Хліб по воді - Шоу Ірвін

У Данберрі він завжди косив чепурний одяг із магазину "Брати Брук".

— Ромеро?! — мовив Стренд.— Що ти тут робиш?

Він знав, що голос його прозвучав не дуже приязно.

— Я сказав Керолайн, що приїду,— відповів Ромеро без усмішки.—" Вона тут?

— Нагорі. Я її покличу. Заходь.—Стренд тримав двері відчинені.

— Ви не могли б їй сказати, що я чекаю її?

— Заходь і погрійся.

— Мені й так тепло. Я краще не заходитиму. Тут почекаю.

— Краще б ти з нею не зустрічався, Ромеро,— сказав Стренд.

— Вона сама захотіла зі мною зустрітися.

— І все ж я хотів би, щоб ти з нею не зустрічався.

Ромеро задер голову й голосно загукав:

— Керолайн!.. Керолайн!..

Стренд причинив двері. Ромеро на терасі все кликав і кликав: "Керолайн! Керолайн!" Аллен неквапом пішов нагору й постукав до дочки. Двері відчинились одразу. Керолайн була в пальті, на голові — шарф..

— Прошу тебе, Керолайн,— сказав Аллен,— нікуди не йди!

— Вибач, тату.

Дівчина прослизнула повз нього й хутко побігла сходами вниз.

Крізь вікна в коридорі на другому поверсі Аллен виглянув надвір. Ромеро тримав дверці таксі відчинені, і Керолайн сіла до машини. Ромеро за нею. Дверці причинились, і таксі поїхало, залишаючи за собою на свіжому снігу слід від коліс.

Стренд зійшов униз, знову сів біля вікна, що виходило на дюни та океан, і задивився, як із сірого неба в сірий океан падає сніг. Йому згадалися слова, що їх Керолайн указала за сніданком напередодні: "Це нещасливий будинок, нам треба тікати звідси. Негайно. Поки не пізно".

Коли повернулася Леслі, він розповів їй про Ромеро. Обличчя в неї було бліде й напружене. їй ще від учора нездужалося.

— Вона взяла з собою сумку? — спитала Леслі.

— Ні.

— Коли повернеться?

— Не сказала.

— Ти знаєш, куди вони поїхали?

— Ні.

— Сьогодні погода не для прогулянок,— мовила вона — Пробач, Аллене, ти не проти пообідати без мене? Я, мабуть, піду нагору й ляжу.

— Я можу тобі допомогти чим-небудь?

— Застрель Ромеро!.. Пробач мені.

Аллен дивився, як вона поволі рушила сходами нагору, тримаючись? за поручні.

Вже посутеніло, хоч було тільки початок на п'яту, коли Аллен почув, як до будинку під'їхала машина. Він поспішив до дверей. Сніг падав ще густіший. Аллен побачив, як відчинилися дверці таксі й вийшов Ромеро. Потім вистрибнула Керолайн і побігла по снігу до тераси. Вона прослизнула повз батька, не мовивши й слова, і подалася нагору. Голову Керолайн тримала так низько, що Аллен не побачив її обличчя. Ромеро стояв біля таксі й дивився на Стренда. Хлопець уже хотів був сісти в машину, але передумав, неквапом зачинив дверцята й підійшов до свого колишнього вчителя.

— Я привіз її цілою й здорового, містере Стренд,— сказав він.— Якщо ви турбувалися...— Ромеро говорив чемно, але його темні очі дивилися з-під яскравої вовняної шапочки насмішкувато.

— Я не турбувався.

— А слід було б,— сказав Ромеро.— Вона хотіла поїхати зі мною до Уотербері. Сьогодні ввечері. Сподіваюся, ви раді, що я їй відмовив.

— Дуже радий.

— Я не приймаю милостиню від таких людей, як ви,—мовив Ромеро.— Будь-яку милостиню. І не наймаюся жеребцем до розбещених багатих білих дівчат.

Стренд невесело засміявся.

