Хліб по воді - Шоу Ірвін

Повірте, мені було соромно стояти перед тим суворим старим чоловіком. Я заявив йому, що хочу особисто взяти участь у справі, прийду в суд і сам вестиму її. Я розповів судді, як познайомився через вас із Ромеро, як ми з вами розмовляли про його здібності та злиденне життя. Дарма що суддя такий суворий на вигляд, він не звір, до того ж пам'ятає мого батька, ще з тих часів, коли сам він був молодим адвокатом і тільки ставав на ноги. А знаєте, він погодився скасувати заставу й звільнити хлопця під мою відповідальність.— Хейзен сумно всміхнувся.— Мабуть, суддя не читав того номера "Нью-Йорк тайме". Певна річ, він поставив умову. Ромеро повинен щотижня з'являтися в лікарню до психіатра на огляд і лікування. Я вже сказав про це Холлінгзбі, і той завтра поверне Роллінзові гроші.'

"Дві тисячі доларів знову ляжуть до банку,— подумав Стренд,— Подарунки на різдво будуть".

— Не знаю, як і висловити свою радість, Расселе,— мовив він.— Не лише за вас... За вас, звісно, теж... Але й за себе.

Хейзен трохи спантеличено подивився на нього. Потім надпив віскі.

— Я зробив так не тому, що дуже праведний, Аллене, ні,— сказав він.— Просто Хітц і його фірма матимуть кілька неприємних днів. А мені з того радість. Здається, хлопець нарешті виплутається з халепи. А зараз, розкажіть про оту справу "під секретом", як висловився Ромеро. Чому він вважає, що саме Хітц узяв його гроші й листи?

— Про це я довідався не від Ромеро.

Хейзенів голос став по-адвокатському настирливим.

— А від кого?

— Я пообіцяв нікому про це не розповідати.

— Обіцянки! — Хейзен зневажливо наморщив носа.— Через них юристові життя немає. Хтось знайшов ті листи?

— Ні,— збрехав Стренд.

— Що ж таке з біса важливе було в тих листах?

— А ви згадайте той час, коли вам було вісімнадцять, Расселе!

— Батько читав кожного листа, якого я одержував, аж поки я пішов до коледжу.

— Ромеро навіть не знає, живий його батько чи ні.

— Добре було б, якби в день суду суддя встав із тієї ноги, що треба!—сказав Хейзен.— Або якби психіатр дійшов висновку, що Ромеро— найдефективніший хлопець в усьому Коннектікуті і водночас безневинний, як кошеня. Це в тому випадку, якщо Ромеро сам не хоче сісти на кілька років. Сьогодні з суддею можна було домовитись, але якщо прокурор дуже наполягатиме, то важко сказати... Професійна ввічливість — це одне, а закон — зовсім інше. Зрештою, побачимо...— зітхнув він.— Я зробив усе що міг. Принаймні сьогодні я ляжу спати з чистим сумлінням. Я багато чого пережив за останній час.

— І не тільки ви,— нагадав йому Стренд.

Хейзен засміявся.

— Самозакоханість — не остання з моїх вад!

— Це правда, не остання.

Усмішка на обличчі Хейзена пригасла. Він знов замислено подивився через стіл на Стренда.

— А що ви насправді думаєте про мене, Аллене?

— Багато чого. Що ж тут дивного? Ви були до нас не в міру щедрі й безкорисливі. Гадаю, ви не здивуєтесь, коли я скажу, що мене сповнюють два почуття: вдячності і...— завагався він,— образи.

— Дурниці! — кинув Хейзен.— Ви не такий.

— Такі ми всі,— тихо промовив Стренд.

— Господи, та йшлося ж переважно про гроші. А мені на них начхати!

— Ви можете так казати. А я — ні.

— Забудьмо про вдячність і взагалі про цю бридоту! Що ви ще про мене думаєте?

— Що ви нещасна людина.

Хейзен похмуро кивнув головою:

— Це правда. А хто в наш час щасливий? Може, ви? — У голосі його прозвучав виклик.

