Собака Баскервілів - Конан Дойл Артур
Ми можемо витратити зайвий час, ухопившись не за ту нитку, за яку потрібно, але рано чи пізно знайдемо й потрібну.
Ми дуже приємно провели час за обідом, лише мимохідь зачепивши ті питання, що звели разом нас чотирьох. І Холмс довідався про подальші плани Баскервіля тільки тоді, коли вся наша компанія перейшла до нього в номер.
— Я поїду до Баскервіль-Холу.
— Коли?
— У кінці тижня.
— Я вважаю ваше рішення правильним, — сказав Холмс. — Тепер я нітрохи не сумніваюся у тому, що в Лондоні за вами встановлено стеження.
Але в такому великому місті важко з’ясувати, що це за люди і що їм від вас потрібно. Якщо вони діють з лихими намірами, вам загрожує небезпека, якій ми неспроможні запобігти… Докторе Мортімер, ви знаєте, що сьогодні вранці, коли ви від мене вийшли, за вами стежили?
Доктор Мортімер аж підскочив на місці:
— Стежили? Хто?
— От цього я, на жаль, не можу сказати. Серед ваших сусідів або знайомих у Дартмурі є хтось із густою чорною бородою?
— Ні… Втім, чекайте… Ну звичайно… У дворецького сера Чарльза, Беррімора, густа чорна борода.
— Гм! А де він зараз?
— У Баскервіль-Холі. Будинок залишений на нього.
— Треба перевірити, чи справді він там, а не в Лондоні.
— Як же це зробити?
— Дайте мені телеграфний бланк. "Чи готові приїзду сера Генрі".
Адресуємо так: "Баскервіль-Хол, містерові Беррімору". Де у вас там найближчий телеграф? У Ґрімпені? Чудово! Другу телеграму пошлемо в Ґрімпен на ім’я начальника контори: "Телеграму адресовану Беррімору прохання передати руки. Разі відсутності направте назад готель "Нортумберленд" серові Генрі Баскервілю". Ось так. До вечора ми знатимемо, перебуває Беррімор на своєму посту в Девонширі чи ні.
— Чудово, — сказав Баскервіль. — До речі, докторе Мортімер, який він, цей Беррімор?
— Він син покійного управителя маєтку. Це вже четверте покоління Берріморів, що живе в Баскервіль-Холі. Наскільки я знаю, він і його дружина цілком поважні люди.
— Проте, — сказав сер Генрі, — я розумію, що поки Баскервіль-Хол залишається без хазяїна, ці люди живуть там у розкошах, без клопотів, без турбот.
— Так, правильно.
— Чи отримав Беррімор що-небудь за заповітом сера Чарльза? — запитав Холмс.
— Йому та його дружині було відписано по п’ятсот фунтів.
— Гм! А вони знали про це раніше?
— Так. Сер Чарльз любив говорити про свої розпорядження на випадок смерті.
— Цікавий факт.
— Я сподіваюся, — сказав доктор Мортімер, — що ви не підозрюватимете всіх, хто щось одержав за заповітом сера Чарльза? Мені він також залишив тисячу фунтів.
— Он як! А ще кому?
— У заповіті було зазначено багато дрібних сум різним особам і великі пожертвування на доброчинність. Уся ж спадщина відійшла серові Генрі.
— А яку суму вона становить?
— Сімсот сорок тисяч фунтів.
Холмс здивовано підняв брови.
— Я й не підозрював, що йдеться про такий величезний капітал, — сказав він.
— Сер Чарльз зажив слави багатої людини, але справжні розміри його капіталу з’ясувалися тільки після того, як ми ознайомилися з цінними паперами. Загальна сума спадщини досягає майже мільйона.
— Боже мій! Справді, заради такого величезного куша можна затівати ризиковану гру. Ще одне запитання, докторе Мортімер. Припустімо, що з нашим сером Генрі щось станеться… Гіпотеза не з приємних, але ви вже мені даруйте. Хто тоді успадковує маєток?
