Великі сподівання - Діккенс Чарлз

Уявляєш собі, на що його може штовхнути розчарування?

— Я уявляю, Герберте, це у мене не сходить з гадки від того фатального вечора, коли він з'явився. Страшно й подумати, що він може сам з доброї волі віддатися правосуддю.

— А ця небезпека, запевняю тебе, дуже реальна,— сказав Герберт.— Саме в цьому розумінні ти в його руках, поки він в Англії, бо якщо ти від нього відступишся, він з розпуки так і зробить.

Мене до того вжахнула така можливість,— власне, вона мене від самого початку непокоїла, бо ж хто, як не я, був би винуватцем цього самогубства? — що я схопився на ноги й став стривожено ходити взад-вперед по кімнаті. Я ще сказав Гербертові, що навіть якби Провіса зовсім випадково впізнали й заарештували, я все одно б дуже мучився, вважаючи, що то ж через мене. І це я казав цілком щиро, дарма що мені нестерпно тяжко було бачити його на волі поруч із собою, дарма що я радше волів би вік звікувати в кузні, аніж дожити до цього дня.

Та хоч би там як, а питання стояло й далі: що ж робити?

— Найголовніше,— сказав Герберт,— це вивезти його з Англії. Тобі доведеться виїхати разом з ним, бо інакше він не погодиться.

— Ну нехай я вивезу його з собою, але як не допустити, щоб він знову вернувся?

— Добрий мій Генделю, хіба ж тобі не ясно, наскільки небезпечніше розкритися перед ним тут, щоб він вчинив щось нерозважливе за два кроки від ньюгейтської тюрми, ніж зробити це десь за кордоном! А чи не можна виманити його звідси, взявши як привід хоча б того другого каторжника або яку-небудь іншу обставину його життя?

— Ото ж бо й є! — сказав я, зупиняючись перед Гербер-том і широко розводячи руки на доказ безнадійності мого становища.— Я ж нічого не знаю про його життя. Я мало не збожеволів, коли сидів тут вечорами з цим зовсім невідомим чоловіком, що запосів усю мою долю й недолю! Мені ж тільки те й відомо, що в дитинстві через цього нещасного волоцюгу я два дні прожив у смертельному страху.

Герберт підвівся, взяв мене під руку, і ми повільно пройшлися по кімнаті, вивчаючи візерунок килима.

— Генделю,— сказав нарешті Герберт, зупиняючись.— Ти рішуче певен, що не можеш надалі користуватись його доброчинством, так?

— Абсолютно. А хіба ти на моєму місці зміг би?

— І ти рішуче певен, що треба повністю припинити з ним усякі стосунки?

— Ти ще питаєш, Герберте!

— І ти охоплений тривогою — бо й не може бути інакше — за його життя, яким він ризикував заради тебе, отже, ти повинен зробити все можливе, щоб утримати його від самогубного кроку. Звідси висновок: перше вивези його з Англії, а тоді вже виплутуйся сам. А коли виплутаєшся — і ради бога, якомога швидше,— ми вдвох поміркуємо, як бути далі.

Якою втіхою було потиснути один одному руки навіть після такої половинчастої ухвали і знову пройтися з кутка в куток по кімнаті!

— Ну, а щодо того, як довідатись його історію,— сказав я,— то на це тільки одна рада: просто спитати у нього. Я так і зроблю, Герберте.

— Атож,— погодився Герберт.— Спитаєш зразу вранці, коли сядемо снідати.— (Бо він, прощаючись із Гербертом, сказав, що неодмінно прийде на сніданок.)

Задовольнившись цим, ми пішли спати. Спав я препогано, снились мені якісь химерні сни, пов'язані з Провісом, а тільки я прокинувся, мене знов охопив неспокій: що, як його хтось вистежив? Від цієї думки лише сон мене й рятував.

