Казка про три машини-оповідачки короля Геніальйона - Лем Станіслав

Настав слушний момент, але меч у руці Винодура і далі страшно блищить. Розпорик увесь напружився й подумав: "Та на біса мені та Рамольда разом з її принадами!" А тоді обернувся і дременув у темряву ночі через звідний міст, аж колоди задудніли. Супроводжуваний криками "Ганьба!" і свистом юрби, добіг до лісу і так гримнувся лобом об дерево, що аж свічки в очах замиготіли. Прокліпався й бачить, що стоїть у передпокої палацу перед Чорною самосонною Шафою, а поруч нього інженер душ Хитріян криво посміхається. Він тією посмішкою прикривав велике розчарування, оскільки фиртанічно-рамольдичний сон був пасткою, поставленою на короля. Якби Розпорик послухав був ради старої кіберівниці, Винодур, що тільки удавав слабість, умить прохромив би його мечем у брамі, чого король уникнув лише завдяки своєму безмежному боягузтву.

— Ну, як, добре було тобі, Милостивий Пане, з Рамольдою? — питає проноза.

— Де тамі Я покинув її, бо вона не така вже чарівна! — каже Розпорик. — А ще там дійшло до якоїсь бійки. Я волію сни без битв і зброї, розумієш?

— Воля ваша, Ваша Королівська Милосте, — відповідає Хитріян. — Вибирайте, пане, в усіх шафових снах на вас чекає тільки насолода...

— Побачимо, — сказав король і підключився до сну під назвою "Ложе королівни Гопсалі". Бачить він кімнату незвичайної краси, всю оздоблену златоглавом. Крізь кришталеві шибки ллється, мов джерельна вода, світло, а біля перламутрового будуару стоїть королівна, позіхаючи й лаштуючись до сну. Побачивши таке, Розпорик здивувався. Хотів уголос кахикнути, аби подати королівні знак про свою присутність, але не може й пари з уст пустити — чи йому заціпило? Хоче помацати свого рота, але й того не може зробити. Вирішив поворухнути ногою, теж не здужає. Злякався він, шукає поглядом, де б сісти, бо його з переляку аж у млість кинуло, — і цього не може. Тимчасом королівна позіхнула раз, удруге, втретє, та як гепнеться на нього, зморена сном, аж затріщав увесь король Розпорик, бо ж то він сам власною особою і був ложем королівни Гопсалі! Видно, неспокійні сни мучили дівчину, бо так крутилася, так штурхала короля кулачками, так його ніжками копала, що страшний гнів пойняв королівську особу, обернену сном у ложе. Король так змагався з тією своєю подобою і силкувався, що аж гвинти порозкручувалися, шпунти порозходилися, ніжки роз'їхалися на чотири боки, й королівна, заверещавши, гримнулася додолу, а сам він, розбуджений власним розпадом, побачив, що знову стоїть у передпокої палацу, а біля нього покірливо схилився кібернер Хитріян.

— Ах ти нездаро! — крикнув король. — Що собі дозволяєш? Як так можна?! То я маю служити ложем комусь, а не собі, почваро? Ти забуваєшся, голубе!

Злякався Хитріян королівського гніву й почав просити, щоб король зволив скуштувати іншого сну, вибачався за помилку і доти переконував короля, поки він, зласкавившись, узяв двома пальцями контактик і підключився до сну під назвою "Солодкий сон в обіймах восьмипестливої Октопіни". Дивиться і бачить себе в натовпі роззяв на великому майдані, по якому посувається кортеж, увесь із шовків, єдвабів, механічних слонів і паланкінів з чорного дерева, а посередині пливе слон, схожий на золоту капличку, а в ньому за вісьмома заслонами чудова у своїй янгольській жіночності постать із осяйним обличчям і галактичним поглядом, з високочастотними сережками, аж дрож короля пойняв. Він хотів спитати, що це за особа такої небесної вроди й постави, але не встиг і уст розтулити, як почув захоплений шепіт натовпу: "Октопіна! Октопіна їде!"

Справді, це так бучно й розкішно саме святкували заручини королівської доньки з заморським лицарем на ймення Снупан.

Король здивувався, що не він той лицар, а коли кортеж проїхав і за ним зачинилася палацова брама, він разом з усім натовпом подався до найближчого заїзду. Там побачив Снупана, який у самих тільки дамаських шароварах, поцяткованих золотими цвяшками, з порожнім жбаном з-під іонтофорезу в руці підійшов просто до нього, обійняв його, притиснув до грудей і гаряче зашепотів на вухо:

— Я мав опівночі зустрітися з королівною Октопіною на палацовому подвір'ї в гаю колючих кущів біля ртутного фонтана, але не смію йти, бо з радості випив надто багато трунку, отож благаю тебе, чужоземцю, подібний до мене як крапля до краплі, — піди замість мене, поцілуй королівні руку, назвавшись Снупаном, а я буду повік тобі вдячний!

— А чом би й ні? — відповів король, хвильку подумавши. — Піти можна. Чи вже йти?

— Так, так, поспішай, бо скоро північ, пам'ятай тільки, про це побачення не знає ні король, ані хтось інший, окрім королівни і старого сторожа при хвіртці. Коли він заступить тобі дорогу, вклади йому в руку оцю калитку з дукатами, і він пропустить тебе й слова не сказавши!

Король кивнув, схопив торбинку з дукатами і побіг просто до замку, бо дзиґарі голосами чавунних пугачів саме вибивали північ. Майнув тінню по звідному мосту, зазирнув у темряву ровів, схилився й проліз попід гострими ґратами, що виступали зі склепіння брами, й побачив на дитинці під колючим кущем біля ртутного фонтана чудову постать королівни Октопіни, що ясніла в місячному світлі. І така вона була зваблива, що король аж затремтів увесь.

