Ляльководи (Лялькарі) - Гайнлайн Роберт

Ні, передати повідомлення теж. Ні, містер Макдоно не перевищує своїх повноважень. Старий не входить у список винятків, якщо такий взагалі існує. Так, містер Макдоно, безумовно, готовий організувати зустріч. Як щодо наступної п'ятниці? Що? Сьогодні? Виключено. Завтра? Неможливо.

Старий вимкнув апарат. Вигляд у нього був такий, немов він пережив удар. Потім він двічі глибоко зітхнув, трохи просвітлів обличчям і сказав:

— Дейв, запроси сюди лікаря Грейвса. Інші відійдіть подалі.

Грейвс глянув на спину Джарвіса, пробурмотів: "Цікаво" і опустився поруч на одне коліно.

— Назад!

Грейвс підняв погляд.

— Але повинен же я...

— Мовчати й слухати! Так, ти повинен обстежити цю істоту. Але, по-перше, мені потрібно, щоб вона залишалася живою. По-друге, ти повинен подбати, щоб вона не втекла. І по-третє, твоє завдання — це власна безпека.

— Я її не боюся. Я...

— Бійся! Це наказ.

— Я хотів сказати, що мені потрібно підготувати щось на зразок інкубатора, куди ми помістимо істоту після того, як знімемо з носія. Очевидно, її необхідний кисень — але не в чистому вигляді: схоже, вона одержує його через носія. Можливо, тут підійде велика собака.

— Ні! — різко заперечив Старий. — Залиш все як є.

— Е-е-е... Ця людина доброволець?

Старий промовчав, а Грейвс продовжував:

— У подібних дослідах можуть використовуватися лише добровольці. Це питання професійної етики...

Схоже, вчених хлопців просто неможливо привчити до порядку.

— Лікарю Грейвсе, — тихо сказав Старий, — кожен агент у нашій організації добровільно робить усе, що я визнаю за необхідне. Будьте ласкаві виконувати мої розпорядження. Принесіть ноші. І дійте якомога обережніше.

Коли Джарвіса віднесли, ми з Девідсоном і Мері попрямували в бар випити, що було зовсім не зайвим. Девідсона буквально трясло, і, коли перша чарка не допомогла, я спробував заспокоїти його сам.

— Послухай, Дейв, мені теж не по собі від того, що нам довелося зробити. Ці дівчата... Але іншого виходу в нас не було. Зрозумій же, нарешті.

— Мерзенно все вийшло? — запитала Мері.

— Жахливо. Я не знаю, скількох ми вбили. Не було часу на обережність. Але ми стріляли не в людей; це паразити, загарбники. — Я повернувся до Девідсона. — Хоч це ти розумієш?

— Про те ж то й річ. Вони й дійсно вже не люди... Якби справа вимагала, я б, напевно, зміг... напевно, зміг би навіть свого брата застрелити. Але вони просто не люди. Ти стріляєш, а вони повзуть. Вони... Девідсон змовк.

Мене переповняла жалощі. Через якийсь час він пішов. Ми з Мері продовжували говорити, намагаючись придумати, що робити далі, але все безуспішно. Потім вона сказала, що хоче спати й відправилася в жіночу палату. Того вечора Старий наказав всім співробітникам ночувати на базі, так що й мені не залишалося чогось іншого. Я пройшов на чоловічу половину й заліз в свій спальний мішок.

Розбудив мене сигнал тривоги. Сирена ще не змовкла, а я вже вдягнувся, і отут динаміки системи оповіщення заревіли голосом Старого: "Радіаційна й газова тривога! Закрити всі входи й виходи! Всім зібратися в конференц-залі! Негайно!"