Провіс прийшов у належну пору, дістав свого ножа й сів за трапезу. В голові у нього роїлося безліч планів, як "його джентльмен покаже своє справжнє джентльменство", і він усе умовляв мене швидше скористатись його портмоне, яке з найпершого дня було віддане до моїх послуг. Мої кімнати і свій номер він вважав тільки тимчасовим пристанищем і радив мені, не барячись, приглянути "чимдобротнішу оселю" поблизу Гайд-парку, де б і для нього знайшовся "куток". Коли він скінчив снідати і вже витирав ножа об штанину, я звернувся до нього без усяких передмов:

— Як ви пішли вчора, я розповів своєму другові про вашу бійку на болоті, коли вас застукали солдати й потім ми надійшли. Пам'ятаєте?

— Пам'ятаю, ще б пак!

— Так от ми хотіли б дещо довідатись про цю людину, та й про вас. Якось дивно, що я дуже мало знаю про нього, а про вас особливо — ото й тільки, що я розказав увечері. То, може, ви розповіли б нам трохи хоча б і зараз?

— Що ж,— поміркувавши хвильку, промовив він.— Вас, Піпів товаришу, зв'язує присяга, ви не забули?

— Звичайно, не забув,— відповів Герберт.

— І хоч би про що я говорив,— категорично заявив Провіс,— присяга поширюється на всі мої слова.

— Я цілком це розумію.

— І слухайте-но сюди! Що я вчинив — за те я відробив і заплатив уповні,— додав він так само категорично.

— Нехай і так.

Він дістав свою чорну люльку й збирався вже натоптати її негритянським тютюном, але, глянувши на затиснуту в пальцях пучку тютюну, очевидно, вирішив, що люлька може порушити плин його розповіді. Тоді він висипав тютюн назад у кишеню, люльку встромив у петельку бушлату, поклав руки на коліна і з хвилину мовчки й хмурно дивився на вогонь, після чого обернувся до нас і почав свою мову.

Розділ 42

— Мій хлопче і його товаришу! Я не буду розповідати вам своє життя, як то в піснях співається чи в книжках пишеться. Я вам скажу коротко і ясно, простими людськими словами. В тюрму й з тюрми, в тюрму й з тюрми, в тюрму й з тюрми. Оце воно і є, моє життя. Так воно й збігало до тої пори, коли мене вислано на край світу, це по тому, як Піп мені став у пригоді.

Чого тільки зі мною не робили — одне тільки, що не вішали. Тримали під замком, немов чайника зі щирого срібла. Волочили туди й сюди, викурювали й з одного міста, і з іншого, забивали в колодки, шмагали батогами, проганяли, цькували псами. Де я вродився, я знаю не більше, ніж ви знаєте. Найперше, що я пам'ятаю про себе,— це як я в Ессексі ріпу цупив з голоднечі. Один заброда покинув мене самого, і ще й прихопив жарівницю з собою, і я від холоду аж затерп.

Я знаю, що ім'я моє Абель, а прізвіще — Мегвіч. Відкіля знаю? А відкіль я знав, що от пташки в кущах — та зветься зяблик, а та — горобець, а та — дрізд? Хтось би сказав, що то тільки вигадка, але ж вони виявляються справжніми, ці пташині імена, то, либонь, і моє теж справжнє.

І от скільки моя пам'ять сягає, хто лишень перестріне цього хлопчиська Абеля Мегвіча, голого й голодного, кожен злякається і або жене геть, або тягне в буцигарню. З самого малечку мене так затягали, що я й волі, власне, не бачив.

