Життя і пригоди дивака - Желєзніков Володимир

Хіба що промокли, і край. А Наташка почала кричати, що я хоробрий, що вона жодного разу в житті не зустрічала такої хороброї людини, та ще встигла шепнути хлопчикові, що я їхній вожатий. Ото й усе порятування потопаючого.

Дивно, до чого ж я люблю згадувати про цих хлопчисьок та дівчаток, я про них завжди все пам'ятаю. Можливо, справді має рацію Стрельцова-старша і я якийсь ненормальний?

Тільки-но первачки вийшли від директора, одразу ж покликали мене. Ми зустрілися з ними в дверях. Вони пройшли мимо серйозні, зосереджені, і кожен доторкнувся до моєї руки. Взагалі, вони розумілися на людській підтримці й підзарядили мене теплом власних рук.

Я ж кажу, що вони незвичайні діти, з двадцять першого століття. В них є якась нова сила. В кабінеті директора, крім Ніни, сиділа моя мама! Ось до чого дійшло. Але їй уже було не повалити мене.

Я зупинився в дверях і поглянув на директора.

Він був схожий на моржа. В нього була велика кругла лиса голова й сиві вуса.

— Ну-бо підійди, підійди,— прорипів він. Я ступив кілька кроків уперед.

— Ще ближче. Я хочу зрозуміти, що ти за птах. Він довго роздивлявся мене, ніби якийсь лікар,

що вивчав хворого. Навіть узяв за плече й міцно його стис.

— А що це в тебе в руці? — запитав він і, не чекаючи відповіді, взяв у мене зошит і заходився його гортати.

Видно, він йому сподобався, бо директор стуляв губи, щоб непомітно було, як він сміється. Потім повернув мені зошит і сказав:

— Кажуть, за тебе поручилася твоя родичка, Ольга Олександрівна Воскресенська. Вона, звісно, запальна (екзальтована) особа, я її давно знаю. — Потім обернувся до Ніни й додав несподівано: — Гаразд, хай залишається, раз вони прийшли по нього самі.

Проте на цьому події дня не закінчилися. Мені довелося зустрітися зі Стрельцовою-старшою ще раз.

Ми зібралися біля школи, щоб іти в цирк. А Генка й Зіна чомусь не з'явилися. Холодно було чекати. Йшов перший мокрий сніг.

— Зіна не прийде, — сказав хтось. — її мама не пустила. В неї тренування в басейні.

— А що ж із Генкою трапилося? — запитав я.— Може, він теж не прийде?

— Генка в цирку жодного разу не був,— сказав Толя.

Ми постояли трохи, почекали.

— Ходімо,— сказав я,— а то запізнимося.

І ми пішли. Тільки я відчув, що в дітей зіпсувався настрій. Зробилися якісь мовчазні.

— Ось що, зайдімо по Генку,— вирішив я. Розвернулися й подалися до Генки.

Ще здаля я побачив його. Він згрібав сніг лопатою, а його мати скребачкою чистила тротуар.

— Добридень,— сказав я.

Діти з'юрмилися навколо мене. Генчина мати подивилася на нас. Вона була в короткій тужурці й у пуховій хустці. Від роботи їй, видно, було гаряче.

— Вітаннячко,— сказав Генка; він трохи підніс угору шапку, і від голови в нього пішла пара.

— Ану надінь шапку, шибенику,— суворо сказала йому мати,— бо застудишся!

Генка надів шапку.

— Це йому замість фізкультури,— сказала Генчина мати.— І корисно, й матері підмога. Отож-бо ви, дітлахи, йдіть у своїх справах.

— Що ви! — сказав я.— Хіба ми прийшли Генку зваблювати! Ми прийшли вам допомогти.

— Тьотю Марусю,— вигукнув Толя,— ми зараз усе переробимо! Це нам іграшки!

— Ось це вже ні до чого,— відповіла тьотя Маруся.

А Генка не став заперечувати, адже він усе чудово зрозумів: віддав лопату Толі, а сам миттю кудись збігав і приніс іще дві лопати й чотири скребачки.

