Великі сподівання - Діккенс Чарлз

І скільки б він не мав гріхів, але із продажу зерна й насіння жив.

— Отже, це Памблечука дім пограбували?

— Саме так, Піпе,— підтвердив Джо,— і забрали весь виторг, і скриньку з грішми, і випили його вино, і підживились його харчем, і по пиці йому надавали, і за носа попотягали, і ще прив'язали його до ліжка й всипали як слід, а щоб не кричав, рот набили насінням однорічних квітів. Але він упізнав Орліка, і тепер той сидить у місцевій в'язниці.

Так-от потроху ми з Джо ставали все більш невимушеними у наших розмовах. Сили до мене повертались повільно, однак я таки одужував, і Джо весь час був поряд, аж мені стало уявлятись, наче я знов перетворився на маленького Піпа.

Бо ніжності Джо я саме тепер потребував, як ніколи, бувши перед ним немов безпорадним дитям. Він сидів і розмовляв зі мною так по-давньому довірливо й просто, і турботливість його була так по-давньому ненав'язлива, що мені часом здавалося,— а може, все моє життя, відколи я покинув нашу стару кухню,— це лише тяжке марення з недавньої лихоманки? Джо вдовольняв усі мої потреби, і тільки для куховарства та прибирання в помешканні знайшов одну дуже порядну жінку на місце попередньої моєї економки, яку він викурив відразу, як приїхав. "Чи ж повіриш, Піпе,— не раз казав він, пояснюючи це своє самовладдя,— вона у мене на очах прочопила дірку в запасній перині, немов у барилі з вином, набрала відро пір'я й уже потягла продавати. Коли б її воля, вона б завтра і твою перину поцупила, і з тобою на додаток, і все вугілля повиносила б у каструлях та мисках, а вино й горілку — у твоїх високих чоботях".

Того дня, коли я зміг би виїхати на прогулянку, ми дожидались так само нетерпляче, як ото колись мого зарахування в підмайстри. І коли цей день настав і під'їхав відкритий екіпаж, Джо закутав мене, взяв на руки, зніс по сходах і вмостив на сидінні, немов я й досі був малою безпорадною істотою, з якою він так щедро ділився багатством свого великого серця.

Джо сів поруч зі мною, і ми поїхали разом далеко за місто, де трава й дерева вже розбуяли літнім зелом, а повітря сповнювали ніжні літні пахощі. Була саме неділя, і я, дивлячись на цю мальовничість навколо, думав, як усе тут виросло й змінилося, як удень і вночі, під сонцем і під зорями розпашіли невибагливі польові квіти і голоси пташок набирали на силі, тоді коли я, бідний, тіпався в жару й маренні, і якби не згадки про те, як я кидався й марив, душевний спокій мій був би цілковитий. Але почувши недільний передзвін і ще раз пройнявшись цим привіллям краси, я зрозумів, наскільки мізерна моя вдячність — що навіть для цього занадто мало у мене сили,— і я схилив голову Джо на плече, як бувало в ті далекі часи, коли він возив мене на ярмарок і враження через край переповнювали мою дитячу душу.

Згодом я трохи врівноважився, і ми розбалакались, як, бувало, колись, лежачи на траві на старій батареї. Джо анітрохи не змінився. В моїх очах яким він був тоді, таким і тепер лишився: просто відданим і просто чуйним.

Коли ми повернулись додому і він, узявши мене на руки, легко переніс через двір і потім угору сходами, я згадав той достопам'ятний різдвяний вечір, коли він ніс мене на плечах через болота. Досі ми ще ні разу й натяком не торкалися змін у моїх перспективах, і я навіть не знав, якою мірою йому відомо про те, що я пережив останнім часом. Я тепер настільки спроневірився у собі й настільки покладався на нього, що ніяк не міг вирішити, чи слід заводити розмову на цю тему, коли він сам її не починає.

— А чи ти чув, Джо,— нарешті наважився я запитати одного вечора, коли він палив люльку біля вікна,— хто був моїм доброчинцем?

