Вірнопідданий - Манн Генріх

Треба викорчувати до останнього пня ворогів божественного порядку, які не знають батьківщини, які прагнуть підірвати наш державний лад, щоб тоді, коли нас у свій час покличуть до небесного збору, кожен з нас став перед своїм богом і своїм старим кайзером з чистим сумлінням, і коли його запитають, чи він від щирого серця працював для добра держави, щоб він міг ударити себе в груди і щиро сказати: "Так!"

При цьому Дідеріх так ударив себе в груди, що йому перехопило дух. Цивільна трибуна скористалася вимушеною паузою, щоб рухом сповістити про те, що вважає промову за скінчену, бо гроза нависла тепер над самими головами учасників урочистих зборів, і в сірчано-жовтому світлі, одна по одній, повільно, начебто застерігаючи, зі стуком падали дощові краплини завбільшки в яйце... Дідеріх звів подих.

— Коли тепер спадуть покрови, — з новим пафосом почав він, — коли на знак привіту схиляться прапори, опустяться шпаги і блиснуть, салютуючи, штики...

Тут у небі так страшенно загуркотіло, що Дідеріх присів і враз опинився під своєю трибуною. На щастя, він виліз з-під неї раніше, ніж його зникнення помітили, бо всі зробили те ж саме. Навряд чи хто чув, як Дідеріх попросив обер-президента, щоб той зволив дати наказ про зняття покривала. Все ж таки обер-президент вийшов з почесного намету, він був жовтіший, ніж звичайно, блиск його ордена погас, і він тихо сказав "Ім'ям його величності наказую: зняти покривало!" — Після чого покривало зняли! Оркестр заграв "Варту на Рейні". І приявність Вільгельма Великого, який з виглядом батька родини, але оточеного всіма грізними атрибутами влади, гнав на коні в повітрі, ще раз загартувала підданців проти небесного гніву. "Слава" пана обер-президента була палко підхоплена. Звичайно, звуки гімна "Слава тобі, у вінку звитяги" дали його вельможності зрозуміти, що час йому підійти до підніжжя пам'ятника, оглянути його і ощасливити скульптора кількома словами. Всі бачили, як висока особа нерішуче звела очі до неба, але — іншого й чекати годі було — почуття обов'язку перемогло, і ця перемога була тим більш блискуча, що обер-президент був єдиний у фракові серед стількох хоробрих воїнів. Він сміливо рушив уперед під великими, повільно падаючими краплинами, а за ним виступили улани, кірасири, гусари і обоз... Уже був прочитаний напис: "Вільгельм Великий", скульптор, відзначений кількома словами, одержав свій орден, і тепер лишилося репрезентувати й прикрасити орденом духовного творця пам'ятника, Геслінга, але зненацька безодні небесні розчинилися. Вони розчинилися зразу, від краю до краю, з силою, схожою на довго стримуваний вибух вулкана. Вельможні гості й незчулися, як уже стояли по кісточки у воді; у його вельможності з рукавів і штанів бігли струмочки. Трибуни зникли в потоках води, намети, оточені наче схвильованим морем, опускалися під натиском зливи, і в їхніх мокрих обіймах з криком борсалися юрби людей. Пани офіцери видобули шпаги проти стихії — розрізаючи парусину, вони прокладали собі шлях. А цивільні, віддані на поталу стихії, нагадували сірого змія, який, дико звиваючись, плавав у потоці, що захлеснув майдан. За таких обставин обер-президент вирішив, що було б недоцільно продовжувати програму врочистості. Осяяний блискавками, бризкаючи водою, наче фонтан, він почав відступ, а за ним флігель-ад'ютант, обидва дивізійні генерали, драгуни, гусари, улани і обоз. Дорогою його вельможність згадав, що на його пальці досі ще висить орден для духовного творця пам'ятника, і, до кінця вірний своєму обов'язкові, але твердо поклавши не затримуватися, він на бігу вручив його урядовому президентові фон Вулькому. Останній у свою чергу, зустрівши поліціянта, який поки що устояв проти подій, довірив йому передачу монаршої відзнаки, після чого поліціянт, наперекір штормам і шквалам, кинувся шукати Дідеріха. Нарешті він знайшов його під ораторською трибуною, навкарачки в калюжі. "Ось ваш орден, беріть", — сказав поліціянт і побіг, бо саме спалахнула блискавка, і так близько, наче хотіла завадити врученню нагороди. Дідеріх тільки зітхнув.

Коли він, нарешті, зважився висунути носа, то побачив, що переворот на землі досі ще триває на повну силу. Великий чорний мур навпроти тріснув і збирався впасти разом з будинком, що стояв за ним. Над клубком істот у мерехтливому химерному світлі, сірчано-жовтому та блакитному, ставали дибки й тікали геть коні, запряжені в парадні карети. Добре простим смертним — за ними давно і сліду не лишилося. А на голови заможних і освічених уже падали уламки і вогонь з небес. Нічого дивного в тому, що, відповідно до обставин, багато дам, яких зовсім не по-лицарському відштовхували від виходу, просто перекочувалися одна через одну. Покладаючи надію тільки на власну хоробрість, пани офіцери пускали в діло зброю проти кожного, хто ставав їм на дорозі, тимчасом як чорно-біло-червоні полотнища прапорів, зірвані бурею з уламків трибун і офіційного намету, літали в повітрі і хльоскали по головах учасників битви. На довершення всього, незважаючи на безнадійність становища, полкова музика ще грала, грала і по тому, як упав військовий кордон і весь світовий порядок, грала ніби на потопаючому кораблі, сурмлячи про загибель і руїну. Новий напад урагану розігнав і оркестр, і Дідеріх, примруживши очі і з жахом чекаючи кінця всього, знову пірнув у прохолодну глибину своєї ораторської трибуни, вчепившись за неї, як за останній притулок на землі. Але його прощальний погляд охопив картину, яка перевершувала всяке людське розуміння: паркан навколо Народного парку, весь обвішаний чорно-біло-червоним, повалений тягарем налеглих на нього тіл; і цей безлад, цих людей, які перекочувалися одне через одного, навалювалися купою, з'їжджали з неї, ставали на руки і сідали одне одному на голову; і стихії, що вимітали це все сміття, поливаючи його потоками вогню, женучи його геть, як сп'янілих блазнів, женучи геть пана і холопа, блискучі мундири і громадян, які прокинулися від сну, єдиних підпор і божих посланців, ідеальні блага, гусарів, уланів, драгунів і обоз!..

