Палата №6 - Чехов Антон

Ні, пане, це не філософія, не мислення, не широчінь поглядів, а лінь, факірство, очманілість... Так! — знову розсердився Іван Дмитрович.— Страждання зневажаєте, а, мабуть, якби прищикнути вам дверима пальця, то загорлаєте на весь голос!

— А може, і не загорлаю,— сказав Андрій Юхимович, лагідно усміхаючись.

— Еге, як же! А от якби вас торохнув параліч або, скажімо, який-небудь дурень і нахаба, користуючись своїм становищем і чином, образив вас прилюдно, і ви знали, що це минеться йому безкарно,— ну, тоді б ви зрозуміли, як це посилати інших до розумінням справжнього блага.

— Це оригінально,— сказав Андрій Юхимович, сміючись від задоволення й потираючи руки,— Мене приємно вражає ваша схильність до узагальнень, а моя характеристика, яку ви тільки що зволили зробити, просто блискуча1. Признатися, розмова з вами дає мені величезне задоволення. Ну, я вас вислухав, тепер і ви зробіть ласку вислухайте мене...

XI

Ця розмова тривала ще близько години і, як видно, справила на Андрія Юхимовича глибоке враження. Він став ходити до флігеля щодня. Ходив він туди ранком і по обіді, і часто вечірня темрява заставала його за розмовою з Іваном Дмитровичем. Спершу Іван Дмитрович цурався його, підозрював у злому намірі и одверто виявляв свою неприязнь, а потім звик до нього і своє гостре поводження змінив на поблажливо-іронічне.

Незабаром по лікарні пішла чутка, що лікар Андрій Юхимович став відвідувати палату № 6. Ніхто —ні фельдшер, ні Микита, ні сиділки не могли зрозуміти, чого він ходив туди, чого просиджував там цілі години, про що розмовляв і чому не прописував рецептів. Вчинки його здавалися дивними. Михайло Авер'янович часто не заставав його дома, чого раніше ніколи не траплялось, і Дар'юш-ка була дуже збентежена, бо лікар пив пиво уже не у визначений час і іноді навіть спізнювався на обід.

Одного разу, це було вже наприкінці червня, лікар Хоботов прийшов у якійсь справі до Андрія Юхимовича; не заставши його дома, він подався шукати його в дворі; тут йому сказали, що старий лікар пішов до душевнохворих. Зайшовши до флігеля і спинившись у сінях, Хоботов почув таку розмову:

— Ми ніколи не порозуміємось, і навернути мене в свою віру вам не вдасться,-— говорив Іван Дмитрович роздратовано,— 3 дійсністю ви зовсім не знайомі, і ніколи ви не страждали, а тільки, як п'явка, живилися біля чужих страждань, а я страждав безперервно з дня народження до сьогодні. Тому кажу одверто: я вважаю себе вищим за вас і компетентнішим в усіх відношеннях. Не вам учити мене.

— Я зовсім не маю наміру навертати вас у свою віру,— промовив Андрій Юхимович тихо і шкодуючи, що його не хочуть зрозуміти.— І не в цьому річ, мій друже. Річ не в тім, що ви страждали, а я ні. Страждання і радості минущі; облишмо їх, бог з ними. А річ у тому, що ми з вами мислимо; ми бачимо один в одному людей, здатних мислити й міркувати, і це робить нас солідарними, хоч би які різні були наші погляди. Якби ви знали, друже мій, як набридли мені загальне безумство, бездарність, тупість, і з якою радістю я кожного разу розмовляю з вами! Ви розумна людина, і мені приємно з вами.

Хоботов відчинив на вершок двері й заглянув до палати: Іван Дмитрович у ковпаку і лікар Андрій Юхимович сиділи поряд на постелі. Божевільний гримасував, здригався і судорожно закутувався в халат, а лікар сидів нерухомо, схиливши голову, і обличчя в нього було червоне, безпорадне, сумне. Хоботов знизав плечима, усміхнувся й переглянувся з Микитою. Микита теж знизав плечима.

Другого дня Хоботов приходив у флігель разом з фельдшером. Обидва стояли в сінях і підслухували.

— А наш дід, здається, зовсім здрейфив,— сказав Хоботов, виходячи з флігеля.

— Господи, помилуй нас, грішних! — зітхнув благоліпний Сергій Сергійович, старанно обходячи калюжі, щоб не забруднити своїх до блиску вичищених чобіт.— Признатися, шановний Євгенію Федоровичу, я давно вже чекав цього!

XII

Після того Андрій Юхимович став помічати навколо себе якусь таємничість. Служники, сиділки і хворі ири зустрічі з ним запитливо поглядали на нього й потім шепотілися. Дівчинка Маша, дочка доглядача, яку він любив зустрічати в саду лікарні, тепер, коли він з усмішкою підходив до неї, щоб погладити її по голівці, чомусь тікала від нього. Поштмейстер Михайло Авер'янович, слухаючи його, вже не казав: "Цілковита правда" — а в незрозумілому зніяковінні бурмотів: "Так, так, так..."—і дивився йа нього задумливо й сумно; чомусь він став радити своєму другові покинути горілку і пиво, але при цьому, як людина делікатна, говорив не просто, а натяками, розказуючи то про одного батальйонного командира, чудову людину, то про полкового священика, гарного хлопця, які иили й захворіли, але, покинувши пити, зовсім видужали. Два-три рази приходив до Андрія Юхимовича колега Хоботов; він теж радив покинути спиртні напої і без будь-.як'ого видимого приводу рекомендував пити бромистий калій.

