Пливе човен - води повен - Олег Говда

Сумнівів не залишилося — це справді був Василь Полупуд, товариш Мінського куреня війська Низового Запорозького. Живий і цілісінький, наскільки я міг судити на віддалі. Як йому це вдалося — незрозуміло? Але, так чи інакше — факт у натуральну величину.

— Обніматися, сподіваюся, не будемо... — глузливо промовив Крук. — Хоч і довгенько не бачилися, та як на мене — і вовіки б не зустрітися.

— Я теж тебе не шукав… Вважав мертвим... — відказав Василь, оголюючи шаблю. — Але раз побачилися, значить, так угодно Господу. Мабуть, і справді, пора тобі... Зачекалися на тому світі, Юдо.

— Багатьох я в землю поклав, — отаман розбійників теж видобув зброю. — Уже й рахунок втратив. Може, з сотню, а може, і більше. Але, віриш, нікого з такою насолодою не вбивав, як зроблю це зараз.

Полупуд в словесну перепалку вступати не став, а лиш махнув шаблею навхрест, щоб приноровитися до балансу чужого клинка, і рушив вперед.

Крук теж не барився. Люто закричавши, він кинувся на супротивника, з ходу завдаючи цілу серію ударів. Клинки вдарилися з сухим стукотом раз, другий, третій... Після чого отаман відскочив і подивився на ліве плече. Трохи вище ліктя на сорочці з'явилося темна смуга.

— Ось як?.. Бачу, ти час не марнував...

— Власне. А ось ти колишню вправність втратив. Ну, воно і зрозуміло — беззахисних торговців і переселенців грабувати то не з бусурманами воювати, чи не так? Твої жертви, більше про пощаду молили, ніж за зброю бралися.

Крук змовчав, але коли кинувся вперед, — шабля замигтіла з подвоєною швидкістю. І нестримний натиск таки досяг успіху. Бо коли бійці розійшлися в черговий раз, схожа смуга тканини, що темнішала від крові, тепер  перекреслила сорочку на грудях Полупуда.

— А на це, що скажеш? — хвалькувато зауважив Крук.

— Раз на рік і мудрець дурнем буває... — знизав плечима запорожець. — Вважай, розім'ялися. Тепер можна і серйозно потрудитися.

Полупуд знову кілька разів махнув шаблею навхрест, мабуть, чужа зброя чимось йому не подобалася. Може, баланс поганий, або рукоять не так лежить, але нічого не поробиш — іншої немає. Потім злегка присів, і так, на напівзігнутих ногах, немов пританцьовуючи, пішов на супротивника.

Крук теж підібрався, і вперше за весь час не атакував, а прийняв захисну стійку.

— Х-ха!

Клинки застукотіли так густо, немов барабан дріб відбивав. Майже зливаючись в один безперервний звук. І коли раптом настала тиша, то стало чутно хрипкий подих, а Крук позадкував, тримаючи шаблю опущеною вниз. При цьому ліва рука отамана повисла батогом.

— Молися, якщо хочеш... — запорожець теж дихав важкувато, але голос його при цьому звучав навіть урочисто. Не переможно, не зловтішно, як можна було сподіватися, а саме так — з тихим сумом. Як вимовляють останнє слово на могилі людини, котра при житті не заслужила доброго згадки, але тепер це вже не так важливо. — Може, хоч якесь полегшення випросиш. Я би не пробачив, але Господь милостивий. Він навіть Юді та Іродові гріхи відпустив.

І, даючи розбійникові час для покаяння, вичікувально зупинився. Але той і не думав про порятунок душі. Розуміючи, що в чесному поєдинку перемогти запорожця не вийде, Крук вдався до підлості.

— Давай! — крикнув отаман і відскочив убік, сходячи з лінії вогню.

— Тримай! — рикнув Тіпун. Кресало клацнуло, підпалюючи порох на пороховій планці, і в ту ж мить я штовхнув керманича в бік ногою. Несильно, ледве дотягнувся, — але щоб збити приціл і цього вистачило.

Мушкет бабахнув, але заряд пішов боком, тільки листя залопотіло.

— Ах, ти ж сучий потрох! — закричав керманич і замахнувся на мене прикладом. На щастя, в останній момент удар притримав, мабуть пошкодував мушкета. Так що терпимо. В голові задзвеніло, але череп витримав. Обійдеться гулею. Зате чоботом прилетіло жорстко. Здається, навіть хруснуло ребро. Але біль не пекуча, значить, обійшлося без перелому.

— Бийте! Рубайте! — крикнув Крук, як тільки зрозумів, що Тіпун промахнувся, але Полупуд теж гав не ловив. Козак же не знав, скільки мушкетів націлено на нього з байдака. Тож як тільки-но гримнув постріл, уже в наступну мить величезними стрибками метнувся до дерев і плигнув у них рибкою, як у воду, — щезаючи поміж густим гіллям раніше, ніж розбійники встигли зрозуміти, що кричить їм отаман.

 — Наздогнати! — Крук знесилено сів на землю. — Наздогнати...

Але розбійники, насторожено позираючи на зарості, не поспішали входити туди.

— Боягузи!

— Зачекай, отамане... — став поряд з ним Убийвовк. — Не гарячкуй... Ніч на дворі. Що ми там побачимо? Швидше очі гілками повибивати можна... Василь без рушниці, біди не наробить. Та й підрізав ти його незле... Так що до ранку тільки ослабне від втрати крові. А якщо пощастить, то і від пропасниці... Ось тоді я його і знайду. Обіцяю... Нікуди не дінеться. Там далі, — махнув рукою на вишняк, — плавні і безлюддя на багато верст. А тут — ми...

Крук подумав трохи і кивнув знехотя.

— Розумно. Будь по-твоєму.

Потім повернув обличчя до байдака.

— Ти чому не влучив? Раніше меткішим був.

— Панич під руку штовхнув... — пробурчав кормщик. — Дозволь, отамане, я його приб'ю?