Але апокаліптичні вершники все ж таки гнали далі. Дідеріх збагнув: це були тільки маневри перед страшним судом, сам суд ще попереду. Він обережно покинув свій притулок і впевнився, що дощ досі ще падає і кайзер Вільгельм Великий ще стоїть на своєму місці з усіма атрибутами влади. У Дідеріха було таке почуття, ніби пам'ятник зруйновано і знесено водою. Щоправда, святковий майдан виглядав як страхітливий спогад, жодної душі не видко було на його руїнах. Але ні, там, віддалік, рухався хтось, і навіть в уланській формі: пан фон Квіцін оглядав повалений будинок. Уражений блискавкою, будинок димів за уламками великого чорного муру; і серед загальної втечі встояв тільки фон Квіцін, бо його підтримувала невідступна думка. Дідеріх читав у нього в серці: "Будинок, — думав фон Квіцін, — треба було і його продати цій наволочі. Але нічого не можна було вдіяти, ніяк не щастило. Ну, зате я тепер одержу страхову премію. Є ще бог на світі". І він пішов назустріч пожежникам, які, на щастя, вже не могли своїм втручанням зіпсувати справу.

Дідеріх, підбадьорений прикладом, також рушив у путь. Він загубив свого капелюха, в його черевиках хлюпала вода, а в одвислих на заду штанях він наче носив за собою калюжу. Найняти дрожку, очевидно, було неможливо, то ж він поклав пройти старим містом. Старі вузькі завулки стримували вітер, і йому стало тепліше. "Про нежить не може бути й мови. Але треба буде все ж таки, щоб Густа поклала мені компреса на живіт. Хоч би вона не занесла додому інфлуенци!" Після цього майнула думка про орден. Орден Вільгельма, заснований його величністю, дається тільки за видатні заслуги в справі піднесення добробуту і благородства духу в народі... "Ось він! — голосно, на всю безлюдну вулицю, сказав Дідеріх. — Хоч би з неба падав динаміт!" Повалення влади природою було замахом з непридатними засобами. Дідеріх показав небові свій орден Вільгельма і сказав: "Зась", після чого прикріпив його поряд з орденом корони четвертого ступеня.

Дивно, перед будинком старого Бука по Флейшгауергрубе стояло кілька екіпажів. Серед них навіть сільський візок. Чи не?.. Дідеріх заглянув у дім: скляні двері в сіни, всупереч звичаю, відчинені навстіж, ніби чекали на якогось рідкісного гостя. В просторих сінях урочиста тиша, і тільки скрадаючись повз кухню, він почув плач: це плакала стара служниця, поклавши голову на руки. "Отже, справді? — Раптом Дідеріх затремтів, зупинився, готовий відступити. — Це мене не обходить... Ні, обходить, тут кожна річ — моя, мій обов'язок подбати про те, щоб вони потім нічого з собою не забрали". Але не тільки це штовхало його вперед; було щось значно складніше і глибше, від чого він сопів, а в животі йому різало. Обережно піднімаючись спадистими старими сходами, він думав: "Пошана хороброму ворогові, коли він залишився на полі битви! Господь присудив так, авжеж, ніхто не може сказати, чи не доведеться і йому одного дня... Ну, знаєте, адже є різниця між добрими ділами і лихими. І в ім'я доброго діла ні від чого не можна ухилитися. Нашому старому кайзерові, напевне, також довелося себе опанувати, коли він ішов у замок Вільгельмсхеє до вщент розбитого Наполеона".

Він був уже на другому поверсі і тихенько крався довгим коридором, в кінці якого виднілися відчинені — знову відчинені — двері. Притиснутися до стіни — і заглянути. Просто дверей ліжко, на високо збитих подушках лежав старий Бук, очевидно, непритомний. Ні звуку. Невже він сам-один? Обережно — до другого одвірка. Тепер видно було завішені вікна, а перед ними, півколом, родина: коло самого ліжка Юдіф Лауер, вся задерев'яніла, далі Вольфганг з таким обличчям, якого ніхто б від нього не сподівався; між вікнами скупчилась отара з п'яти дочок разом з батьком-банкрутом, який вже не виглядав елегантним, далі омужичений син і його дружина з тупим поглядом і, нарешті, Лауер, який відсидів своє у в'язниці. У них були всі підстави сидіти так тихо: в цей час вони втрачали останню надію коли-небудь ще виплисти! Вони були нагорі і почували себе в безпеці, поки тримався старий. Він упав — і вони разом з ним; він зникав — і вони разом з ним.