Оскільки я виконував оперативну роботу, якихось обов'язків на базі в мене не було, і я вирушив прямо в штаб. Старий, похмурий, як тінь, збирав всіх у залі. Я хотів запитати, що сталося, але півтора десятка інших агентів, клерків, стенографісток і решти виявилися там раніше за мене. Через якийсь час Старий відправив мене до охоронця біля входу дізнатись, скільки людей знаходиться на базі. Потім провів переклик і стало зрозуміло, що всі від старої міс Хайнс, секретарки Старого, до офіціанта з бару зійшлися в зал. Усі, крім чергового охоронця і Джарвіса. В цьому помилок бути не повинно: за тими, хто входить і виходить, у нас стежать ретельніше, ніж у банку за грішми.

Після переклику мене відправили за охоронцем. Але щоб переконати його залишити пост, довелося зв'язатися звідти по телефону з самим Старим. Лише після цього він замкнув двері й пішов зі мною. Коли ми повернулися, Джарвіса теж вже привели в зал. Поруч з ним стояли лікар Грейвс і ще одна людина з лабораторії. Джарвіс був у лікарняному халаті, явно у свідомості, але, очевидно, під дією якогось препарату.

Я почав здогадуватися в чому справа. Старий повернувся до тих, що зібралися і, тримаючись на відстані, витяг пістолет.

— Один з паразитів-загарбників знаходиться серед нас, — почав він. Для когось з вас цим все сказано. Іншим же я поясню, оскільки від повної взаємодії і беззаперечної покори кожного залежить наша безпека й безпека всього людства.

Він коротко, але жахаюче точно змалював ситуацію і закінчив наступними словами:

— Загалом, паразит майже напевно знаходиться в цій кімнаті. Один з нас виглядає як людина, але насправді — автомат, підвладний волі найнебезпечнішого ворога.

У залі почулося бурмотіння. Люди нишком переглядалися, деякі намагалися стати подалі від інших. Секунду назад ми були однією командою, тепер же в залі виявилася юрба, де кожен підозрював всіх інших. Я і сам раптом виявив, що мимоволі відсуваюся від людини, що стоїть поруч, хоча знав бармена Рональда не один рік.

Грейвс прочистив горло.

— Шеф, я зробив все, що було необхідно...

— Помовч. Виведи Джарвіса вперед. Зніми з нього халат.

Грейвс замовк, і вони з помічником зробили, як наказано. Джарвіс майже не реагував на те, що відбувається. Очевидно, Грейвс і справді надудлив його транквілізаторами.

— Поверніть його, — розпорядився Старий.

Джарвіс не пручався. На плечах і на шиї в нього залишився слід паразита — дрібна червона висипка.

— Тепер ви бачите, де він сидів.

Коли Джарвіса роздягнули, люди зашепталися, а хтось з дівчат зніяковіло захихотів. Тепер же в залі запанувало цвинтарне мовчання.

— А зараз ми будемо ловити цього слимака! — промовив Старий. — Більше того, він нам потрібний живий. Ви всі бачили, де паразит сідлає людину. Попереджую: якщо хтось його спалить, я сам пристрілю винного. Якщо доведеться стріляти, щоб спіймати носія, то тільки по ногах. Сюди! — З цими словами Старий направив променемет на мене.

На половині шляху від юрби до нього він велів зупинитися.

— Грейвс! Посади Джарвіса в мене за спиною. Ні! Халат залиш на місці. — Потім знову до мене: — Зброю на підлогу!

Цівка його променемета дивилася прямо мені в живіт. Я повільно дістав свій і відіпхнув його ногою метри на два вбік.

— Роздягнутися!

Наказ, м'яко говорячи, не з найзвичніших, але променемет допоміг мені позбутися від ніяковості. Хоча, звичайно, коли роздягаєшся догола на очах у людей, дівоче хихотіння з натовпу зовсім не підвищує настрою. Одна з дівчат прошепотіла: "Непогано", інший голос відповів: "А по-моєму, надто кістлявий". Я почервонів.

Оглянувши мене з голови до ніг, Старий наказав підняти з підлоги пістолет.

— Прикриєш мене. І стеж за дверима. Тепер ти! Доті-забув-прізвище. Твоя черга.

