Чорнильне серце - Функе Корнелія
З тобою тут я, і Вогнерукий теж десь неподалік. Повір мені, я його знаю, як самого себе, він прийде вже хоч би задля того, щоб побачити книжку й при нагоді забрати її. А крім того, на світі є ж іще й твій батько, і отой хлопчина, який так закохано задивлявся на тебе – тоді, на майдані перед пам’ятником, коли я зустрів Вогнерукого.
– Облиш! – Меґі штовхнула його ліктем під бік, але не стрималась і мимоволі всміхнулася, хоча сльози все ще застилали їй усе: стіл, власні руки й зморшкувате обличчя Феноліо. Їй здавалося, що за останні тижні вона наплакалася до кінця життя.
– Чому? Він славний хлопчина. Я б, не задумуючись, замовив за нього слівце твоєму батькові.
– Припини, кажу!
– Тільки якщо ти хоч трохи поїси. – Феноліо підсунув до неї тарілку. – І ота ваша приятелька, як там її?..
– Елінор.
Меґі поклала до рота оливку й гризла її доти, поки від неї лишилася сама кісточка.
– От от. Може, й вона переховується десь неподалік, разом з твоїм батьком. Господи, як добре подумати, то виходить, що нас майже більше, ніж їх!
Меґі мало не вдавилася кісточкою від оливки. А Феноліо самовдоволено всміхався.
Коли Мо щастило її розсмішити, він щоразу зводив угору брови й робив таку здивовану, таку поважну міну, немовби хоч убий не міг збагнути, чого це вона сміється. Меґі раптом так виразно побачила перед собою його обличчя, що ледве стрималась, аби не простягти руку…
– Скоро побачиш батька! – прошепотів Феноліо. – І розкажеш йому, що зовсім випадково знайшла матір і врятувала її від Каприкорна. Адже це щось та значить, чи не так?
Меґі лише кивнула головою.
Комірець і рукава кусалися. З вигляду це була сукня не дитяча, а скоріше доросла, ще й трохи завелика на Меґі. Ступивши в ній кілька кроків, вона зашпорталася в подолі. Рукава були вузькі, однак аркуш паперу, тоненький, мов крильце бабки, вона легко стромила під один із них. Потім Меґі трохи ще потренувалася: стромила – витягла, стромила – витягла. Нарешті лишила аркуша в рукаві. Папір, як вона підносила руку чи ворушила пальцями, трохи шарудів.
Коли Сорока прийшла по Меґі, над дзвіницею вже завис місяць, накинувши своє бліде сяйво, ніби вуаль, на обличчя ночі.
– Ти не причесалася! – сердито кинула Сорока.
Цього разу з нею була інша служниця – приземкувата жінка з червоним обличчям і такими самими червоними руками, яка вочевидь не боялася відьмацької сили Меґі. Жінка так рішуче запустила гребінця в коси дівчинці, що та мало не скрикнула.
– А черевички?! – вигукнула Сорока, побачивши босі ноги Меґі, що виглядали з під сукні. – Невже ніхто не подумав про черевички?
– Вона може спокійно взути он ті. – Служниця показала на стоптані кросівки Меґі. – Сукня довга, ніхто нічого й не помітить. А крім того, хіба відьми завше ходять не босі?
Сорока зміряла служницю таким поглядом, що та відразу проковтнула язика.
– Авжеж! – вигукнув Феноліо, який увесь цей час насмішкувато спостерігав, як дві жінки вбирають дівчинку. – Саме так вони й ходять. Завжди босі. А чи не треба з такої врочистої нагоди перевдягтися, власне, й мені? Що зазвичай вдягають на страту? Адже я, сподіваюся, сидітиму поруч із самим Каприкорном?
Сорока випнула підборіддя. Воно було в неї таке маленьке й м’якеньке, немовби його взяли з іншого, не такого злого обличчя.
– Ти можеш лишатися, в чому є, – відповіла вона, втикаючи в коси Меґі шпильку, оздоблену перлами. – В’язням перевдягатися не треба. – З її голосу гіркою отрутою бризкала насмішка.
– В’язням? Як це розуміти? – Феноліо відсунув від столу свого стільця.