— І так, і ні.— Стренд зрозумів, що Хейзен говорить серйозно, і відчув, що й відповісти йому повинен серйозно.— Та коли починаю зважувати, то бачу, що щасливих днів у моєму житті було більше, ніж нещасливих. Ну, а про вас я не можу цього сказати.

— І маєте рацію. Господи, як же ви маєте рацію!—Хейзен допив віскі, наче хотів сполоснути рот після тих слів, які щойно сказав.— Це розмова якраз для холодних зимових вечорів, правда? Ви не проти, як я наллю собі ще?

— Прошу.

Стренд дивився, як цей кремезний чоловік підвівся з-за столу й пішов до столика, де стояли пляшки, карафка з водою і лід. В ньому й досі можна було впізнати колишнього хокеїста — широкоплечого, мужнього, досить грізного, готового прийняти удар і вдарити самому.

Наливши собі віскі з водою, Хейзен обернувся.

— А ви? Скажімо, в цю хвилину. Ви щасливі?

— Я про це якось не думаю.

— А ви подумайте. Згадайте добрі старі часи — і порівняйте.— Тепер його голос звучав глузливо.

— Ну, з одного боку, я радий, що ви сьогодні приїхали. У мене вже було враження, ніби наша дружба похитнулась, і мені це не подобалося,— неквапно почав Стренд.— Тепер я бачу, що все гаразд, і на душі в мене полегшало. Що ж до всього іншого...— Він знизав плечима— Коли Леслі нема поряд, я за нею нудьгую. Я й досі не звик до того, що діти пішли з дому, і їх мені бракує теж. Той випадок у школі — річ неприємна, та й здається мені, що я тут не прижився. Але хочу сподіватися, що з часом усе піде на лад. Робота неважка і загалом мене задовольняє. Люди тут... ну... ввічливі й товариські. Отож я маю надію, що в майбутньому буду щасливий. Помірковано щасливий.

— У майбутньому! — Хейзен насмішкувато присвиснув,— Майбутнє обіцяє бути жахливим! Коли судити з того, як розвиваються події у світі.

— Я не мав на увазі весь світ. Я можу дивитися песимістично на події у світі й до самозакоханості оптимістично — на власну долю. Я зробив для себе відкриття: коли людина побувала дуже близько від смерті, а тоді повернулася до так званого нормального життя, то в такому випадку оптимізм — неминуча реакція.

Хейзен знов підійшов зі склянкою в руці до столу, сів і задивився у вікно.

— Паскудний вечір,— промовив він.— Не дивно, що вся країна переселяється на південь. Часом мені здається, що всі міста на північному сході — Бостон, Нью-Йорк, Філадельфія — через п'ятдесят років стануть "містами-привидами". А може, так було б і краще. Ну гаразд, пане невиправний оптимісте...— На мить Хейзенів голос став схожий на той, яким він кричав на Аллена по телефону.— Усе навкруг усіяне трояндами, каже містер Стренд. Сенсація століття! Невже вас так-таки ніщо не турбує?

— Звісно, турбує.— Аллен подумав про раптову втечу Леслі серед ночі з Данберрі, про листи з підписом "Керолайн", спалені в грубі на першому поверсі, про Елінор, що водить у Джорджії свого чоловіка за кільце в носі й дратує мешканців міста, про Джіммі, якому дев'ятнадцять років, а він зв'язався з майже вдвічі старшою за нього співачкою, яка вже пройшла крізь руки двох чи трьох чоловіків, про своє вимушене життя без дружини...— Звісно, що турбує,— повторив він.— Сімейні справи. Буденщина.— Він знав, що його слова звучать фальшиво.— Але я б не хотів про це довго розводитися, ба навіть згадувати. Дрібні турботи часто не дають мені спокою уві сні — і цього, гадаю, досить.

Хейзен кивнув головою, і цей жест викликав в уяві Стренда великий маятник, виведений з рівноваги.