У серпні Андрій Юхимович одержав від міського голови листа з проханням завітати в дуже важливій справі. Прийшовши в призначений час до управи, Андрій Юхимович застав там військового начальника, штатного доглядача повітової школи, члрна управи, Хоботова і ще якогось повного білявого пана, якого рекомендували йому як лікаря. Цей лікар, з польським, важким для. вимови прізвищем, жив за тридцять верст від міста, на кінському заводі, і був тепер у місті проїздом.

— Тут заявочна з в&шої галузі,— звернувся член управи до Андрія Юхимовича після того, як усі привітались і сіли за стіл.— Ось Євгеній Федорович кажуть, що аптеці тіснувато в головному корпусі й що її треба б перевести в один із флігелів. Воно, звісно, це нічого, перевести можна, але головна причина — флігель ремонту захоче.

— Так, без ремонту не обійтися,— сказав Андрій Юхимович, подумавши.— Якщо, наприклад, флігель на розі пристосувати під аптеку, то на це, вважаю, потрібно буде мінімум карбованців з п'ятсот. Витрата непродуктивна.

Трохи помовчали.

— Я вже мав честь доповідати років з десять тому,— говорив далі Андрій Юхимович тихим голосом,— що ця лікарня в її теперішньому вигляді є для міста розкішшю не по коштах. Будували її в сорокових роках, але ж тоді були не ті кошти. Місто надто багато витрачає на непотрібні будівлі й зайві посади. Я думаю, на ці кошти можна було б, при інших порядках, утримувати дві зразкові лікарні.

— Так от і давайте заводити інші порядки! — жваво сказав член управи.

— Я вже мав честь доповідати: передайте медичну частину до відання земства.

— Так, передавайте земству гроші, а воно вкраде,— за^ сміявся білявий лікар.

— Це як водиться,— погодився член управи і теж засміявся.

Андрій Юхимович мляво й невиразно подивився на білявого лікаря і сказав:

— Треба бути справедливим.

Знову помовчали. Подали чай. Військовий начальник, чомусь дуже збентежений, торкнувся через стіл руки Андрія Юхимовича і сказав:

— Зовсім ви нас забули, докторе. А втім, ви монах: в карти не граєте, жінок не любите. Нудно вам з нашим братом.

Всі заговорили про те, як нудно порядній людині жити в цьому місті. Ні театру, ні музики, а на останньому танцювальному вечорі в клубі було близько двадцяти дам і тільки два кавалери. Молодь не танцює, а весь час товпиться біля буфету або грає в карти. Андрій Юхимович повільно й тихо, ні на кого не дивлячись, став говорити про те, як жаль, як глибоко жаль, що городяни витрачають свою життєву енергію, своє серце і розум на карти і плітки, а не вміють і не хочуть проводити час у цікавій розмові і в читанні, не хочуть користуватися насолодами, що дає розум. Тільки розум цікавий і вартий уваги, а все інше дріб'язкове й низьке. Хоботов уважно слухав свого колегу й раптом спитав:

— Андрію Юхимовичу, яке сьогодні число?

Діставши відповідь, він і білявий лікар тоном екзаменаторів, що почувають свою невмілість, стали питати в Андрія Юхимовича, який сьогодні день, скільки днів у році і чи правда, що в палаті № 6 живе визначний пророк.

У відповідь на останнє запитання Андрій Юхимович почервонів і сказав:

— Так, це хвора, але цікава молода людина. Більше йому не ставили ніяких запитань.

Коли він у прихожій надівав пальто, військовий начальник поклав йому руку на плече і сказав, зітхаючи:

— Нам, старим, на відпочинок пора!

Вийшовши з управи, Андрій Юхимович зрозумів, що це була комісія, призначена для дослідження його розумових здібностей. Він пригадав запитання, які ставили йому, почервонів, і чомусь тепер уперше в житті йому стало до болю жаль медицину.

"Боже мій,— думав він, згадуючи, як лікарі тільки що досліджували його,— адже вони так недавно слухали психіатрію, складали екзамен,— звідки ж це цілковите неуцтво? Вони й тями не мають про психіатрію-!"

І вперше у житті він відчув себе ображеним і розгніваним.

Того ж дня увечері був у нього Михайло Авер'янович. Не вітаючись, поштмейстер підійпюв до нього, взяв його за обидві руки і сказав схвильованим голосом:

— Дорогий мій, друже мій, доведіть мені, що ви вірите в мою щиру прихильність і вважаєте мене своїм другом... Друже мій! — І, не даючи говорити Андрієві Юхимовичу, він казав далі, хвилюючись: — Я люблю вас за освіченість і благородство душі. Слухайте мене, мій дорогий. Правила науки зобов'язують лікарів ховати від вас правду, але я по-військовому кажу щиру правду: ви недужі! Вибачте мені, мій дорогий, але це правда, це давно вже помітили всі навколо. Зараз мені лікар Євгеній Федорович казав, що для користі вашого здоров'я вам треба відпочити і розважитись. Цілковита правда! Чудово! Цими днями я беру відпустку і їду понюхати іншого повітря. Доведіть же, що ви мені друг, поїдьмо разом! Поїдьмо, згадаймо минуле.

— Я почуваю себе зовсім здоровим,— сказав Андрій Юхимович.— А їхати не можу. Дозвольте мені як-небудь інакше довести вам свою дружбу.

їхати кудись, невідомо чого, без кщіжок, без Дар'юшки, без пива, різко порушити порядок життя, що встановився за 20 років,— така ідея в першу хвилину здалася йому дикою і фантастичною. Але він згадав розмову, що була в управі, і важкий настрій, що його відчув, повертаючись з управи додому, і думка виїхати ненадовго з міста, де дуррі люди вважають його божевільним, сподобалась йому.

А ви, власне, куди маєте намір їхати? — спитав вія.