– Авжеж, в’язням. А то ж кому? – Сорока відступила назад і, ніби прицінюючись, оглянула Меґі. – Наче непогано, – промовила нарешті. – Дивно, але отак, з розпущеними косами, вона мені когось нагадує…
Меґі хутко опустила голову, а Феноліо, щоб Сорока не встигла замислитись над своїми спостереженнями, поквапився привернути її увагу до себе.
– Але я, ласкава пані, не звичайний в’язень і хочу, щоб у нас щодо цього не було непорозуміння! – роздратовано вигукнув він. – Якби не я, нічого цього взагалі не було б, зокрема й вашої – не скажу, що дуже приємної, – особи!
Сорока востаннє зміряла його зневажливим поглядом і взяла Меґі за руку – на щастя, не за ту, де під рукавом був схований дорогоцінний аркуш Феноліо.
– Як настане час, по тебе прийде вартовий, – кинула вона через плече, ведучи Меґі до дверей.
– Не забувай, що тобі казав батько! – крикнув Феноліо вслід дівчинці, коли та була вже в коридорі. – Слова оживатимуть лише тоді, коли їхній смак відчуватимеш на язиці!
Сорока підштовхнула Меґі в спину й кинула:
– Іди вже, йди! – І причинила за собою двері.
Вогонь
Але цієї миті Багіра підхопилася на ноги й вигукнула:
– Ні! Я знаю! Біжи скоріше в долину, до людських осель, і роздобудь там трохи Червоної Квітки. Тоді, як настане час, матимеш дужчого товариша за мене, й за Балу, й за будь якого з вовків Зграї, котрі тебе люблять. Тільки роздобудь Червону Квітку!
Червоною Квіткою Багіра називала вогонь, бо жоден із звірів у джунглях не називав вогонь його справжнім ім'ям. Усі боялися вогню, мов смерті.
Редьярд Кіплінґ. Мауґлі
У дорогу вони вирушили аж тоді, як на пагорби впали сутінки. Ґвіна лишили в схованці. Після того, що сталося під час їхньої останньої нічної вилазки до Каприкорнового села, навіть Фарид погодився: так буде краще. Чарівновустий пустив хлопця йти попереду. Мо не здогадувався, що Фарид боїться духів та інших нічних чудовиськ. Від нього хлопчині пощастило це приховати, не те що від Вогнерукого. До того ж Чарівновустий, на відміну від Вогнерукого, не насміхався з хлопця через те, що той боявся темряви, і це, хоч як дивно, зменшувало страх, розвіювало його не гірше, ніж денне світло.
Обережно, але впевнено спускаючись крутим схилом, Фарид, як і щоночі, чув перешіптування духів на деревах і в кущах. Але ближче вони не підходили, ніби раптом злякалися його, ніби тепер він міг панувати над ними, як Вогнерукий над вогнем.
Вогонь… Вони вирішили підпалити не що небудь, а Каприкорнів будинок! Звідти пожежі не так легко буде перекинутися на пагорби, зате під загрозою опиниться те, що для Каприкорна найдорожче: його комори зі скарбами.
Цього разу село було не таке безлюдне й тихе, як у минулі ночі. Воно гуло, мов бджолиний вулик. Автостоянку охороняло аж четверо озброєних вартових, а вздовж сітчастої огорожі навколо порожнього футбольного поля стояв цілий ряд машин. Їхні фари заливали поле яскравим світлом. Асфальт здававсь ясною скатеркою, яку хтось розстелив у темряві.
– Отже, вистава має відбутися тут, – прошепотів Чарівновустий, коли вони підійшли до будинків. – Бідолашна Меґі!
Посеред майданчика було змайстровано щось схоже на поміст, а навпроти стояла клітка – чи то для чудовиська, що його мала вичитати донька Чарівновустого, чи то для в’язнів. На лівому краю поля – так, щоб глядачі сиділи спиною до сітчастої огорожі й села, – видніли довгі дерев’яні лави, й на них уже повмощувалося кілька чорних курток, мов гайвороння, що вподобало собі на ніч ясну, теплу місцину.