— Скажіть,— раптом озвався Хейзен,— ви коли-небудь думали про самогубство?

— Як і кожен.

— Як і кожен...— Голова Хейзена знову важко гойднулася.— Яка сумна розмова, чорт забирай! Віскі... Це на мене не схоже. Від віскі настрій у мене звичайно підноситься.

Стренд пригадав тяжку сцену в Хемптоні, коли Хейзен приїхав пізно ввечері і злісно лаявся та проклинав свою роботу, сім'ю і цілий світ. "Аж дивно,—подумав Аллен,— як такий розважливий чоловік може мати про себе таке хибне уявлення".

— На наше щастя,— сказав Хейзен, силкуючись удавати веселого,— тут немає жінок, і вони не бачать, як два ідіоти заходилися шкодувати кожен себе! Я дзвонив у Париж Лінді. Вони начебто чудово проводять там час. І раді, що різдво ми зустрінемо в Хемптоні.

— Хіба? — здивувався Аллен.

— Я, мабуть, забув вам сказати. Ви зможете зібрати своїх дітей?

— Я їх ще не питав,— Стренд не сказав Хейзенові, що після їхньої суперечки по телефону передумав їхати до нього.— А ви певні, що в Леслі немає інших планів?

— Лінда в неї запитувала. Леслі була в кімнаті, коли я дзвонив, і я чуві як вона відповіла, що це було б чудово.

—1 Я подзвоню дітям.— Перспектива побути з Леслі десять днів на тихому узбережжі океану, далеко від школи, від отих чотирьохсот хлопців, відразу піднесла Алленів настрій.— Я певен, ми чудово проведемо час.—Він усміхнувся.—Тепер ви розумієте, що я мав на увазі, коли казав, що можу песимістично дивитися на долю світу й водночас оптимістично — на власну? Принаймні на ці десять днів. Уже те, що десять днів ми не бачитимемо новин по телевізору і не читатимемо "Тайме" —‘— це ж справжній рай!

У двері подзвонили, і Хейзен глянув на свого годинника.

— Це, мабуть, Конрой. Я послав його до зали погрітися, поки розмовлятиму з вами. В таку погоду їхати до міста доведеться довго. Дякую за віскі.— Коли вони тисли один одному руки, Хейзен затримав Стрендову долоню у своїй.— —Я радий, що приїхав сюди. Я вже застарий, щоб обертати друзів на ворогів.

— Я не був вам ворогом, Расселе.

— А могли б з біса легко ним стати! — засміявся Хейзен і пішов.

Стренд сів за стіл і, стискаючи в руці холодну склянку з віскі, задивився у замерзле, помережане візерунками вікно, за яким сипав дедалі густіший сніг. Він думав про великі міста на півночі, що про них напівжартома згадав Хейзен, уявляв собі, як на будинки зі скла й бетону налітає вітер, як тікають із тих міст люди. Цієї першої зими свого неминучого старіння, початого нещасливим випадком в океані, Стренд також волів би опинитись на півдні.

Другого дня, коли він прийшов з уроків, на нього чекало вдома аж три листи. Місіс Шіллер складала його пошту Охайним стосиком на столику біля канапи у вітальні. Цілий день мела завірюха. Поки Стренд дійшов додому, йому набилося в черевики й нападало за комір снігу, тож, перш ніж розпечатувати листи, він скинув пальто й черевики; стягнув шкарпетки, розтер ноги, взув пантофлі й перемінив сорочку. Він уже один раз промок цього дня після обіду, і тепер у горлі було сухо, дерло і з'явилися хрипи в грудях. Мабуть, він усе ж таки послухається поради доктора Філіпса й поїде в суботу до Нью-Йорка, щоб його оглянув доктор Прінз.

Потім, пригадавши, як учора ввечері, коли він сидів із Хейзеном, по його тілу розлилося приємне тепло, Стренд налив собі віскі з водою, але без льоду, і спершу трохи випив, а вже потім пішов до вітальні й узяв листи.