Воно - Кінг Стівен
Мусила б здогадатися, казала вона, тому що Стенлі ніколи не приймав ванну раннього вечора. Рано-вранці він мився під душем та іноді відмокав у ванні вже майже поночі (з журналом в одній руці й холодним пивом в іншій), але приймати ванну о сьомій вечора було не в його стилі.
А ще була ота справа, з книжками. Він начебто мусив би зрадіти, але натомість із якоїсь таємничої, незрозумілої їй причини, схоже було, що його те засмутило й пригнітило. Десь місяці за три до того жахливого вечора Стенлі довідався, що один друг його дитинства став письменником — не справжнім письменником, розповідала Патріша своїй матері, а просто романістом. На тих книжках стояло ім'я Вільям Денбро, але Стенлі іноді називав його Заїкуватим Біллом. Він перечитав майже всі книжки цього чоловіка; у той вечір, коли приймав ванну — увечері 28 травня 1985 року, — він фактично якраз читав останню. Сама Патті якось була взялася за одну з ранніх його книжок, з цікавості. І відклала її геть уже після перших трьох розділів.
То виявився не просто роман, розповідала вона пізніше своїй матері, то виявився жахроман. Саме таким чином вона це промовила, одним словом, так само як промовила б сексроман. Патті була милою, доброю жінкою, але не вельми вміла висловлювати свої думки — їй хотілося розказати матері, як сильно її налякала та книжка й чому вона її засмутила, але не спромоглася.
— Там було повнісінько монстрів, — сказала Патті. — Повнісінько монстрів, які полюють на маленьких дітей. Там були вбивства і… я не знаю… безсовісність і наруга. Отаке все.
По правді, та книга вразила її, як мало не порнографічна; саме це слово не давалося Патті, ймовірно тому, що вона його ніколи в житті не промовляла, хоча й знала, що воно означає.
— Але Стен почувався так, наче наново відкрив одного зі своїх щирих друзів дитинства… він говорив про те, як би йому написати, хоча я розуміла, що він не напише… я розуміла, що від тих романів йому теж недобре… і… і…
І тоді Патті Юріс почала плакати.
Того вечора, через (без шести місяців) майже двадцять сім років від того дня у 1957-му, коли Джордж Денбро зустрів Клоуна Пеннівайза, Стенлі з Патті сиділи вдома, у своїй хатинці в передмісті Атланти. Працював телевізор. Патті сиділа перед ним на двомісному диванчику, ділячи увагу між купою шитва та своїм улюбленим ігровим шоу "Сімейна ворожнеча".[50] Просто вона обожнювала Річарда Досона[51] і вважала той ланцюжок кишенькового годинника, що він його завжди мав на собі, невимовно сексуальним, хоча зізнання в цьому неможливо було б витягти з неї навіть дикими кіньми. А ще ця передача подобалася їй тому, що Патті майже завжди вгадувала найпопулярніші відповіді (у "Сімейній ворожнечі" не існувало правильних відповідей, авжеж; тільки найбільш популярні). Одного разу вона спитала в Стена, чому запитання, які здаються їй такими легкими, зазвичай здаються такими важкими для тих сімей, що беруть участь у цій вікторині.
— Імовірно, все набагато важче, коли ти там, на сцені, під тими прожекторами, — відповів Стен, і їй здалося, ніби якась тінь промайнула його обличчям. — Усе набагато важче, коли воно відбувається насправді. Тоді-то тебе й запаморочує. Коли все відбувається насправді.
Мабуть, це і є правдива правда, вирішила Патті. Іноді Стенлі бував дуже прозорливим щодо людської натури. Розумів її набагато краще, ніж той його старий друг Вільям Денбро, який став багатієм, написавши купу жахроманів, що озиваються до сороміцького у людській натурі.
Не те щоб самі Юріси бідували! Передмістя, де вони жили, було гарним районом, а будинок, який вони в 1979 році придбали за $ 87 000, зараз, либонь, можна було б продати швидко й безболісно за $ 165 000, — не те щоб Патті хотіла його продати, але такі речі приємно усвідомлювати. Подеколи, коли вона їхала з торговельного центру "Фокс Ран" своїм "волво" (Стенлі їздив дизельним "мерседесом" — жартуючи з чоловіка, вона називала його машину "седанлі") і бачила свій ловкенько поставлений за невисоким тисовим живоплотом будинок, Патті думала: "Хто тут живе? Ой, це ж я. Це я, місіс Стенлі Юріс, тут живу!" Ця думка не була цілковито щасливою; до неї домішувалася дещиця гордості такої запеклої, що інколи Патті почувалася через це хворою. Розумієте, колись давно жила-була собі самотня вісімнадцятирічна дівчина на ім'я Патріша Блум, котру відмовилися впустити на вечірку після випускного балу, що проводилася в кантрі-клубі містечка Ґлойнтон на півночі штату Нью-Йорк. Звісно, в доступі їй відмовили через те, що її прізвище римувалося зі словом глум. Бо вона була просто маленькою, худенькою жидівочкою на глум, 1967 рік тоді йшов, і така дискримінація була, певна річ, протизаконною, ха-ха-ха-ха, та, попри все, це вже в минулому. Хоча в глибині її душі це ніколи не минеться. У глибині душі вона завжди йтиме назад до машини з Майклом Розенблатом, чуючи, як рипить гравій під її туфельками на шпильках і його орендованими солідними туфлями, назад до машини його батька, яку Майкл позичив на цей вечір, витративши півдня на її полірування. У глибині душі вона завжди йтиме поруч Майкла в орендованому ним білому смокінгу — як же той мерехтів у ніжній весняній ночі! На Патті була блідо-зелена вечірня сукня, що, як оголосила її мати, робила її схожою на русалоньку, уже сама думка про русалоньку-жидівочку була доволі кумедною, ха-ха-ха-ха. Ішли вони, високо тримаючи голови, і вона не рюмсала — тоді ні, — але вже тоді розуміла, що вони не йдуть назад, ні, зовсім ні; що вони роблять насправді — це скрадливо дріботять, і це римується зі словом смердять, обоє відчували власну належність до євреїв сильніше, ніж упродовж усього свого життя, почувалися лихварями, почувалися пасажирами критих вагонів для худоби[52], почувалися масними-пархатими, довгоносими, сірошкірими; почувалися жидками-жиденятами-жидвою, прагнучи обуритися й неспроможні обуритися, обурення прийшло далебі вже потім, коли це вже не мало значення. У той момент вона була спроможна відчувати лише сором, спроможна була лише на біль. А потім хтось засміявся. Високим, дрібним і пронизливим, немов швидкий пасаж на фортепіано, реготом, і вже в машині вона змогла розплакатися, ой, ще б пак, там ця русалонька-жидівочка, чиє прізвище римувалося з глум, ридала, просто немов божевільна. Майк Розенблат поклав їй на потилицю свою незграбну, втішливу руку, і Патті з-під неї вивернулася, почуваючись безстидною, почуваючись брудною, почуваючись єврейкою.