Спершу Мо з Фаридом хотіли були прослизнути в село через автостоянку: серед стількох приїжджих їх там навряд чи впізнали б. Та потім вони вирішили скористатися шляхом хоч і довшим, але темнішим. Фарид ішов знов попереду, весь час крадучись схилом вище від будинків і ховаючись за кожним деревом, поки вони дісталися до тієї частини села, яку, здавалося, розтоптав могутньою ступнею велет і в якій тепер ніхто не жив. Але цієї ночі навіть тут патрулювало більше вартових, ніж зазвичай. Мо з Фаридом мусили раз у раз притискатися до дверей котрогось із будинків, пригинатися за рештками стін або влазити у вікно й, затамувавши подих, перечікувати, поки їх помине вартовий. На щастя, в Каприкорновому селі було багато темних закутків, а вартові вешталися вуличками досить байдуже, як люди, що почуваються в цілковитій безпеці.
У заплічнику Вогнерукого Фарид мав усе потрібне для того, щоб швидко розпалити жарке полум’я. Чарівновустий ніс хмиз – вони назбирали його на той випадок, якщо вогонь не знайде собі досить поживи серед каміння. А крім того, були ж іще й Каприкорнові запаси бензину. Його запах стояв у Фарида в носі ще від тієї ночі, коли хлопця зачинили в комірчині. Біля діжок охорону виставляли рідко. Та, може, бензин їм узагалі не знадобиться.
Ніч видалася безвітряна, вогонь горітиме спокійно й не гаснутиме. Фарид добре пам’ятав, як Вогнерукий застерігав його: "Ніколи не розпалюй вогонь на вітрі! Як тільки він залетить у полум’я, воно одразу про тебе забуде, бо вітер його роздмухуватиме й підохочуватиме, і тоді воно накинеться на тебе, заходиться кусати й злизувати шкіру з кісток…"
Та цієї ночі вітер спав і вулички були наповнені застиглим повітрям, ніби відра теплою водою.
Мо з Фаридом сподівалися, що на майдані перед Каприкорновим будинком нікого не буде, та коли обережно виглянули з провулка навпроти, то біля церкви побачили з півдесятка чорних курток.
– Що вони й досі тут роблять? – прошепотів Фарид, коли Чарівновустий потяг його в тінь до одних із замкнених дверей. – Адже ось ось має розпочатися свято.
З Каприкорнового будинку вийшли дві служниці з горами тарілок у руках. Жінки несли їх до церкви – там, певно, згодом мали святкувати успішно проведену страту. Коли вони проходили повз Каприкорнових людей, ті заходились услід їм свистіти.
Одна зі служниць мало не впустила тарілки на землю, коли котрийсь із чоловіків спробував цівкою рушниці задерти їй спідницю. Це був той самий, який минулої ночі впізнав Чарівновустого. Фарид схопився рукою за чоло, де й досі не затяглася рана, і послав на голову того нахаби найстрашніші прокляття, які тільки знав. Хлопчина побажав йому й бубонної чуми, й корости… Але чому цей тип опинився саме тут? Та навіть якщо він не впізнає їх знов, коли вони йтимуть через майдан, то як вони підпалять будинок, поки тут стовбичитиме вся ця ватага?
– Спокійно! – шепнув йому Чарівновустий. – Вони скоро вшиються. Спершу треба з’ясувати, чи Меґі вже забрали з будинку.
Фарид кивнув головою й задивився на великий будинок по другий бік майдану. У двох вікнах там горіло світло, хоча це ще нічого не означало.
– Я проберуся вниз до майданчика й погляну, чи вона вже там, – прошепотів він Чарівновустому.
Може, Каприкорнові люди вже вивели з церкви й Вогнерукого, може, він сидить тепер у тій клітці на майданчику, і Фаридові пощастить шепнути фокуснику, що вони з Чарівновустим прихопили з собою і його товариша – вогонь, який принесе йому порятунок…
Попри великі яскраві ліхтарі, ніч заповнила своїми тінями багато закутків поміж будинками, і Фарид уже зібрався був шаснути в один із них, коли це двері Каприкорнового будинку відчинилися.