— Оскільки молодший брат сера Чарльза, сер Роджер, помер неодруженим, Баскервіль-Хол перейде до віддалених родичів — до Десмондів. Джеймс Десмонд — уже літня людина, він священик і живе у Вестморленді.
— Дякую вам. Усі ці подробиці надзвичайно цікаві. А вам доводилося зустрічатися з містером Джеймсом Десмондом?
— Так, він якось приїжджав до сера Чарльза. Це людина дуже поважна на вигляд і веде бездоганний спосіб життя. Я пам’ятаю, що сер Чарльз хотів забезпечити його, але той категорично від цього відмовився.
— І така скромна людина могла б успадкувати весь статок сера Чарльза?
— До нього перейшов би тільки маєток, адже він вважається родовим, а гроші він одержав би лише в тому разі, якби теперішній їхній власник не розпорядився ними інакше, що цілком можливо, адже сер Генрі вільний розпоряджатися спадщиною на власний розсуд.
— А ви вже склали заповіт, сер Генрі?
— Ні, містере Холмс, мені було не до цього: адже я тільки вчора довідався про все. Проте я вважаю, що відривати гроші від маєтку й титулу не можна. Таких поглядів дотримувався і мій бідолашний дядько. Хіба хазяїн Баскервіль-Холу зможе відновити колишню славу свого роду, якщо в нього не буде на це коштів? Ні, де будинок і земля, там мають бути й гроші.
— Цілком резонно. Отже, сер Генрі, я також вважаю, що вам треба без зволікань їхати до Девоншира, але з одним застереженням: вас ні в якому разі не можна відпускати туди самого.
— Доктор Мортімер повертається разом зі мною.
— Але в доктора Мортімера багато часу забирає практика, та й жити він буде за кілька миль від Баскервіль-Холу. Ні, доктор при всьому своєму бажанні не зможе вам допомогти. Вам слід узяти з собою вірну людину, сер Генрі, яка весь час перебуватиме біля вас.
— Містере Холмс, невже ви погодитеся поїхати самі?
— Якщо справа стане кризовою, я як-небудь вирвуся до вас, але, ви самі розумієте, моя велика практика й постійні запити, які зусібіч сиплються на мене, не дають мені змоги їхати з Лондона на невизначений час. Зараз, наприклад, одна з найшанованіших осіб в Англії перебуває під владою шантажиста, і відвернути можливу катастрофу можу тільки я. Ні, мені їхати до Дартмура ніяк не можна.
— Кого ж ви порадите замість себе?
Холмс поклав руку мені на плече:
— Якщо за це візьметься мій друг, то ось вам людина, на яку можна покластися у скрутну мить. У цьому я переконався на власному досвіді.
Ця пропозиція звалилася на мене як сніг на голову, але Баскервіль, не чекаючи моєї відповіді, вже гаряче тиснув мені руку.
— Докторе Ватсон, як це люб’язно з вашого боку! — вигукнув він. — Ви ж бачите, в якому я становищі, а обставини справи відомі вам не гірше, ніж мені. Якщо ви поїдете до Баскервіль-Холу і поживете там зі мною, я цього ніколи не забуду!
Пригоди завжди криють у собі якусь особливу принадність для мене, а слова Холмса й жвавість, з якою баронет відгукнувся на його пропозицію, надзвичайно мені лестили.
— Я охоче поїду в Баскервіль-Хол, — відповів я, — і не пошкодую витраченого часу.
— Ви надсилатимете мені детальні звіти, — сказав Холмс. — У найкритичніший момент — а він неминуче настане — я керуватиму вашими діями. Думаю, що від’їзд можна призначити на суботу.
— Вас це влаштовує, докторе Ватсон?
— Цілком.
— Виходить, якщо все буде гаразд, ми виїжджаємо в суботу поїздом о десятій тридцять з Паддінгтонського вокзалу.
Ми підвелися, збираючись відкланятися, аж раптом Баскервіль зойкнув і урочисто витяг з-під шафи, що стояла в кутку, світло-коричневого черевика.
— Ось вона, моя пропажа!
