Діти морозу (збірка) - Лондон Джек
Там покрівлі будинків здіймалися до самих зірок, хмари пробігали між ними, і скрізь дим, дим і дим. У цьому селищі весь час стояв такий гомін, неначе це море ревло в бурю, а людей стільки, що я шпурнув геть свого кийка і забув про зарубки.
— Коли б ти робив маленькі зарубки, то міг би нам докладно розповісти, — сказав з докором Кугах.
Нам-Бок розлючено обернувся до нього.
— Коли б я робив маленькі зарубки!.. Слухай, ти, Кугаху, різьбяре на кістках! Хоч би я робив і найменші зарубки — не те що мого кийка, двадцять кийків не вистачило б, усього наносного лісу між нашим і сусіднім селищем не вистачило б. Коли б вас усіх, жінок і дітей також, було в двадцятеро більше, коли б у вас було по двадцять рук у кожного і в кожній руці кийок і ніж — і тоді не можна було б зробити зарубки на всіх тих людей, що я бачив, — така сила їх була і так швидко снували вони повз мене.
— Стільки людей не може бути навіть у цілому світі — перечив Опі-Кван, бо він був приголомшений і розум відмовлявся йому слугувати.
— Що ти там можеш знати про весь світ та про те, який він великий! — прикро кинув Нам-Бок.
— В одному місці ніколи не може бути стільки людей.
— Хто ти такий, що говориш, чого не може бути і що може бути?
— Таж ясно, що стільки людей не може жити в одному місці. На морі не лишилося б вільного місця від їхніх човнів, і вони в один день виловили б усю рибу, а потім їм нічого було б їсти.
— Еге, так воно здається, — погодився під кінець Нам-Бок, — а проте насправді було так, як я кажу. Я бачив усе це на власні очі і шпурнув геть свого кийка.
Він смачно позіхнув і звівся на ноги.
— Я приплив здалеку. День був довгий, і я зморився. Я хочу спати. Завтра ми ще побалакаємо про те, що я бачив.
Баск-Ва-Ван зашкутильгала до своєї хатини. Вона і пишалася своїм надзвичайним сином, і побоювалась його.
Коли вони прийшли, вона поклала його на брудні, смердючі шкури. Але чоловіки залишилися коло вогнища. Вони тримали раду, і довго розмовляли упівголос, і шепотілися один з одним.
Минула година, і друга. Нам-Бок міцно спав, а розмова все тривала. Вечірнє сонце схилялося на північний схід. Об одинадцятій годині, коли воно стояло на півночі, ватажок і різьбяр покинули раду і пішли розбудити Нам-Бока. Він, кліпаючи очима, подивився на них і перевернувся на другий бік, щоб знову заснути. Опі-Кван схопив його за руку і незлобиво, але рішуче став трясти, аж доки той зовсім прочумався.
— Ходім, Нам-Боку! — наказав він. — Вставай, час уже!
— Знову їсти? — крикнув Нам-Бок, — Ні, я не голодний! Ідіть і їжте собі самі, а мені не заважайте спати.
Уже час іти! — гримнув Кугах.
Але Опі-Кван вівся лагідніше.
— Ти був мені товаришем, коли ми обоє були ще хлопці, — почав він, — ми разом ганялися за тюленями, разом витягали лососів із неводів. Ти врятував мені життя, Нам-Боку, коли море зімкнулося наді мною і почало засмоктувати мене вниз, до чорних скель. Ми разом голодували, тремтіли з холоду і, залізши під одну шкуру, грілися, притиснувшись один до одного. І я любив тебе, і тому мені тепер дуже важко, бо ти повернувся таким страшенним брехуном. Ми нічого не розуміємо, нам наморочиться в голові від твоїх оповідань. Це недобре. Ми довго про це радилися і ухвалили відіслати тебе назад. Наші голови знову стануть міцні й ясні, бо ми не будемо сушити їх тим, чого не втямимо.