— Багатих...— повторив він.— Це ж треба — сказати таке про сім'ю СтрендівІ

— Якщо рівняти мене й вас,— озвався Ромеро,— то інакше й не скажеш. Вранці я глянув на цей будинок і сказав собі, що не торкнуся дівчини, яка бодай один раз переночувала в такому палаці. Ви маєте клопіт зі своєю дочкою, але це не мій клопіт. Я вам більше не докучатиму. Якщо ви коли-небудь і почуєте про мене, то тільки тому, що моє прізвище буде в газетах.

Він повернувся, щоб іти.

— Ромеро,— промовив Стренд,— ти пропаща душа.

— Я народився пропащою душею,— відповів хлопець, зупиняючись.— Принаймні я не втратив душі самохіть, як дехто. Скажу вам правду, містере Стренд: ви мені подобаєтесь. От тільки ми не маємо сказати один одному нічого путнього. Жодного слова! Вертайтеся краще в дім. Я б не хотів, щоб ви застудились через мене, пане вчителю.

Він круто обернувся і швидко сів у машину.

Стренд дивився, як задні ліхтарі автомобіля зникли за хуртовиною. Потім він увійшов у дім і зачинив за собою двері, трохи тремтячи від холоду, радий, що нарешті опинився в теплі. Він хотів був піднятися нагору й постукати до Керолайн, але потім передумав. Такого вечора дочці, безперечно, хотілося побути самій.

— Ви більш нічого не бажаєте сьогодні ввечері, містере Стренд? — запитав Кетлі.

— Ні, дякую.

Аллен сидів у вітальні. Він рано повечеряв — і сам-один. Перед тим піднявся нагору подивитися, як почуває себе Леслі. Дружина ковтнула кілька таблеток, лежала сонна й не хотіла вставати. Спитала тільки, чи повернулася Керолайн, І, коли Аллен відповів, що дівчина приїхала відразу по четвертій, більш нічого не розпитувала. Він поторгав двері до кімнати Керолайн, але зсередини було замкнено. А коли він постукав, дочка гукнула: "Тату, дай мені спокій, прошу тебе!"

Цього вечора Алленові захотілося втекти звідти. Його заполонила туга за своєю домівкою. Не за Данберрі, о ні! За їхньою нью-йоркською квартирою з пейзажами Леслі на стінах, за звуками дружининого піаніно й гітари Джіммі, за чистим голосом Елінор, яка розмовляє по телефону з одним зі своїх залицяльників, за бурмотінням Керолайн, що вчить напам'ять уривок із "Зимової казки" на завтрашній урок англійської. йому так хотілося бути зараз на кухні й спостерігати, як Леслі варить обід, хотілося сидіти тихого вечора за кухонним столом, коли дітей нема вдома, хотілося, щоб настала пятниця і ввечері вся сімя зібралася вдома; хотілося привітатися з Александером Кертісом, що стоїть у старій військовій куртці на своєму посту біля парадного входу і пильно вдивляється в місто; хотілося прогулятися до Лінкольн-центру, до Центрального парку... Скільки змін за один рік — навіть не повний рік! Вимушений переїзд, удари долі, сумні відкриття, невдачі...

Аллена пригнічував шум океану, пригнічували хвилі, що невблаганно, грізно накочувались на берег, розмиваючи пісок і руйнуючи граніт, з кожним роком змінюючи обриси суходолу. Давні гавані замулюються, колись жваві морські порти безлюдніють, тужливо, сумно кричать над розбурханою водою чайки, жаліючись на голод, на втому, на скороми-нущий час...

Нещасливий будинок. Завтра він скаже Леслі та Керолайн, щоб збирали речі,— свято, яке так і не стало святом, скінчилося. Пора виїжджати.