— Нехай інші загадки розв’яжуться так само просто! — сказав Шерлок Холмс.
— Але все-таки це дуже дивно, — відзначив доктор Мортімер. — Я ще перед сніданком обшукав усю кімнату.
— І я також, — сказав Баскервіль. — Обнишпорив усі закутки. Черевика ніде не було.
— Виходить, коридорний поклав його туди, поки ми обідали.
Послали за німцем, але він нічого не зміг сказати, і подальші розпитування не дали результатів. Таким чином, до серії явно безглуздих загадок додалася ще одна. Вже не згадуючи про трагічну смерть сера Чарльза, перед нами простягнувся ланцюг подій, які не мають пояснення, і відбулися тільки за два дні: лист, складений з газетних вирізок, бородатий незнайомець у кебі, зникнення спочатку нового коричневого черевика, потім старого чорного й тепер з’ява коричневого.
Дорогою на Бейкер-Стріт Холмс сидів у кебі мовчки й, судячи з його нахмурених брів та напруженого погляду, як і я намагався привести в єдину систему всі ці дивні й, здавалося б, не пов’язані між собою факти. Весь наступний день і вечір він провів у себе в кабінеті, огорнутий густими клубами тютюнового диму й занурений у розмірковування.
Перед самим обідом нам подали дві телеграми. Перша говорила:
"Щойно повідомив Беррімор будинку Баскервіль".
Друга:
"Обійшов двадцять три готелі жаль порізаної сторінки "Таймс" не знайшов. Картрайт".
— От і обірвалися дві нитки одразу, Ватсоне. Немає нічого краще за такі справи, де всі немов вступили проти тебе у змову. От тоді й починаєш входити в азарт. Ну що ж, підемо третім слідом.
— У вас у запасі ще є кебмен, який віз цього незнайомця.
— Цілком правильно. Я зробив запит про його прізвище й адресу в Реєстраційній конторі й не здивуюся, якщо зараз ми отримаємо відповідь на моє запитання.
Деренчання дзвінка сповістило про те, що навіть перевершило всі очікування Холмса, адже в дверях кабінету з’явився довготелесий здоровань — очевидно, сам кебмен.
— Мені сказали в конторі, що ось за цією адресою запитували про номер дві тисячі сімсот чотири, — почав він. — Я вже сьомий рік їжджу і ніколи не було жодних нарікань. Дай, думаю, сам зайду, нехай мені в очі скажуть, у чому такому я завинив.
— Ви ні в чому не завинили, шановний, — сказав Холмс. — Навпаки, я заплачу вам півсоверена, тільки прямо відповідайте на мої запитання.
— От не знаєш, де знайдеш, де втратиш! — усміхнувся кебмен. — А що вам потрібно, сер?
— Насамперед ваше прізвище й адресу на випадок, якщо ви мені знову будете потрібні.
— Джон Клейтон, проживаю в Бороу, Тарпі-Стріт, номер три. Кеб стоїть у Шіплі-Ярд, біля вокзалу Ватерлоо.
Шерлок Холмс усе це записав.
— А тепер, Клейтоне, розповідайте мені про вашого пасажира, який стежив за цим будинком сьогодні о десятій ранку, а потім слідкував за двома джентльменами на Ріджент-Стріт.
Кебмен з подивом втупився у Холмса і, вочевидь, трохи оторопів.
— Що ж вам розповісти, якщо ви самі все знаєте не гірше за мене! — відповів він. — Мій пасажир сказав мені, що він детектив, і велів не базікати про це.
— Так от, шановний, тут справа серйозна, і якщо ви приховуватимете щось від мене, то можете опинитися в дуже неприємному становищі. Виходить, він назвався детективом?
— Так, сер.
— А коли він заявив вам про це?
— Коли розплачувався.
— А ще він що-небудь говорив?
— Сказав своє прізвище.
Холмс кинув на мене переможний погляд.
— Своє прізвище? Досить необережно з його боку! Тож як його звуть?
— Його звати, — сказав кебмен, — містер Шерлок Холмс.
Відповідь кебмена буквально вбила мого друга.