Отож так і вийшло — я був ще такий малий обшарпанець, що його б тільки пожаліти, побачивши (хоч я й геть-то сам себе не бачив, бо ті хати, куди я носа потикав, не дуже на дзеркала були багаті), а вже мене зачислили до невиправних. "Цей просто невиправний,— тицяли пальцем на мене, коли відвідувачі приходили до тюрми.— З тюрми й не вилазить". Вони на мене витріщаються, а я на них, і беруться тоді декотрі голову мені вимірювати — живота б мені краще виміряли! — а інші підсовують святобливі книжки, яких я не вчитаю, та правлять мені слова, яких я не втну. І все вони страхали мене чортом. Але що в чорта мені було робити? Живота я мусив чимось напхати, чи ні?.. Але це я знов негодяще слово сказав,— я-бо знаю, як належиться поводитись. Мій хлопче і його товаришу, не бійтеся, більше такого не буде.

Я бурлакував, жебракував, крав, іноді підробляв, коли вдавалося — хоч і не часто, бо ви от і самі прикиньте, чи ж вам би хотілося такому мені дати роботу — був і браконьєром, і наймитом, і візником, і кесарем, і вуличним крамарем, і чого тільки не перепробував, що не дуже прибутне, а лишень морочливе,— і отак я й виріс. Читати мене навчив в одній нічліжці солдат-дезертир, що ховався у бурті з картоплею, а писати — мандрівний велетень, що ярмаркував своїми підписами по пенсу за штуку. Тепер уже мене рідше саджали, хоча ключникам клопоту зі мною вистачало.

А десь так років тому двадцять з гаком запізнався я на перегонах у Епсомі з одним чоловіком — коли б мені зараз його спопасти, я б йому ось цею коцюбою розчерепив черепа, як ракову клешню! Звався він Компесон; і це той самий чоловік, мій хлопче, якого я в тебе на очах відмотлошив у рові,— ти щиру правду розказав своєму товаришеві, коли я вчора пішов.

Він корчив джентльмена, цей Компесон, та він і вправду вчився в багацькому пансіоні й науки проходив. І на язик він був жвавий, і норовом багатир на всю губу. І з обличчя красунчик. Був переддень головних перегонів, коли я побачив його вперше на лузі біля іподрому, в одному балагані, куди й раніше вчащав. Він та інші там ще сиділи за столами, коли я ввійшов, і хазяїн (він знав мене, і сам заповзятий такий був) покликав його й каже: "Цей, гадаю,— (я тобто) — може вам підійти".

Компесон зміряв мене пильно, а я його так само. На ньому костюм шик, годинник з ланцюжком, і перстень, і краватка зі шпилькою.

"Як на ваш вигляд, вам не дуже таланить",— каже мені Компесон.

"Еге ж, пане, я й ніколи не міг цим похвалитися".

(А мене щойно тоді з Кінгстонської в'язниці випустили, сидів за волоцюзтво. Міг би й за що інше, тільки того разу іншого не було.)

"Але талан — річ мінлива,— каже Компесон.— Може, й ваш незабаром зміниться".

Я відказую:

"А можливо. Пора б уже".

"Що ви вмієте робити?" — пита Компесон.

"їсти й пити,— відказую.— Якщо хто поставить".

Компесон засміявся, знову пильно зміряв мене, дав п'ять шилінгів і звелів узавтра прийти на те саме місце.

Я прийшов узавтра на те саме місце, і Компесон узяв мене за свого підручного й компаньйона. А яким таким ділом промишляв Компесон і до якого й мене затяг? Його промисел був — махлювати, підробляти підписи, збувати крадені банкноти й таке інше. Усякі пастки, що він міг придумати своєю головою — але так, щоб самому ноги туди не встромити, та всякі оборудки, щоб іншому збитки, а йому зиски,— оце такий був Компесонів промисел. Серця він мав не більше, як залізний напилок, холодний був як смерть, а головою метикуватий, мов той чорт, що оце я згадав.

А з Компесоном працював один такий, що називався Артур — це в нього не ім'я було, а прізвище. Цей уже ледве ноги волочив, був як тінь. Кілька років перед тим вони вдвох обпатрали одну багату панію і купу грошви нагребли, але Компесон скажено грав на закладах і в азартні ігри — він і королівську скарбницю розвіяв би за вітром не те що.