Що тут почалося! Дітлахи вихопили в нього ці скребачки та лопати й заходилися розчищати сніг.

А я взяв у тьоті Марусі лом і трощив ним кригу, що утворилася під снігом.

Важкий був цей лом до чортиків, проте я не показував виду. Трощив собі, та й годі... Поруч зі мною хвацько трощив кригу Генка.

— Це в наш-бо час,— бурчав я навмисно,— коли запускаються супутники й космічні кораблі, доводиться трощити кригу ломом!

— Я їй не сказав про цирк,— виправдовувався Генка,— бо вона мене вигнала б.

— І слушно вчинив,— відповів я.

І ось коли ми всі так відчайдушно й самовіддано працювали, коли перед нами вже лежала широка смуга вичищеного тротуару, коли були "один за всіх і всі за одного", раптом з під'їзду випливли Зіна Стрельцова з мамою. Зіна була в новому го-

лубому пальті й береті. А Стрельцова-старша нацупила на голову високу папаху і гордо несла спортивну торбу своєї доньки — майбутньої чемпіонки з плавання.

— А, це ви, юначе...— Уздрівши мене, Стрельцова-старша зупинилася.— Дивак!

Вона назвала мене диваком, ніби дурнем вилаяла. Проте я задоволений, що попав до загону диваків.

— Ми допомагаємо тьоті Марусі,— сказала Наташка.

— І Генці,— додав Толя.

— Це експлуатація дитячої праці. Я цього так не залишу,— відповіла Стрельцова-старша, при цьому вона виразно подивилася на тьотю Марусю.— Ходімо, Зіночко.

І вони врочисто пішли собі.

— Тітонько,— гукнув Генка їм навздогін,— обережно, там крига! Впадете, закаляєтеся!

Стрельцова-старша зупинилася, боячися ступити крок далі.

Генка засміявся. А за ним усі дітлахи. І я. І навіть тьотя Маруся.

...Коли ми ввірвалися в цирк, вистава вже розпочалася й на нас зацитькали, щоб ми не галасували. А спробуй-но не галасуй, коли з арени долинає музика, вигуки клоуна й регіт глядачів.

— У нас квитки! — вигукнув я й вихопив з кишені довгу стрічку квитків.

— Тихіше,— сказала контролер,— тихіше! Однаково під час вистави входити не можна.

— Ви зрозумійте,— мовив я тихо,— вони вперше в своєму житті в цирку.

— Так-то вже й уперше!

Ні, вона була невблаганна, а діти майже плакали, але потім вона задивилася, а можливо, навмисне вдала, ніби задивилася, і ми шмигнули в прохід.

Вискочили, а куди йти, невідомо, людей повно, світло... З'юрмилися зграйкою біля проходу й стоїмо.

І раптом клоун помітив нас і закричав на весь зал:

— Чи бачили ви коли-небудь, щоб діти запізнювалися в цирк?

— Ні, ні, ні! — почулося звідусюди.

— А тепер подивіться сюди! — Він підбіг до нас: — Ось вони!

І всі почали дивитися на нас.

— Ми працювали,— сказав я.

— Ви чуєте? — вигукнув він.— Вони працювали!

Він почав реготати, впав од реготу, перекинувся через голову, і всі зареготали з ним разом.

— Ми працювали,— сказала Наташка просто в його розфарбоване обличчя.— Чистили сніг, товаришу допомагали. Ось йому! — і виштовхнула вперед Генку.— Чому ви нам не вірите?

Тоді клоун перестав реготати, зняв шапку й уклонився нам.

І тепер вже ніхто не сміявся. Клоун подав Наташі руку, вигукнув:

— Музику!..— і повів її, немовби справжню казкову принцесу.

А за ним рушили й ми, і на нас світили різноколірні вогні.

Клоун підвів нас до наших місць і гукнув:

— Морозивницю! В цирку діти повинні їсти морозиво.

І отоді-то й витрачені були — до речі, благородно,— останні два карбованці з татової десятки.

А потім ми дивилися ведмежий цирк, лизали морозиво й реготали разом з усіма.

Сьогодні в мами день народження. А я прикинувся, нібито забув: адже подарунка в мене не було. Негарно, звісно.