Спостерігаючи це тремтіння заснулого монарха в палацовому передпокої, Хитріян захихотів і аж руки потер, упевнений, що вже прийшла королівська погибель, бо добре знав, якими могутніми обіймами стисне восьмипестлива Октопіна нещасного зальотника! Він добре знав, якими поцілунками-присосками затягне вона короля у глиб сну, аби він уже ніколи не міг повернутися до дійсності! І справді, прагнучи обіймів королівни, Розпорик поспішав уздовж муру в тіні галерей туди, де місячно ясніла її ангельська подоба. Коли це раптом біля хвіртки йому перегородив алебардою дорогу старий сторож. Король підняв був руку з дукатами, але коли відчув їхню звабливу й любу серцю вагу, йому стало жаль: як це заради якихось обіймів таке щастя марнувати?

— На ось тобі дуката, — сказав король, розв'язуючи калитку, — та впусти мене.

— Прошу десять, — відповідає сторож.

— Десять дукатів за одну хвилину — та ти, либонь, здурів! — засміявся король.

— Дешевше не буде, — каже сторож.

— Ані дуката не спустиш?

— Ані дуката, мій пане.

— Бачили такого? — вереснув король, що любив лаятися як швець. — Ну й нахаба! Нічого тобі не дам, здирнику!

Тоді сторож так луснув його алебардою по лобі, що Розпорикові аж задзвеніло в голові, і він разом з галереями, дитинцем, звідним мостом й усім сном поринув у небуття, щоб у наступну мить розплющити очі біля Хитріяна, перед Шафою Снів. Кібернер украй розгубився й подумки полічив, що в нього вже вдруге нічого не вийшло: вперше через королівське боягузтво, а вдруге — через скнарість. Однак він знаку не подав, та давай далі вмовляти короля, аби той потішив свою душу іншими снами.

Тоді Розпорик вибрав сон "Про любчика-шурупчика".

Одразу ж став він Паралізієм, володарем Епілепонтону і Малярійні, старезним дідуганом, в якого тремтіли руки, але страшенно соромітна душа повсякчас прагла пороків. Та тільки що з того, коли всі суглоби тріщать, руки ніг не слухають, а ноги — голови! "Може, я ще поздоровшаю", — подумав старий і вислав своїх полководців, дегенералів Екламптона і Тортурія, щоб убивали й палили кого тільки можна, захоплювали ясир та іншу здобич. Вони пішли, порізали, пограбували, повбивали, повернулись і сказали таке:

— Пане й володарю! Порізали ми, попалили, а оце тобі воєнна здобич і ясир: прекрасна Адориція, княгиня еників і пеників з усіма своїми скарбами!

— Га? Що? Зі скарбами? — захрипів, трясучись, король. — Але де? Нічого не бачу! А що це так тріщить і шарудить?

— Та отут, на цій коронній канапі, Ваша Королівська Величносте! — вереснули хором дегенерали. — А тріщить тому, що на покривалі канапи, зробленому з перлів, ворушиться бранка, щойно згадана княгиня Адориція, а шарудять її золототкані шати, — це так ридає прекрасна Адориція, переживаючи своє приниження!

— Га? Що? Приниження? Це добре, це дуже добре! — хриплячи, видушив із себе король. — А дайте-но її сюди, я її обійму і зганьблю!

— А цього, Ваша Королівська Величносте, з огляду на інтереси держави робити не можна, — втрутився головний королівський медикатор.

— Як? Не можу зганьбити? Збезчестити? Ти що, здурів? Я не можу? А хіба ж протягом усього життя я робив щось інше?

— Саме тому, Ваша Королівська Величносте! — пояснив головний медикатор. — Оскільки Ваша Королівська Величність може від того заслабнути!

— Так? Ну, то дайте того... топірця, а я її собі той — зітну...

— З дозволу Вашої Королівської Величності, і це теж не рекомендується, бо знесилить вас...

— Що? Як?! Ну, то що мені з цього королювання?! — захрипів у розпачі король. — Тоді лікуйте мене! Зміцнюйте! Одмолоджуйте, аби міг... того... як давніш бувало... Бо вас усіх зараз... того!

Перелякалися придворні, дегенерали, медикатори, і ну шукати способів омолодити короля; нарешті покликали на поміч самого Калькулу, дуже великого мудреця. Той прийшов і питає короля:

— Чого саме Ваша Величність бажає?

— Га? Чого? Теж іще добра штучка! — хрипить король. — Розпусти, розперезаності, розбещеності такої й сякої бажаю ще зажити, а надто — поглумитися з княгині Адориції, котру тимчасово тримаю в льоху! От що!

— Для цього є два шляхи і два способи, — відповідає Калькула. — Або Ваша Королівська Величність зволить вибрати гідну себе особу, котра матиме повноваження чинити те, що бажає Ваша Королівська Величність, а ви, підключившись дротиком до тієї особи, будете завдяки цьому відчувати все, що робитиме вона, так, наче чините це самі. Або треба викликати стару кіберівницю, яка живе в лісі за містом у хатці на трьох лапах. Вона ж бо за покликанням геріатричка і лікує осіб похилого віку!

— Так? Ну, то для початку спробуємо, може, того дротика! — захрипів король.

Як звелів, так і вчинили. Електрики підключили командуючого особистої гвардії до Величності, і король наказав йому негайно розпиляти мудреця Калькулу, оскільки вчинок цей видавався йому винятково паскудним, а саме цього він і прагнув. Отож ніякі мудрецеві благання й стогони не помогли, але під час розпилювання на дротику перетерлася ізоляція, через що король сприйняв тільки першу половину катівського спектаклю.

— Це поганий спосіб, і я слушно звелів розпиляти того невдалого мудреця, — захарчала Величність.