Доті працювала в канцелярії. Зброї в неї, зрозуміло, не було, але в той день вона прийшла в довгій, до підлоги, сукні. Доті зробила крок вперед, зупинилася і завмерла.

Старий повів променеметом.

— Давай, роздягайся!

— Ви що, надобре (всерйоз)? — здивовано запитала вона.

— ШВИДКО!

Доті майже підстрибнула на місці.

— Зовсім не обов'язково на мене репетувати. — Вона закусила губу, розщебнула застібку на поясі й впертим тоном додала: — Я думаю, мені за це мають бути преміальні. — Потім жбурнула сукню вбік.

— До стіни! — Старий злився. — Тепер Ренфрю!

Після випробування, що випало на мою долю, чоловіки діяли швидко й діяльно, хоча деякі все-таки соромилися. Що стосується жінок, то дехто хихотів, дехто червонів, але будь-хто особливо не заперечував. Через двадцять хвилин майже всі в залі роздягнулися. Я в житті не бачив стільки квадратних ярдів "гусячої шкіри", а розкладеної на підлозі зброї вистачило б на цілий арсенал.

Коли дійшла черга до Мері, вона швидко, без манірності роздягнулася, але, навіть залишившись в чому мати народила, трималася спокійно і з гідністю. Її внесок в "арсенал" виявився набагато більшим, ніж в кожного з нас. Я вирішив, що вона просто закохана в зброю.

Зрештою всі, крім самого Старого і його старої діви-секретарки, роздягнулися, але паразита на будь-кому не було. Я думаю, Старий трохи побоювався міс Хайнс. З незадоволеним виглядом він потикав ціпком гору одягу, потім звів погляд на свою секретарку.

— Тепер ви, міс Хайнс, будь ласка.

Ну, подумав я, тут без застосування сили не обійдешся.

Міс Хайнс стояла нерухомо й дивилася Старому прямо в очі — такенна статуя, що символізує ображену гідність.

Я ступнув ближче й процідив:

— А як щодо вас, бос? Роздягайтеся.

Він кинув на мене здивований погляд.

— Я серйозно, — додав я. — Тепер вас тільки двоє. Паразит у когось з вас. Скидайте шмаття.

Коли треба, Старий здатний підкоритися неминучому.

— Роздягніть її, — буркнув він і з похмурим виглядом взявся розстібати блискавку на штанях.

Я сказав Мері, щоб узяла двох жінок і роздягнула міс Хайнс. Старий вже спустив штани до колін, і отут міс Хайнс рвонула до виходу.

Між нами стояв Старий, і я не міг стріляти з побоювання влучити в нього, а всі інші агенти в залі виявилися без зброї. Очевидно, це не випадково: Старий побоювався, що хто-небудь з них не стримається і вистрілить, а слимак потрібний був йому живим.

Коли я кинувся за міс Хайнс, вона вже вискочила за двері й помчала коридором. Там я, звичайно, міг би в неї влучити, але отут просто не спрацювала реакція. По-перше, емоції так швидко не перемкнеш: адже це як і раніше була стара добра Леді Хайнс, секретарка боса, та сама, що не раз вичитувала мені за граматичні помилки в звітах. А по-друге, якщо в неї на спині сидів паразит, він потрібний був нам живим, і я не хотів ризикувати.

Вона пірнула в якісь двері, і знову я забарився — просто зі звички, оскільки двері вели в жіночий туалет.

Втім, це затримало мене лише на мить. Я ривком відчинив двері, зі зброєю напоготів влетів всередину... І мене відразу двигонули над правим вухом чимось важким.

Про наступні декілька секунд у мене немає ясних спогадів. Очевидно, я на якийсь час знепритомнів. Пам'ятаю боротьбу й лементи: "Обережніше!", "Чорт! Вона мене вкусила!", "Руки не сунь!". Потім хтось вже спокійно: "За ноги і за руки, тільки обережно". Хтось ще запитав: "А з ним що?", і у відповідь почулося: "Пізніше.