— Та чув, друзяко,— відповів Джо,— що це не міс Гевішем.

— А хто саме то був, ти знаєш, Джо?

— Та чого ж, Піпе, я чув, наче це був той, що послав того іншого, котрий дав тобі банкноти у "Веселих Моряках".

— Це правда.

— Дивовижа! — зауважив Джо зовсім безвиразним тоном.

— А чи ти чув, що він помер, Джо? — спитав я за хвилину, вже дещо непевніше.

— Хто? Той, хто передав тобі банкноти, Піпе?

— Так.

— Та, здається,— подумавши довгий час, мовив Джо і ухильно скосив погляд на дизан,— я чував, як з ним буцімто сталося щось таке у цім дусі.

— А про нього самого ти що-небудь чув?

— Та нічого такого, щоб аж дуже, Піпе.

— Якщо тебе це цікавить, Джо…— почав я, коли раптом Джо підвівся й підійшов до моєї канапи.

— Послухай-но мене, голубе,— сказав Джо, нахиляючись наді мною.— Ми з тобою завше були друзями, правда ж, Піпе?

Мені було соромно щось йому відповісти, і я промовчав.

— Отож це,— мовив Джо, неначе я таки відповів йому,— справа, значиться, ясна. Тоді нащо ж ми, друзяко, балакатимем про такі речі, яких нам обом і згадувати нема потреби? Хіба мало про що можемо ми поговорити й без того, що нам непотрібне? Господи! Та згадаймо лишень твою бідну сестру, та як вона шаленіла! А Лоскотуна ти пам'ятаєш?

— Де б мені не пам'ятати, Джо.

— Так-от послухай-но, що я скажу, друзяко,— мовив Джо.— Я робив, що міг, аби Лоскотун був від тебе якнайдалі, хоч не завше воно виходило, як я замірявся. Бо коли твоя бідна сестра налітала на тебе і я пробував за тебе заступитись,— вів далі Джо своїм звичним розсудливим тоном,— так вона мало що й на мене налітала, але ж головне, тобі тоді перепадало більше. Я це запримітив. Як дорослого чоловіка мають за баки там посмикати чи то головою потовкти (що твоя сестра ще й як полюбляла) — то вже нехай, якщо він тим самим дитину від кари вирятує. Але коли цій дитині через цю смиканину й товканину ще й більше перепадає, то неминуче той чоловік подумає: "Що ж доброго з твого втручання? Шкода от явна,— гадає він,— а добра й краплі нема. Показав би хто мені, що в цім доброго!"

— Отак гадає він? — озвавсь я, коли Джо змовк і чекально глянув на мене.

— Отак і гадає,— підтвердив Джо.— Тож чи не слушна його думка, цього чоловіка?

— Любий Джо, думка цього чоловіка завжди слушна.

— Ну, нехай, друзяко,— мовив Джо,— буде по-твоєму. Якщо його думка завжди слушна (хоч узагалі він куди частіш помиляється), то й тоді слушна, коли він так гадає: припустімо, ти якусь дрібницю там, малюком бувши, від усіх приховав. І чому ти це зробив? А ось чому: бо ти знав, що у Дж. Гарджері не завше так виходить, як він заміряється, себто аби Лоскотун був від тебе якнайдалі. Тож і не мороч собі цим голови, і нічого нам балакати про те, чого й згадувати нема потреби. Бідді перед дорогою добре наморочилась, поки втовкмачила це мені в голову (бо я ж страшенний тупайло), щоб я опісля й тобі належно пояснив. А тепер, як і з одним, і з другим ми впоралися,— завершив Джо у цілковитому захопленні власною логікою,— ось що тобі щирий друг скаже. А саме. Тобі не можна перевтомлюватись балачками, тим-то повечеряй, випий свою склянку води з винцем та й укладайся спати.

