Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Ні! – упираючись у чоловічі груди руками (звідки й сили взялися?). – Я не повернуся в Інанну!

– Звісно, ​​не повернешся, – притискаючи дівчину до своїх грудей, – Я тебе сам не відпущу, навіть якщо попросиш. І перестріляю всіх, хто забажає тебе забрати.

– Я не хочу бути тягарем! – завила і сльози градом потекли з очей. – Я хочу померти! Дозволь померти!

Фізичний біль, який десятки хвилин тому буквально розривав на частини, нині здавався нічим у порівнянні з душевним. Тепер Маргарита дужче брикалася в міцних обіймах Рощина, сподіваючись повернути його, сподіваючись, що так зможе заглушити та вгамувати муку, що лещатами здавлювала серце і грудкою стояла в грудях. Смерть, сон, що завгодно, аби не бачити перед очима закривавлене тіло Латуніна і не пам'ятати моторошних років у борделі...

– Заспокойся, моя королево, – колихаючи, як маленьку дитину, шепотів Кирило, – Я ніколи, чуєш, ніколи не дозволю нікому до тебе торкнутися. І померти також не дам.

Знала б Одинцова, наскільки Кирило матиме рацію у своїх словах. Наскільки чітко зможе стримати такі обіцянки. Можливо, одразу спробувала розірвати пута, які здавались рятівними.

2010 рік

Ледве чутний стукіт у двері, й Марго стрепенулась. Підскочивши на ліжку, озирнулася, поспіхом витираючи мокре від сліз обличчя. Це ж треба, не помітила, як розплакалася.

– Рито, я тебе розбудив? – у дверях замаячила постать Буртенка. – Вибачай.

– Це ти... слава богу! – випустивши полегшене зітхання, впала на подушки. На німе запитання пояснила: – Думала Кирило знов прийшов.

Минули два, або три дні (Маргарита геть втратила рахунок часу), котрі провела в гордій самоті, якщо так можна назвати. По кілька разів на день до неї проривалася хатня робітниця з їжею, напевно з подачі Рощина. Пару разів приходив і чоловік власною персоною, але обидва рази дівчина його ігнорувала, вдаючи що спить або мовчазно вислухавши, замикалася у ванній.

Знала, що дратує його своєю поведінкою. Відчувала, що Кирило перебуває на межі зриву, але їй було начхати, як ніколи раніше. Навіть більше, ніж тоді в лікарні, коли майже подихала. Останній вчинок Рощина перекреслив усе: і добре, і погане. Ліміт переживань щодо нього вичерпаний. Якось витягнувши з болота і подарувавши певну волю, відтепер він був руйнівником. Бачити й чути його не мала жодного бажання. Щось доводити, переконувати – згубна справа. Минула спроба, що увінчалася новою порцією болю, ясно це дала зрозуміти. Простіше корову навчити літати, ніж отримати помилування у Рощина.

Судячи з притаманної йому безцеремонно-нахабної поведінки, чоловіка це ні краплі не бентежило. Не каявся. Поводився так, ніби то вона, Ритка, втоптала його в бруд, позбавивши залишків надії. Хоча, можливо, спробу піти до Олега було розцінено саме так. Ніколи не зналася на чоловічій логіці.

– Рощин поїхав до офісу, – за кілька хвилин подав голос Руслан.

Змірявши поглядом чоловіка, що стояв у дверях, Одинцова байдуже знизала плечима, міцніше притиснувши до грудей подушку.

Бурю знову зробили ланцюговим псом. Про це наступного дня після феєричного повернення повідомив сам Кирило під час першого пришестя. З одного боку, Маргарита зраділа. За минулі тижні якимось дивним чином Руслан став не сказати, що близькою, але небайдужою і не чужою людиною. Звикла до нього. І це набагато краще, ніж чергова шістка Калача.

Шість років прожила, не звертаючи уваги на трохи хамуватого начальника охорони, а виявилося, в будинку він найбільш адекватний і єдиний на чию підтримку можна розраховувати. Причина у зв'язку з Олегом чи ще чимось – неважливо. Головне, Руслан завжди готовий допомогти. Інше питання, скільки Буртенко планує продовжувати безглузду гру у шпигунів під прикриттям. Сенсу вдавати далі, на думку Маргарити, не було. Але з'ясувати напевно до сьогодні не видавалося випадку.

– Навіщо тобі все це, Руслане? – втупившись поглядом на чоловіка, поцікавилася Маргарита. – Вибирався б із цього бруду, поки не пізно. Невже в тебе більше нема для чого жити?

– Може, вистачить тухнути? – запитанням на запитання, піднявши брову, – Скоро мохом покриєшся.

Дівчина хотіла запротестувати, але швидко зрозумівши, до чого хилить Буря, підхопилася з ліжка і, натягнувши в'язаний кардиган, пригладила розпатлане волосся. Забула, що тут скрізь не лише очі, а й вуха. Це їй уже втрачати нічого, але підставляти Руслана не мала права.

– Буртенку, я збираюся прогулятися в парку, – байдуже скомандувала.

– Що ж, – розвівши руками, театрально хмикнув Руслан: – Наказ господарки – закон. Але, боюся, доведеться зазнати моєї настирливої ​​компанії.

– Будь ласка, – піднявши підборіддя, Одинцова впевнено пройшла повз чоловіка на вихід.

Лише на вулиці вдихнула на повні груди. Тяжкі краплі дощу, що зривалися котрий день із похмурого неба, не стали на заваді. Виявляється, вирватися хоч на мить із золотої клітки – ціле блаженство. Відразу дихалось вільніше.

– Як тобі вдається так правдоподібно грати свою роль? – коли велика парасолька послужливо розкрилася над головою Русланом, заговорила Рита, – Для мене п'ять хвилин і на стіну хочеться лізти.

– Довгі роки тренування, – посміхнувся Буртенко.