Коли— я вранці вийшов до мами, вона зустріла мене радо. Ми сіли за стіл і почали снідати.

— То як тобі сніданок? — Вона сама підштовхувала мене до того, що сьогодні незвичайний день.

— Сподобався,— відповів я.

— А що тобі сподобалося? — запитала вона.

— Усе.

І раптом вона з підозрою запитала:

— А що ти їв? А я як бовкну:

— Справді, мамо, що я їв?

Виявилося, вона навмисно в цей день приготувала святковий сніданок — омлет, підсмажений з помідорами й сиром,— а я з'їв усе й не помітив!

Мама нічого мені не відповіла й вийшла з кухні, щоб підійти до телефону. І тої миті вдарив грім та блискавка, бо я почув, як мама розмовляла з тьотею Олею, і зрозумів — це було зовсім не важко,— що та вітала її з днем народження!

Я причаївся, мов найжалюгідніше мишеня. Я майже не займав місця, майже випарувався, уважно дослухаючись до маминих кроків, вигадуючи гарячково, як би викрутитися з такої ситуації.

Ось мама пройшла в кімнату. Можливо, вона чекала, що я вийду до неї? Потім кроки її пролунали в передпокої, і — порятунок! — хряснули вхідні двері. Отже, мама пішла.

Я визирнув у вікно. Мама швидко перейшла наш двір.

От коли б я був правдивою людиною, як Наташка, то я усе чесно розповів би мамі. А мені було чим її здивувати! Річ у тім, що я остаточно заплутався і як син, і як вихователь. Ось тільки послухайте, що я вигадав.

Мене посадили караулити первачків на контрольній, бо їхня вчителька захворіла.

Коли я ввійшов і запитав їх: "Ну, то як ідуть справи?" — вони у відповідь важко зітхнули. Не треба було бути психологом, щоб відразу здогадатися, що справи в них ішли кепсько.

Я подивився на дошку: там були приклади.

— Нічого сказати — навантажують дітей,— завважив я, щоб підбадьорити їх.— Ми такі приклади розв'язували в третьому класі.

На Зіну Стрельцову шкода було дивитися — ось-ось зарюмсає. Куди поділася її спортивна кмітливість! Я зазирнув у її зошит і побачив помилку. Подивився в Натащин — та ж помилка.

— Ви що, ніколи не розв'язували таких прикладів? — запитав я.

— Розв'язували,— безладно відповіли т діти. Я пройшовся рядами. Боже мій! Майже в усіх

однакові помилки! В мене голова пішла обертом від напруження. Зрозуміло, їх залякали: "Контрольна, контрольна, будьте уважні, перша контрольна у вашому житті..." Ну, вони й перелякалися. Ось чому я видер із зошита аркуш — треба було якось піднести їхній бойовий дух,— переписав приклади з дошки, примовляючи: "Подумаєш, дурниця. Це ж геть пусті приклади", швидко їх розв'язав, з переможним виглядом відкинув аркуш, відійшов до вікна й повернувся до класу спиною. Краєм ока я помітив, що мій аркуш зник зі столу. Пам'ятаю, я усміхнувся: мені сподобалася кмітливість моїх підопічних.

Наступного дня Ніна сказала, що контрольна минула благополучно, що в усіх п'ятірки та четвірки, що в усьому класі тільки одна двійка!

Мене аж підкинуло, я був обурений двійкою! Я вбіг у перший клас і ще від дверей закричав:

— Яка розтелепа одержала двійку?

— В мене п'ятірка!— вигукнув радісно Костиков.

— І в мене, і в мене,— загукали всі підряд.

— А в кого ж двійка? — запитав я.— Признавайтеся!

І раптом пролунав тихий Натащин голос, і вона сказала, що двійка в неї. Усі, зрозуміло, були просто приголомшені, а я візьми та й скажи:

— Ех ти, всіх підвела!

— Дівчисько! — закричав Костиков.— Навіть списати не зуміла!

— Не хотіла,— обірвала його Наташка.

Вона подивилася на мене. Очі її перетворилися на "розбурханий океан".