намір піти, та вдарила на розмах найболючіше: – Краще б я все життя так і вважала тебе мертвим.

– Маргаритко! – хапаючи дівчину за зап'ястя, чоловік різко розгорнув Одинцову до себе. На межі розпачу видихнув: – Невже ти так нічого й не зрозуміла?

– Що я повинна зрозуміти? – зверхньо оглянула кафе, що якось разом спорожніло. Влаштувавши спір на людях, не подумала, як бридко виглядає збоку. – Про кохання та іншу сопливу дурню? Зрозуміла. Життя навчило, що ні до чого доброго воно не приводить.

– А що доводить до хорошого? – скрипнув зубами Чернишевський, до болю стиснувши дівоче зап'ястя, – Підкорившись, як безвольна лялька, слухняно виконувати вказівки людини, через яку з самого початку всі ми: я, ти, Павло, а тепер Руслан та ще багато інших людей, опинилися в усьому цьому лайні? Людини, якій з самого початку ти була потрібна тому, що мимоволі зробила за неї всі брудні справи? Невже ти хочеш продовжувати жити з ним, як ні в чому не бувало?!

– Стривай... – сказане Олегом блискавично пробиралося до свідомості, заплутуючи ще більше, – Що ти маєш на увазі?

– Ти жодного разу не замислювалася, нащо потрібна цьому своєму Кирилові? Думаєш, кохання-зітхання неземне? Тоді чому забрав тебе з Інанни тільки коли Латунін відійшов у інший світ? Чому не дозволив засадити тебе за вбивство?

– А чому ти згадав про мене лише через шість років? – відбивала дівчина.

– Настане час і про мої причини дізнаєшся, – роздратовано процідив Чернишевський, – Зараз річ не про мене.

У пам'яті Марго сплив далекий вечір аукціону в борделі, коли Рощин купив право ночі з нею, випередивши Гришку. Тоді вони з Кирилом уперше стали близькими, і він зізнався в ненависті до Латуніна. Тоді причина для Одинцової була неважлива. Вистачало, що ця тонка ниточка чіпко пов'язувала їх з Кирилом. Згодом після вбивства тема мимоволі відійшла на задній план.

– Може, достатньо таємниць? – з підозрою примружилася.

– Тієї злощасної ночі ти вбила не просто кримінального авторитета на прізвисько Авіатор, – послабивши хват, зізнався чоловік, – Ти вбила зведеного, але від цього не менш ненависного брата Плантатора, позбавивши останнього потреби ділити батьківську спадщину і подарувавши можливість курувати величезні постачання наркоти з Афгана.

– До чого тут Рощин? – на автоматі опускаючись назад на стілець.

– Не вловлюєш зв'язку? – влаштовуючись навпроти, піддався уперед та змовницьки розповів: – Рощин і Плантатор – одна особа. Винний бізнес – прикриття. Ми за ним ганяємось кілька років. І публічно, згідно із законом, і використовуючи його брудні методи. Прямі облави влаштовували, підкуповували його хлопців – марно. Тоді зважилися на кардинальні заходи – впровадитися самим, але надто загралися. Он Русик впровадився… Думали на кілька місяців, а в результаті у що вилилося. Я сам у всю цю дурню, думаєш, чого вліз? Через тебе. Бо хотіли зсередини копнути. Щоб Кирило, побачивши в мені спільника, проколовся. Фіговий з мене конспіратор вийшов, раз він краще став замітати сліди, а ми, не маючи жодних документів та письмових доказів, залишилися ні з чим. Плантатор – хитрий жучара. Недаремно  понад десять років крутився в кримінальному світі, запеклих СБшників затикає за пояс.

– Тобто річ у якихось наркотиках? – ошелешено видавила Маргарита на зізнання Чернишевського.

– Не тільки. Наркотики – лиш мала доля кримінального середовища, яке контролює Плантатор. Ти не уявляєш масштабів.

– Яка різниця, які масштаби? Невже воно варте того? Щодня ризикувати своїм життям та життям багатьох безневинних людей з року в рік, коли все безрезультатно?

– У нашій професії, на жаль, інакше ніяк. В надії врятувати більшу кількість безневинних людей, що навіть не підозрюють про цей брудний бік життя, доводиться ризикувати. Думаю, не мені тобі розповідати, як і чому більшість дівчат потрапляє у бордель. Про наркотичну залежність і сексуальне рабство за кордоном ти напевно чула.

– На щастя, хоч ця доля минула, – скептично хмикнула Рита, – Але й те, що пережила, ворогові не забажаю.

– Ну ось, – знизав плечима Чернишевський, – Розумієш?

– Що ти від мене хочеш, Олеже?

– Знаю, що прошу про неможливе, – прикривши повіки, обережно торкнувся долоні Одинцової, – Будь ласка, довірся мені.

– Якби ти був налаштований не відпускати мене до Кирила, ми б зараз не розмовляли, а втікали, чи не так? – гірко посміхнулася Рита.

Реакція була миттєвою. Підхопившись, Чернишевський смикнув дівчину за руку, змусивши стати слідом:

– Йдемо!

– Ні, Олеже, – застигши на місці, як укопана, заперечила Маргарита, – Досить бігати. У нас немає майбутнього. Я мушу повернутися до Рощина.