— Речі, що про них ти нам розповідаєш, — то все тіні, — втрутився Кугах, — із світу тіней ти приніс їх і у світ тіней мусиш повернути їх. Твоя байдарка готова, і все плем'я чекає. Ніхто не спатиме, поки ти не підеш геть.
Нам-Бок був ошелешений, але до слів ватажка прислухався уважно.
— Якщо ти Нам-Бок, — казав Опі-Кван, — ти страшенний і дивний брехун, а якщо ти тільки тінь Нам-Бока, ти розповідав нам про тіні. Але живим людям не годиться багато знати про тіні. Те величезне селище, про яке ти говорив, це, на нашу гадку, оселя тіней. Там живуть душі померлих, адже їх далеко більше, ніж живих. Але мертві не повертаються назад. Ніколи ніхто з них не повертався, опріч тебе, з твоїми дивовижними оповідками. Не гаразд це — їм приходити до нас, і коли ми таке дозволимо, то будемо жорстоко покарані.
Нам-Бок добре знав своє плем'я і знав, що голос ради — всесильний, і через те не протестував. Його відвели на берег, посадили в байдарку й дали в руки весло. Якийсь самотній птах, що відбився від зграї, летів до моря. Прибій глухо й ліниво бився об берег. Тьмяний присмерк навис над узбережжям і над морем. На півночі ледь жевріло сонце, загорнене в криваво-червоний туман. Низько шугали чайки. З берега віяв холодний, рвучкий береговик. Темні купи хмар віщували негоду.
— З моря ти прийшов, — тоном оракула прорік Опі-Кван, — у море ти й підеш. Таким чином знову усе набуде рівноваги і піде своїм ходом.
Баск-Ва-Ван пришкутильгала до краю води, вкритої піною прибою, і гукнула:
— Благословляю тебе, Нам-Боку, що ти згадав про мене!
Кугах, що встиг уже спустити в воду човна, здер хустку з плечей старої і кинув її в байдарку.
— Холодно довгими ночами, — заскиглила вона, — і мороз боляче хапає за старі кістки.
— Це тінь, — відповів їй різьбяр, — а тіні не гріють! Нам-Бок звівся на ноги, щоб його краще було чути.
— О Баск-Ва-Ван, мамо, що привела мене на світ! — вигукнув він. — Послухай слів Нам-Бока, твого сина. У байдарці є місце на двох. Твій син хоче, щоб ти пішла з ним. Його шлях веде туди, де вдосталь риби й жиру. Морозу там немає, і життя легке, а речі з заліза працюють там замість людей! Підеш зі мною, о Баск-Ва-Ван?
Вона хвилину вагалася. Байдарка тихо відпливала від берега, і стара крикнула їй услід тремтячим голосом:
— Я вже стара, Нам-Боку, і незабаром перейду в світ тіней. Але я не хочу йти туди перед своїм часом. Я стара, Нам-Боку, і я боюся.
Промінь світла впав на тьмяну воду і осяяв людину та човна золотом і пурпуром.
Юрба на березі затихла. Чути було тільки, як стогнав вітер та кигикали, літаючи низько над морем, чайки.
ВЕЛИКИЙ ЧАКЛУН
Ціле селище було незадоволене. Жінки купчилися там і сям і сокотіли тонкими верескливими голосами. Чоловіки вигляділи похмуро й замислено. Навіть на собаках відбився загальний настрій: вони якось безпорадно плутались під ногами і з першою ж тривогою ладні були мчати в ліс. У повітрі носилась підозра. Ніхто не певен був щодо свого сусіда, і кожен знав, що на нього всі також дивляться з недовірою. На що вже діти, і ті принишкли й угамувались. Спричинився до всього маленький Ді-Я. Його добре налупцювала спочатку мати, Гунія, а потім і батько, Боун, і він тепер хлипав і безнадійно дивився на світ з-під великого човна, перекинутого на березі.
