Крадії - Фолкнер Вільям

Тобто фактично це означало, що дідусь і бабуся навіть після чотирьох днів повернуться не зразу. Бо дідусь, вирушаючи з дому, хоча б тільки до Мемфіса, неодмінно заїздив дорогою на два-три дні у свій любий Нью-Орлеан; а цього разу, можливо, вони й тата з мамою із собою візьмуть. Коротше кажучи, суть полягала в ' тому, — як Бун повторив мені аж двічі захопленим голосом, ледве сам у це вірячи, — що власник машини, а також будь-хто інший, хто претендує чи міг би претендувати на машину, перебуватимуть протягом чотирьох днів або й тижня за цілих триста миль від неї. Отже, всі Бунові незграбні махінації та спроби спокусити мене й підбити на гріх мали на меті лиш одне: він хотів утвердити свої власні заміри. Ні, то був ніякий не підкуп і не хабар. Він же й сам міг узяти машину, і так би й зробив, безперечно, якби я виявився незгідливим, навіть знаючи, що невдовзі йому доведеться повернути її назад, а то, може, й самому з нею повернутись, щоб зазнати меншої кари, аніж коли його. схопить наслана дідусем поліція. А повернутись назад він таки мусив. Де б він ще подівся, близької душі в світі не маючи, для кого слова "Джефферсон", "Маккаслін", "де Спейн", "Компсон" означали не просто домівку, а й батька з матір'ю вкупі? Але якийсь дрантивий клапоть розважливості,, якийсь ембріональний проблиск простої і наївної обачливості й тверезого глузду спонукали його, щоб спершу спробував мене залучити, — може .ж, я —став би йому свого роду заручником. Власне, Бунові й не треба було спитувати мене чи там випробовувати. Коли дорослі кажуть про невинність дітей, вони зовсім не розуміють, що це таке. Почнеш із ними сперечатися — вони поступляться і скажуть: "Ну, нехай неуцтво". Однак воно ані те, ані те..Немає такого злочину, якого одинадцятирічний хлопець не вчинив би в уяві. Вся його НЄВИН-! ність у тому, що він ще не доріс, аби жадати плодів цього злочину, але це не невинність, а нестача апетиту; його неуцтво в тому, що він не знає, як його вчинити в дійсності, але це не неуцтво, а нестача сили.

Бун, одначе, не знав цього, "він мусив мене спокусити. І за такий короткий час — від відходу поїзда й до смерку. Він би міг спокійнісінько розпочати це і завтра, і післязавтра, і так далі аж до середи. Але сьогодні, тепер, можливості були найкращі: увесь Джефферсон бачить машину в дії, ніби вона теж складовий елемент від'їзду; виглядало так, наче самі боги своєю волею накинули йому цей час, від одинадцятої години дві хвилини і до заходу сонця, і годі йому було знехтувати ним, злегковажити його собі на погубу. Над'їхала машина, там уже сиділи дідусь і бабуся з коробкою з-під взуття, у якій лежали смажені курчата, яйця, зварені круто, і тістечка на обід, бо вагон-ресторан буде аж після вузлової станції, де вони пересядуть на кур'єрський о першій годині, а бабуся й мама вже добре знали дідуся з татом, що ті не чекатимуть обіду до першої, хоч би й хто там помер. Та й бабуся — вона б теж не чекала, коли б це хтось інший був у жалобі, а не мама. Ні, не так: як на бабусю, річ була не тільки в тому, що це невістка,— певно, їй вистачило б, щоб то була просто жінка. Це не чоловіки переборюють смерть: вони лише опираються їй, пробують змагатися з нею і, зрештою, накладають головами, тоді як жінки обходять її, обсновують її відразу своєю лагідною покорою, наче ватою чи павутинням, і ось її вже знежалено й знешкоджено, і не тільки змінено в розмірах і зроблено зручною, а навіть вона стає вигідною, як от знайомство з убогим старим парубком чи старою панною, що їх завжди можна за браком кого іншого запросити в гості або ж почастувати за компанію обідом. Дідусеві та бабусині валізи вже було прив'язано до крил автомобіля, й уже Сан Томас виніс на вулицю і татові з маминими, а ми всі вийшли слідом — мама в чорній вуальці, батько з чорною пов'язкою на рукаві, далі ми, малеча, і тітка Коллі з Александром на руках.

— До побачення,— сказала мама,— до побачення,— і поцілувала нас крізь вуальку, пахнучи, як вона завжди пахла, але щось чорне мав цим разом запах,— може, через цю тоненьку чорну вуальку, що насправді нічого не закривала, ніби щось більше, як механічну звістку, передали нам мідяні дроти за триста миль від Бей-Сент-Луїса; о так, я відчував цей запах, коли вона цілувала мене, кажучи:—Ти вже великий хлопець, дорослий. Ти повинен допомогти тітці Коллі глядіти менших, щоб не дуже набридали кузині Луїзі.

І вже вона сідала в автомобіль поруч з бабусею, коли це Бун сказав:

— Мені треба наповнити бак, щоб дістатися по обіді до ферми Маккаслінів. Може, Лусьєс поїхав би зі мною й допоміг мені на зворотній дорозі від станції?

