Пливе човен - води повен - Олег Говда

Пошукова група повернулася десь через годину... Не вся. Пішли вчотирьох. Повернулося троє. Крук був сам не свій. Метався по березі і час від часу потрясав кулаками, вигукуючи прокльони. У чию саме адресу, я не розчув. Начебто і близько байдак стояв, а все ж шерех і плескіт течії приглушували частину слів. Та й вітерець знову задув. Додаючи шелест листя до загального шуму.

— А де Лютий? — необережно поцікавився хтось із тих, що не брали участі в пошуках.

— Там же, де і Татарчук... — не стримуючись, гаркнув на нього отаман. — Вчиш вас, дурнів, вчиш — а все, мов горохом до стіни! Казав же: триматися разом! Ні — почулося йому щось, вирішив глянути. Навіть не попередив. А йшов позаду. Поки почули хрип, поки прибігли на місце, Лютий вже і ногами не сукав. І це не звір напав. Звернув козакові голову, як курятку. А коли від того місця далі по слідах пройшли — то і Татарчук знайшовся. І теж — обернутий мордою до спини. Не знаю, хто це — але силою його чорти не обділили. Щоб йому на тому світі казани обертати! Ще й шаблю його забрав.

— Отой «він»…  що — один там? — судячи з голосу, запитав Хрипун.

— Не знаю... — отаман злегка заспокоївся і відповідав вже без зайвої злості, більш розважливо. — Може, і кілька. Але поки ми бачили сліди тільки однієї людини. Убийвовк підтвердить.

Згаданий слідопит, одягнений в безрукавку з вовчого хутра на голе тіло, лише кивнув.

— І що? — Хрипун запитально розвів руками, потім виразно схопився за шаблю. — Ми подаруємо цьому шматку лайна життя двох наших товаришів? Утремося і попливемо далі? Ніби нічого не сталося? Радіючи, що прибуток доведеться ділити на пару частин менше? Так?

Одноокий отаман підступив до надто балакучого розбійника, взяв за обшлаг, підтягнув до себе і, заглядаючи в обличчя, прогарчав:

— Щось ти занадто голосно каркаєш, Хрипун! Не забув, хто з нас Крук?! Чи хочеш не тільки охрипнути, але й замовкнути навіки?

Однак розбійник не злякався.

— Крук тут один — і він наш отаман! Та якщо отаману наплювати на своїх товаришів... То як би чорному Круку одному літати не довелося.

— Погрожуєш?! — розлючено заревів одноокий, хапаючись за шаблю. — Ти?! Мені?! Та я…

— Хочеш зменшити ватагу ще на одного? — несподівано заступився за Хрипуна Пешта. — Що з тобою, отамане? Якщо б я не знав тебе стільки років, подумав би, що ти... злякався.

Крук тут же забув про Хрипуна, висмикнув з піхов шаблю і стрибнув до другого розбійника. Але, мабуть, за цей час здоровий глузд зумів перемогти лють, і отаман лише штовхнув Пешту плечем. Але так, що той гепнувся на землю.

— Я теж не перший рік тебе знаю, — буркнув майже дружелюбно. — Тому — живи наразі. Але якщо ще хоч раз відкриєш пащеку...

Отаман не закінчив. Замість цього подивився на червоні, ніби рясно политі кров'ю, зарості вишняку, витер долонею спітніле чоло і продовжив:

— Чорт! Якщо б я сам, власною рукою, не всадив у нього кулю...

— Про кого ти весь час говориш, Крук? — керманич, котрий стояв просто наді мною, теж приєднався до розмови. — Ми його знаємо?

Я слухав в обидва вуха, ще й рота роззявив. Хто б не напав на банду річкових піратів, для мене він уже був найкращим другом. Шкода, допомогти не можу. В усякому разі, у дану мить. А далі, як казав сліпий вмираючи: «Поживемо — побачимо».

Дурний жарт. Тьху три рази... Це все від нервів. Нетримання думок.

— Про побратима свого, щоб його чорти в пеклі мордували, — відповів отаман. — Про кого ж іще?

— Та ну! Цього не може бути! — ляснув долонею по фальшборту Тіпун. — Ми ж усі бачили, як ти стріляв, і як він беркицьнув у річку. Не прикидаючись. Замертво... Забудь.

— Зле ти його знаєш, — не давав переконати себе Крук. — Це така шельма, що і з пекла вибратися може. Чорт! Поквапився… Треба було ближче підпустити, та у притул бити. А ще краще — голову відрубати, серце кілком прохромити, а після — тіло спалити і попіл розвіяти. Ну, нічого. Дасть Бог, зустрінемося і в третій раз. І тоді я вже не схиблю.

«Ого! Схоже, отаман піратів про перевертня говорить? Тоді я поквапився його в друзі записувати. Тьху тричі через ліве плече... З такими друзями і ворогів не треба. Це тільки в жіночих романах та дівочих мріях шляхетні кровопивці водяться. Пристрасні і душевно хворі... себто, страждаючі душевними болями. Фантомними, звісно. Бо звідки ж у вампіра душі взятися?»

Крук, тим часом, прийняв остаточне рішення. Повернувся в бік заростей, приклав до рота долоні рупором і крикнув:

— Василю! Це ти, сучий виплодок?! Відгукнися, паскудо!

Якийсь час вишневий гай мовчав, а після звідкись із глибини заростей долетіла відповідь:

— Я... Юдо... я... Молися, поки ще маєш час... На цей раз живим не втечеш... Буде і чортам празник!

Голос звучав так, наче по землі стелився. Сичачи і звиваючись, як гадюка. А якщо врахувати, що на березі до цього часу вже неабияк потемніло, і сонце підсвічувало вишняк, перетворюючи його в один кривавий розлив, то не дивно, що розбійники мимоволі позадкували. Деякі навіть у річку забрели. Оскільки багато хто вірив, що нечисть не може переходити через біжучу воду. При цьому, навперебій осіняли себе хресним знаменням. Геть чисто чернечий орден чи група паломників, а не розбійницька ватага.