Та ще, на біду, шаман Скунду впав у неласку, і не можна було скористатися з його відомого всім чаклування, щоб знайти злочинця. Місяць тому він обіцяв гожий південний вітер, і все плем'я налагодилось на потлач у Тонкій, де Таку-Джім розтринькав усе, що заощадив за двадцять років. Але коли настав призначений день, враз несподівано повіяло лютим північним вітром. З трьох човнів, що наважились вийти в бурхливе море, один перекинувся на хвилях, а два розбились об скелі — при цьому потонула дитина. Шаман пояснив свою невдачу тим, що коли він чаклував, сталася помилка, — розв'язав не того мішка, що треба. Але ніхто його не схотів слухати, йому перестали носити рибу, м'ясо й хутра. Він замкнувся і, як усі гадали, постив та гірко каявся за свою помилку. А насправді він собі дуже добре їв, — в ямі у нього приховано було чимало всіляких припасів, — і роздумував про несталість та мінливість юрби.
У Гунії пропали укривала, такі добрі, товсті й теплі укривала. Гунія пишалась ними ще й тим, що дісталися вони їй дуже дешево. Треба було бути тільки таким дурнем, як отой Ті-Квон із сусіднього селища, щоб віддати їх мало не задарма. Вона, звісно, не знала, що ці укривала колись належали вбитому англійцеві, в розшуках якого катер Сполучених Штатів довго обнюхував увесь берег, а шлюпки з того катера, пирхаючи моторами, шастали по всіх пустельних затоках. Гунія і не здогадувалась, що Ті-Квон квапився здихатись цих укривал, боячись, щоб уряд не притяг до суду його плем'я, і спокійно собі пишалася ними. Жінки їй заздрили, і гордість її не мала меж. Про укривала говорили не в самому тільки цьому селищі, — слава про них пішла по всьому узбережжю Аляски, від Датч-Гарбору аж до бухти св. Марії. Її тотем став відомий, її ім'я було на устах у чоловіків, чи коли вони ловили рибу, чи коли сиділи за трапезою, — все мовилося, які ті укривала напрочуд м'які й теплі. І враз ці укривала пропали, таємниче пропали.
— Я тільки порозстелювала їх коло стіни проти сонця й вернулась у хату, — тисячний раз оповідала Гунія своїм одноплемінкам. — Ви знаєте, Ді-Я завше краде в мене тісто і їсть його сире. Ну от я вертаюсь, а він устромив голову в великий чавун, перекинувся догори ногами та так і стоїть. Тільки ноги гойдаються, як те гілля на дереві од вітру. Я його витягла й стукнула двічі головою в двері, щоб краще затямив. Коли це дивлюсь, а вкривал уже нема.
— А вкривал уже нема! — жахаючись, шепотіли жінки.
— Велика втрата! — сказала одна.
— Ніколи таких укривал не бувало! — зауважила друга.
— Ми всі засмучені, Гуніє, — додала третя.
Але в душі жінки раділи, що ненавидні укривала, призвідці таких заздрощів, зникли.
— Я тільки порозстелювала їх проти сонця… — почала в тисячу перше Гунія.
— Так, так, — перебив її Боун, бо йому вже надокучило слухати те саме, — у селищі не було нікого чужого, виходить, що це хтось свій, з нашого плем'я, поласився на вкривала.
— Та як же це може бути? — загомоніли обурено всі жінки. — Хто ж наважиться на таке?
— Ну, то, може, тут яке чаклунство, — не змигнувши, сказав Боун і крадькома поглянув на жінок.
— Чаклунство! — На це страшне слово жінки враз притихли і злякано подивились одна на одну.
— Авжеж, — потакнула Гунія, і її мстива вдача проглянула в цю хвилину. — Клок-Но-Тонові вже подали звістку і послали міцні весла. З вечірнім припливом він буде тут.
Купка жінок розсипалась, і страх обгорнув усе селище. З усіх лих найгірше було чаклунство. Із цими таємними, невидимими силами могли боротись тільки шамани. Ні чоловік, ні жінка, ані дитина не могли знати аж до самого моменту випробування, чи не володіють дияволи їхньою душею.