Бачиш, як легко воно все виходило! Так легко, аж трохи було соромно. Скидалося на те, що карти чесноти й щирості підтасовано проти дідуся з бабусею і мами з татом. Якщо хочеш, і проти мене також. Навіть те, що автомобілі тільки два-три роки як з'явилися в Джефферсоні, сприяло Буно-ві — нам, якщо хочеш. Містер Раунсвел, агент нафтової компанії, котрий постачав пальне усім крамницям в Иокна-патофській окрузі з цистерн, що стояли на бічній колії на станції, два роки як завів спеціальну цистерну з бензином, обладнану помпою, і негра, що ту цистерну обслуговував. Бун чи хто інший, кому треба було бензину, мав лише під'їхати, зупинитись і висісти, а негр уже сам піднімав переднє сидіння, змірював об'єм бака спеціально значеним прутиком, тоді наповнював бак і діставав гроші або ж (якщо містера Раунсвела не було) дозволяв тобі самому записати в засмальцьованій книжці своє ім'я й кількість одержаних галонів. Але хоч дідусь уже цілий рік володів машиною, жодне з них — ні дідусь, ані бабуся, ні тато, ані мама — не зналися на машинах, а отже, й не мали духу (чи, може, бажання) не те, щоб перевірити, а бодай узяти під сумнів Бунові слова.

Ми з ним стояли на пероні, поїзд рушав, і мама махала нам з вікна хустинкою. Наступний крок залежав від нього. Йому треба було щось сказати, щось почати. Він спромігся приготувати собі поле дії і тримав мене в своїх руках,— принаймні доки тітка Коллі почне хвилюватись, де це я подівся, що не прийшов на обід. Але Бун не розумів,, що він принаймні одне повинен мені сказати,— куди ми поїдемо, хоча й це — мета подорожі — врешті нічого не важило/ Він і досі не збагнув, що таке люди, і явно забув, що таке підлітки.

Бун не знав, з чого почати. Він благав, щоб йому поталанило, і ось відразу — сказати б, зворотною поштою,— йому вділилося більше, аніж міг він з ним упоратись. Ти, мабуть, чув уже, що Доля — це зрадлива повійниця, яка ніколи не відмовляє, а тільки дає, добре' чи то лихе — більше доброго, аніж, як ти сам думаєш (і то слушно), тобі належиться, і більше лихого, аніж ти здатен витримати. Отак і з Буном було. Тож він тільки й сказав: "Оце маєш".

А я не зарятовував його — хоча б цим я мстився. То правда, мстився,— але кому? Не Бунові, звичайно,— собі, своїй ганьбі, може, татові з мамою, що покинули мене на цю ганьбу; може, дідусеві, що через його автомобіль спала на мене ця ганьба; хтозна? може, навіть і містерові Бафело, тому запальному й одержимому шаленцеві, котрий усе це привів у дію лише два роки тому. Але мені жаль було Буна, що він має так мало часу. Було вже по одинадцятій, за кілька хвилин тітка Коллі почне чекати на мене — не тому, що почує, як двадцять третій дав свисток на нижньому роз'їзді, а вона знала, що дорога від станції забере щонайбільше десять хвилин, а тому, що її вже шпигатиме подорожня нетерплячка скоріше нас усіх нагодувати й рушити до Маккаслінів: вона сама народилася на селі й до міського життя так і не звикла. Бун не дивився на мене. Він дуже силкувався не дивитись на мене.

— Триста миль,— сказав він.— Добре хтось зробив, що винайшов поїзди. Коли б це вони мусили возом їхати, запрягши мулів, як давніш робили, їм би навіть за десять днів туди не добитись, а ще ж і дорога назад!

— Тато казав — чотири дні,—.зауважив я.

— А так,— погодився Бун,— казав. Може, й нам треба чотирьох днів, щоб повернутись додому — хоч це не причина стовбичити ^тут безвік.— Отож ми підійшли й сіли в машину. Але він не заводив її.—Може, як хазяїн повернеться за де... чотири дні, він дозволить, щоб я навчив тебе керувати цією штукою. Ти вже 'великий. Власне, ти й так уже вмієш. Ти про це думав коли?

— Ні,— відповів я.— Бо він мені не дозволить.

— Ну, тобі так зразу ж і не кортить, а він має цілих чотири дні, щоб передумати. Хоч я гадаю, що скорше десять.— Він усе не йшов заводити машину.— Десять днів,— сказав він.— Чи далеко, думаєш, цей автомобіль заїхав би за десять днів?

— Тато казав чотири,— повторив я.

— Гаразд, то за чотири дні — чи далеко?

— Не знаю,— відповів я.— Нема тут нікого, хто б це вробив і мені сказав.

— Гаразд,— мовив Бун. Він несподівано завів машину, дав задній хід, розвернувся і відразу набрав швидкість, але не їхав ні до Майдану, ні до бензинової цистерни містера Раунсвела.

— Я гадав, що ми поїдемо по бензин,— сказав я. Ми їхали швидко.

— Я передумав,— заявив Бун.— Я завернув туди перед тим, як їхати до Маккаслінів після обіду. Менше його випарується, поки машина стоятиме.

Ми їхали тепер вуличкою, поміж негритянських халуп, городів та курників, де кури й дворняги ледве встигали в останню мить відскочити вбік із куряви перед колісьми автомобіля, виїхали на пустир, голе поле, на якому видніли легкі сліди шин, але слідів копит не було, і я впізнав цей саморобний автодром містера Бафело, куди він забрався два роки тому через указ полковника Сарторіса і де навчив

Буна керувати автомобілем. Але я все ще не розумів, аж поки Бун загальмував раптово й сказав: *"

— Давай сюди.

На обід ми, звісно, спізнилися. Тітка Коллі з Александром на руках уже стояла на веранді перед будинком і кричала на Буна й на мене ще до того, як автомобіль зупинився і я з нього вийшов. Бо Бун таки переміг мене в чесній боротьбі — виявилося, він ще^ не зовсім забув, що то таке дитинство і що таке підлітки. Тепер я вже добре це знаю,— та й тоді теж мені було ясно,— що Бунове й моє падіння сталося не тільки відразу, але й воднораз, саме в ту хвилину, коли мама одержала звістку про смерть дідуся Лессепа. Проте я волів би вірити в щось інше — що Бун просто переміг мене.