Ловкенько поставлений за невисоким тисовим живоплотом будинок це полегшував… проте полегшував не цілком. Біль і сором так і залишалися, і навіть належність до тутешньої тихої, прилизано заможної громади не могла зовсім заперечити ту безкінечну ходу з рипінням дрібних камінців під їхніми підошвами. Не могло навіть їхнє членство в тутешньому кантрі-клубі, де метрдотель завжди вітав їх стримано-шанобливим: "Доброго вечора, містер і місіс Юріс". Вона приїздила додому у своєму затишному, як люлечка, "волво" випуску 1984 року й дивилася на свій дім, що стояв на просторій зеленій галявині, і часто — занадто часто, гадалося їй, — думала про той пронизливий сміх. І сподівалася, що та дівчина, яка тоді хіхікала, живе зараз у якомусь гівняному типовому будинку з якимсь чоловіком гоєм, котрий її лупцює, що вона тричі вагітніла й кожного разу скидала плід, що чоловік її зраджував із заразними жінками, що в неї грижа міжхребцевих дисків, і плоскостопість, і виразки на її брудному, хихітливому язику.
Вона зазвичай ненавиділа себе за ці думки, за ці злостиві думки й обіцянку виправитися — припинити пити ці гіркі жовчно-полинові коктейлі[53]. Було, минали місяці, коли їй не думалися такі думки. Тоді вона міркувала: "Може, нарешті все те полишило мене. Я більше не та вісімнадцятирічна дівчина. Я жінка, мені тридцять шість; та дівчина, яка чула те безкінечне потріскування й рипіння камінців на під'їзній алеї, дівчина, яка вивернулася з-під руки Майка Розенблата, коли він намагався її втішити, бо то була єврейська рука, залишилася за півжиття звідси. Та дурненька русалонька мертва. Я можу її тепер забути й стати самою собою". Гаразд. Добре. Чудово. Але потім вона десь опинялася — скажімо, в супермаркеті — і чула раптом пронизливе хихотіння з сусіднього проходу, і їй морозом обсипало спину, соски ставали твердими й болючими, руки стискалися на ручці покупецького возика або зчіплювалися одна з одною, і вона думала: "Хтось комусь щойно сказав, що я єврейка, що я не що інше, лишень тільки довгоноса жидва-жидівка, і Стенлі не хто інший, як лишень довгоносий жид-жидок, він же бухгалтер, авжеж, євреї вправні з цифрами, ми їх допустили у кантрі-клуб, бо ми мусили тоді, у 1981-му, коли той довгоносий жид-гінеколог виграв свій судовий позов, але ми сміємося з них, ми сміємося, і сміємося, і сміємося". Або їй просто чулося фантомне потріскування й рипіння камінців і спадала думка: "Русалонька! Русалонька!"
І тоді ненависть і сором знову її затоплювали, немов мігреневий біль, і вона впадала в розпач не лише за себе, а й за весь рід людський. Вовкулаки. Та книжка Денбро — та, яку вона намагалася читати, а потім закинула — була про вовкулаків. Вовкулаки, яке лайно. Що могла знати такого ґатунку людина про вовкулаків?
А проте здебільшого вона почувалася краще за це — відчувала, що вона краща за це. Вона любила свого чоловіка, любила свій дім і, звісно, була здатна любити власне життя й себе. Усе йшло добре. Не завжди так було, звичайно, — та хіба буває так завжди? Коли вона прийняла обручку від Стенлі, її батьки розсердилися і заразом засмутилися. Вона з ним познайомилася на вечірці дівочої студентської громади. Він перейшов до її коледжу з Університету штату Нью-Йорк,[54] де був студентом-стипендіатом. Їх познайомив один спільний друг, і під кінець того вечора вона вже підозрювала, що закохалася. Ближче до зимових канікул вона вже була в цьому впевнена. Коли настала весна й Стенлі запропонував їй маленьку діамантову обручку з устромленою в неї стокроткою, вона її прийняла.
Урешті-решт, попри всі свої сумніви, це сприйняли також і її батьки. Мало що іншого вони могли зробити, хоча Стенлі Юрісу невдовзі випадало ринутися на переповнений молодими бухгалтерами трудовий ринок, а ввійшовши в ці джунглі, він не матиме фінансової підтримки з боку своєї родини, тільки їхню дочку як заручницю його успіху.
