Пливе човен - води повен - Олег Говда

— Гей! Полупуде! — крикнув у ніч «кмітливий». — Покажись, якщо панича шкода. Крука тут немає, а я церемониться не стану! Чиркну по горлу і рибам відправлю. Чуєш мене?

— Та не глухий... — відповів запорожець і застрибнув у байдак через корму. Мабуть, на стерні стояв. — Відпусти хлопця. Самі справу владнаємо. Як належить чоловікам.

— От дурень, — реготнув розбійник, притягаючи мене до себе ближче. — Мені ж тільки виманити тебе треба було. Все… Тепер тебе Карпо пристрелить, а потім і паничеві «амінь» зробимо.

Почувши характерний звук кременевого замка (навчився вже розпізнавати), я зробив те, чого від мене не очікував ніхто. Та і я сам, якщо чесно, теж до останнього не був певен, що зможу. Але, як то кажуть, біда найкращий учитель.

Розбійник тримав мене так близько, що для удару ножем в печінку знадобилася доля секунди, а вже у наступну мить, відштовхнувшись від днища, я всім корпусом, як в регбі, штовхнув його на стрільця, що старанно вицілював Полупуда.

Мушкет оглушливо гримнув. Стріляли-то всього за три кроки. Але, весь заряд шроту, що призначалася Василеві, отримало напівмертве тіло. А там і Василь вніс свою лепту в абордажний бій. Двічі убитий розбійник ще падав, а козак вже перестрибнув через нього, однією рукою схопив за дуло, відвів розряджений мушкет і тріснув Карпа у вухо ефесом шаблі. Після чого той полетів за борт, навіть не охнувши, і як би не швидше, ніж мені вдалося виштовхнути керманича. А, знаючи неймовірну силу запорожця, можна було не сумніватися — третій розбійник якщо і спливе, то ще не скоро. Та й то далеко вниз за течією, сильно розпухлий і обгризений рибами.