Я глибоко зворушився тим, як тактовно зумів Джо ухилитись від неприємної для мене теми і як чуйно й зичливо Бідді (вона ж бо давно розгадала мене своєю жіночою інтуїцією!) підготувала його до цього. Але я так і не зрозумів, чи знає Джо, що я тепер злидар, що мої великі сподівання розтанули, мов болотяний туман у сонячному промінні.

І ще була одна річ, якої спершу я ніяк не міг зрозуміти, але від якої мені стало дуже прикро, коли вона прояснилась переді мною: що більш я дужчав і здоровішав, то менш невимушеним у ставленні до мене робився Джо. Коли я був недужий і цілком залежав від його допомоги, він вернувся до колишнього тону в наших стосунках, називав мене "Піпом, друзякою",— словами, що бриніли у моїх вухах музикою. Я теж заговорив до нього, як у дитинстві, щасливий і вдячний, що він це дозволяє. Але поступово, дарма що я й тримався давніх звичок, він почав від них відходити; я, спершу здивувавшись, невдовзі, однак, зрозумів, що причина цього криється в мені, що винен у цьому тільки я.

Бо так! Хіба ж я не дав Джо підстави сумніватись у моїй сталості і гадати, що в щасті я охолону до нього й одвернуся? Хіба я не заронив у щирій дущі Джо підозри, що, оскільки я одужую, він мені буде дедалі менше потрібен і що, отже, краще вчасно послабити наші зв'язки й відпустити мене, не дожидаючи, поки я сам собою вирвуся?

Особливо виразно помітив я цю зміну в Джо, коли втретє чи вчетверте, спираючись на його руку, прогулювався в саду Темплу. Ми посиділи на теплому осонні, замилувано надивились на річку і вже підвелися йти, аж це я сказав:

— Дивись, Джо! Я вже зовсім вільно можу ходити. Ось зараз побачиш, як я сам і додому дійду.

— Тільки не натруджуйся, Піпе,— відказав Джо,— хоч я буду дуже радий вашому здоров'ю, сер.

Останні слова різонули мене, але чи ж міг я дорікнути йому? Я дійшов самотужки лише до воріт саду, а там прикинувся, наче втомився, і попросив Джо, щоб підтримав мене. Джо простяг мені руку, хоча так і лишився задуманий.

Я теж був задуманий: глибоко жалкуючи за минулим. я сушив голову тим, як стримати цю щораз більшу зміну в Джо. Не приховую,— я соромився розповісти йому правду про своє матеріальне становище, але, гадаю, цю мою нехіть можна почасти зрозуміти. Адже він, безперечно, захотів би допомогти мені своїми скромними заощадженнями, тоді як я знав, що просто не повинен цього допустити.

Задума не покидала нас обох увесь той вечір. Але перше ніж лягти, я вирішив з наступного тижня — бо як на те, завтра мала бути неділя — почати нове життя. У понеділок уранці я поговорю з Джо про цю зміну в його поводженні, відкриюся перед ним в усьому і розкажу йому, що я маю на думці (оте саме "по-друге", до якого ще не дійшла мова) і чому я поки що не знаю, чи їхати мені до Герберта, і тоді від його прикрої зміни не залишиться й сліду. Вирішивши це, я прояснів, і Джо теж прояснів, наче й він водночас зі мною прийняв якесь рішення.

Неділя проминула у нас дуже спокійно — ми їздили за місто, погуляли в полі.

— Я, Джо, просто вдячний долі, що захворів,— сказав я.

— Любий Піпе, друзяко,— ви вже таки піддужали, сер.

— Це такий прегарний для мене час був, Джо.

— Для мене також, сер,— відповів Джо.

— Цього часу, що ми провели з тобою вдвох, Джо, я повік не забуду. Я знаю, в минулому бувало так, що я дещо забував, але цього часу я не забуду повік.

— Це було чудовно, Піпе,— сказав Джо якось так хапливо й заклопотано.— А що вже минуло, сер, те минуло.

Увечері, коли я ліг спати, Джо зайшов до мене в кімнату, як і щовечора заходив, поки я хворів.