Як вибратися з гри або спробуй вижити до ранку - Argentum

Вони підійшли до зчитувач карток.

– Як думаєш, що сталося з нашими тілами в реальності? – запитав Славік, сидячи на підлозі, спершись на касову стійку, поки з іншої сторони стояв Тимур і обслуговував клієнтів.

– Чому ти вважаєш, що ми потрапили сюди тільки підсвідомо, а не разом з нашими тілами?

– Точно! – викрикнув хлопець. – Але якщо наших тіл там немає, то... – він запнувся, а тоді продовжив. – Це погано. Дуже погано!

– Отож-бо й воно, якщо це, звісно, так. – погодився Тимур. – Хоча я надіюся, що час там проходить повільніше і наше зникнення не помітять. Я... не хочу знову налякати маму. – він опустив голову, дивлячись на власні руки. "Хочу додому. Як же я хочу додому!"

Славік подивився на таке вже надоїдливе завдання:

«Обслужіть клієнта»

"Схоже на якийсь повторювальний кошмар. Скільки там тривав сон Аліси? Цілу вічність?"

Йому згадався урок зарубіжної літератури, де вони обговорювали книгу «Аліса в країні Чудес» і вчителька запитала скільки часу Аліса перебувала у країні Чудес. Всі говорили години, дні і лише одна однокласниця сказала, що це був сон, який міг тривати всього 2-3 хвилини.

"2-3 хвилини... А чому зараз мені здається, що ми тут вже кілька проклятих годин!? А то й днів? Чому не 2-3 хвилини? Чому ми не в країні Чудес, а в старому задрипаному магазині з монстром у придачу! Чому..?"

Він обійняв свої коліна. "Я б хотів лягти зараз спати, але бажання немає, як би дивно це не звучало. Але навіть там не буде спокою..."

Перед очима знову виник образ монстра.

Тимур сів на підлогу з протилежного боку касирної стійки.

– Цікаво, а якщо ми будемо сидіти так вічно, сонце все ж таки зійде? – з втомленим відчаєм запитав Тимур.

– Я вже й забув, як виглядає сонце. Здається, ніби осліпну, якщо побачу його знову. – "Настільки очі звикли до темряви." – Може все таки спробувати поспати?

– Спробуй. – видихнув Тимур.

Славік заплющив очі. Він намагався поринути у сновидіння, але скільки часу не проходило б, він ніяк не засинав. Думки крутилися в голові, набридлива музика на фоні злила, давлячи на мізки. Він почав рахувати, щоб відволіктися:

"1, 2, 3, 4..."

Прийшла наступна клієнтка, але обоє хлопців ігнорували її, заглиблюючись у власні думки:

"103, 104, 105..."

– Ну що? Є прогрес? – запитав Тимур.

– Ні. – зітхнув Славік. – Я вже до 100 дорахував! Але спати все ще не хочеться. – він поклав голову на коліна. – Чорт, а була надія «прокинутися»! Ммм, хочу курячі крильця. – у реальності в нього точно зараз би забурчав живіт.

– Пф... – Тимур хрипко, від попереднього крику та істерики, засміявся. – Славік, ну ти як завжди.

– О, місяць видно. – здивовано промовив хлопець. – Я і не помічав, що деяких ночей його видно.

– Я теж. Не до цього було. – Тимур стукнувся головою об стінку позаду. "Болі немає... А ми точно все ще живі? Можливо, це просто пекло? А наш «Бос» диявол, який мучає нас?"