Як вибратися з гри або спробуй вижити до ранку - Argentum

Але вони обмежені у пересуванні.

Ховатися?

Але куди...?

Ярослав гучно видихнув:

– Ходімо?

– Т-так...

На стійці вони знайшли ключі від магазину.

– А зачинити треба тільки вхідні двері чи...? – запитав Ярослав.

– Тут тільки один ключ. Напевно, тільки вхідні.

– Гаразд. – відповів хлопець, беручи ключ зі стола.

Вони підійшли до дверей. Славік повільно вставив ключ у замкову свердловину.

– Готовий?

Тимур нервово кивнув. Насправді, він хотів втекти зараз куди подалі, аби тільки не стикатися з тим, що буде далі, але він не може. І навіть не тому, що вони не можуть далеко піти, а тому, що він не може кинути Славіка тут самого, поки монстр вже десь очікує їх. Як тоді, коли до голови друга був приставлений пістолет і Тимуру прийшлося імпровізувати, щоб відволікти грабіжника, так і зараз.

До кінця.

Разом.

Як тільки хлопець повернув ключ, вмить перед очима все почервоніла, як екран комп'ютера під час гри, музика стала лякаючою на фоні, а підказка говорила:

«Виживіть до настання ранку. Сховайтеся, або втечіть. У вас є 25 секунд перед тим, як по вас прийдуть»

«24»

«23»

Паніка. Кілька секунд ступору.

"Що робити...? ЩО НАМ РОБИТИ!?"

– Біжим до заднього виходу! – викрикнув Славік.

– Ми не встигнемо! – кричав Тимур. – Залишилося 15 секунд! Біжим в підсобку! – він поглянув на скляні двері, в яких побачив, як монстр наближається до магазину. Його хижий вираз обличчя лякав. Воно не було таким попередні ночі. Зараз було зрозуміло: він нападе, як тільки час добіжить до нуля. "Ні, ні, ні! Ми тут помремо!"

Але бажання жити було сильнішим. Він схопив друга за руку і потягнув до підсобки. "Треба сховатися!"

«10»

Тимур більше не обертався, бо тоді не зміг би ворухнутися. Його тіло оціпеніло б від страху. Але вони повинні врятуватися.

"Куди? Куди сховатися? Куди!?"

«6»

– Давай у шафу! – викрикнув Славік. Так, банально. Але тут не було більше місць, щоб сховатися. За столом? Це ще гірше, ніж у шафі. За смітником? Це вже повний ідіотизм.

«3»

– Закрий вуха. – сказав Ярослав, коли вони опинилися в шафі і зачинили дверцята. Він рукою закривав другу очі, сам закриваючи свої.

«2»

"Треба стишити дихання."

«1»

"Чорт, як же серце стукає! Я не можу заспокоїтися..."

«0»

Музика все ще грала на фоні. І Славік був цьому вдячний, бо це хоч трохи відволікало. Він, на відміну від друга, свої вуха не закрив, тримаючи одну руку на очах Тимура, щоб той ненароком не відкрив очі. Славік знав, що він міг це випадково зробити. І якщо зробить, то хто зна, чи він не зійде з розуму від того, що може побачити. Йому і так вже досить.

Скільки секунд чи хвилин пройшло?

Певно монстр їх шукає.

Славік рахував: "23, 24..." перед тим як почув крок. Лише один ледь чутний крок.

Але цей маленький звук дав йому зрозуміти: це кінець. Все. Вони не врятуються. Монстр їх знайде. Хотілося закричати: від паніки, від страху, від відчаю, від безвиході і безпорадності. "Я ж не боявся до того... Чому зараз так страшно?" Хлопець закрив рукою собі рот, щоб не закричати.

Єдина крихітна надія, яка залишилася, це підозра Ярослава, що вони будуть продовжувати гру, поки не пройдуть її. Якщо вона неправильно, то вони мертві. Кінець.

Хлопець чув під музикою кроки монстра. Чув як вони повільно наближаються. Вже другий раз в житті, коли він потрапляє в лапи смерті за свої 18 років, якщо враховувати лише ті, коли він реально думав, що помре. Бо випадки наприклад, коли він ледь не потонув у басейні, бо не вмів ще тоді плавати, але випадково зайшов занадто далеко, Славік, хоч і сильно злякався, але знав, що там є рятувальники і дорослі, які його врятують і врятували тоді, тому він ці випадки не рахував. Але зараз він не знає чи виживе. І найсмішніше те, що ці два рази він потрапляє в такі ситуації разом з Тимуром. "З Тимуром точно і вогонь, і воду, і мідні труби..." Він почав згадувати. Згадав, як Тимур почав говорити з грабіжниками і говорити, чесно кажучи, повну маячню, просто щоб відволікти їх від самого Славіка, щоб той не отримав прострелену голову, дивуючи цим не тільки грабіжників і інших заложників, але й Славіка, та й самого себе. Як притис Ярослава до підлоги, коли один з них погрожував гранатою. І як він, і Тимур плакали після всього, коли їх нарешті випустили, а грабіжників затримали, обіймаючи батьків.

І думки які крутилися в його голові перед очікування власної смерті:

"Хоч би не було боляче..."

"Мені шкода, що я не зміг врятувати Тимура."

Монстр ходив. Повільно, ніби спеціально, щоб погратися. Тихий рик і гучний злий видих. Добре, що музика грала і Тимур цього не чув, на відміну від Ярослава, який чув кожен його крок. Пульс пришвидчувався з кожним наступним кроком, здавалося, що серце стукає десь у горлі. Він чув, у якій частині кімнати знаходиться монстр. Чув, як той наближався і як той наблизився настільки, що їх відділяли лише тоненькі дверцята шафи. Але Славік продовжував тримати руку на очах Тимура, щоб той нічого не запідозрив, хоча руки зрадницьки тремтіли, а іншу на власному роті, щоб не закричати. Якби не це, то закричав би ще тоді, коли почув перший крок.