Пливе човен - води повен - Олег Говда

— Ламай двері!

Звуки зовні долітали приглушено, але від цього не втрачали загрозливого змісту. Чорнота прийшов до тями і був сповнений рішучості і жаги поквитатися. Значить, варто додати кроку. Про що я і сказав Олесі. Дівчина не відповіла, але затупотіла швидше.

Прохід забирав вниз, але не круто, не спускаючись під землю, а лише на рівень першого поверху. Що ще раз підтвердило мій здогад. Будинок навмисно будували впритул до стіни. Через неї і був вихід у Нижнє місто. До речі, добре придумано. Поки переслідувачі обігнуть стіну — можна далеко втекти.

Цю думку я і повідав Тіпунові, який чекав нас зовні.

Семен зі мною погодився, але поскаржився на те, що в Нижньому місті погано орієнтується і не знає, де ми зараз знаходимося. Полупуд, що випірнув слідом, нічого нового не додав, окрім констатації того факту, що темно, хоч в око стрель.

Тоді я запропонував випробуваний нами з Олесею спосіб. Як впремося у стіну Передмістя, піти уздовж неї. Повз кущ бузку не проскочимо навіть у непроглядній пітьмі.

План, нехай примітивний, краще ніж його відсутність. Тож, ніхто не заперечував. Тим паче, що за спиною у нас пролунав оглушливий гуркіт і навіть повітрям з проходу дихнуло. Немов невелика ударна хвиля наздогнала.

— Хе, — усміхнувся Полупуд. — Спрацювало. Тепер їм прохід довго шукати.

Опорну балку він висмикнув, що й крокви обрушилися? Але розпитувати козака не став. Потім якось... Коли цей день буде згадуватися, як весела пригода.

Нижнє місто поперек перебігли швидко. Хвилин за п'ять. Слідом ув'язалася якась шавка, але Тіпун щось їй таке сказав, що собачка, підібгавши хвіст, шмигнула у найближче підворіття.

— Ворота там, — упевнено вказав напрямок керманич, коли ми притиснулися до стіни.

— Упевнений? — прогудів Полупуд. — Як на мене, так в лісі і то важче заблукати, ніж між цими кам'яницями* (*стар., — кам'яний будинок).

Семен щось пробурмотів про сліпців, які нічого не бачать далі носа, і в цей же момент жалібно зойкнула Олеся.

— Що? — ми сіпнулися до неї, хапаючись за зброю.

— Граблі... — дівчина однією рукою потирала чоло, а іншою вказувала під ноги. — Хтось кинув, а я...

Мені дуже хотілося розреготатися, але стримався — побоявся образити Олесю, хоч і зрадів не з того, що її по чолі тріснуло... А що лаз поруч. Всього лише в кількох кроках... Бо граблі в місті на кожному кроці не валяються.