Аллен спробував читати, але слова в книжці втратили для нього сенс. Він пішов до бібліотеки й пошукав іншої книжки, але жодна з назв його не привабила. Тоді сів перед телевізором і ввімкнув його. Він навмання натискав кнопку за кнопкою і, коли екран нарешті спалахнув, побачив на ньому Рассела Хейзена й почув, як голос диктора сказав: "Нам дуже шкода, що сенатор Блекстоун, який сьогодні мав бути за нашим круглим столом, не зміг приїхати з Вашінгтона. На щастя, ми змогли запросити сюди містера Рассела Хейзена, видатного юриста, відомого своєю компетентністю в питанні, про яке зараз піде мова,— міжнародному праві. Містер Хейзен любязно погодився зайняти в нашій передачі місце сенатора".

Хейзен, бездоганно одягнений і дуже серйозний, ледь помітно кивнув у бік камери головою. Потім камера охопила весь стіл, за яким сиділи ще троє чоловіків середнього віку,— на вигляд професори,— а посередині сивий ведучий. Цікаво, подумав Стренд, невже Хейзен збрехав, сказавши йому, що їде до Нью-Йорка на побачення з дружиною? І невже то йому дзвонили з телекомпанії, коли він розмовляв по телефону з бібліотеки? Може, йому не хотілося, щоб Аллен знав, що він кидає своїх гостей заради такої, як могло здатися Алленові, дрібниці?

Стренд досить байдуже слухав, як оті троє учасників передачі розумно, вишукано й обгрунтовано висловлювали свої погляди на міжнародні події та міжнародне право. В їхніх балачках не було нічого такого, чого б Стренд не чув уже сотні разів. Якби він не хотів послухати Хейзена, то вже давно пішов би до вітальні і знов узявся за книжку.

Та вже перші Хейзенові слова примусили його насторожитись,

— Панове! — сказав Хейзен своїм гучним, упевненим голосом.— Боюся, ми плутаємо дві цілком протилежні речі — міжнародні події та міжнародне право. Треба визнати: хочемо ми того чи не хочемо, а міжнародні події існують реально. А от міжнародне право давно перетворилося на фікцію. Натомість існують міжнародне піратство, міжнародні вбивства з політичних причин, міжнародний тероризм, міжнародне хабарництво й спекуляція, міжнародні трагедії і міжнародна анархія. Наше національне право — це, звісно, не зовсім фікція, та навіть якщо бути дуже поблажливим, то в найкращому разі його можна визначити хіба що як напівфікцію. З нашими юридичними законами, при нашій суперечливій системі, в залі суду перемагає той, хто має змогу найняти найдорожчого адвоката. Звичайно, трапляються поодинокі винятки, але вони лише підтверджують правило.

Коли я тільки починав юридичну практику, я вірив, що законності, бодай у найзагальніших рисах, у нас дотримуються. На жаль, попрацювавши багато років, я змінив свою думку...

"Святий боже! — промайнуло в Стренда — Що він каже?!"

— Корупція судочинства, регіональні й расові упередження людей, які сидять у суддівських кріслах, надто часто були предметом обговорення на перших сторінках наших газет, щоб їх згадувати ще й тут1. Посади купують за політичні послуги, і це стало нормою. Фабрикація доказів, підмовляння свідків, приховування свідчень дійшли навіть до найвищих урядових установ. Про нашу продажну поліцію вже ходять анекдоти, і в усіх наших університетах навчають, як людям мого фаху, що присягали служити справедливості, законним шляхом обминути закон.

Ведучий передачі, що ,ніяково вовтузився в кріслі, спробував перебити Хейзена:

— Містере Хейзен... Я думаю, що...

Хейзен зупинив його владним жестом і повів далі:

— Отож повернімося до концепції міжнародного права... Щодо дрібниць, як-от право на вилов риби й повітряні коридори, то таких угод досягти можна, і держави їх дотримуються. Та коли йдеться про справи вирішальної ваги, як-от права людини, недоторканість кордонів суверенних держав, питання про збереження чи знищення цілих народів, то тут ми посунулись не далі, ніж войовничі кочові племена доісторичних часів.