Чорнильне серце - Функе Корнелія

Я хочу побути тут іще. – (Може, на думку їй що небудь таки спаде – кілька слів, які не викличуть підозри…) – Я тут вичитала ще декого, – знову звернулася вона до Вогнерукого. – Олов’яного солдатика.

– Он як?! – Вогнерукий знов усміхнувся.

Дивно, але цього разу його усмішка не видалася їй ні загадковою, ні гордовитою.

– Отже, Меґі, сьогодні ввечері все має пройти як по маслу, чи не так?

Він замислено подивився на неї, і Меґі спробувала самими очима сказати йому: "Ми вас урятуємо. Усе буде не так, як задумав Каприкорн! Повір мені!"

Вогнерукий пильно вдивлявся в обличчя Меґі. Він намагався зрозуміти її. Потому запитливо звів брови, поглянув на Басту й запитав:

– Гей, Басто, а як там справи у феї? Вона ще жива, чи ти своєю присутністю вже загнав її на той світ?

Меґі спостерігала, як мати нерішуче, обережно, немовби ступаючи битим склом, підходить ближче до ґрат.

– Жива ще! – похмуро буркнув Баста. – Усе дзвенить і дзвенить, очей через неї не склепиш. Якщо так триватиме й далі, скажу Пласконосові скрутити їй шию, як він завше робить це голубам, коли вони обгиджують йому машину.

Краєм ока Меґі побачила, як мати дістала з кишені папірця й непомітно поклала його в долоню Вогнерукому.

– За це обом вам не бачити щастя років десять, не менше, – промовив Вогнерукий. – Можеш мені повірити. Сам знаєш, на феях я розуміюся. Гей, обережно, у тебе щось там за спиною!..

Баста обернувся, немов ужалений.

Цієї миті Вогнерукий стромив руку поміж ґрат і тицьнув Меґі в долоню записку.

– Прокляття! – лайнувся Баста. – Спробуй лишень утнути таке ще раз, я тобі… Зрозумів? – Він повернув голову знов у їхній бік саме тієї миті, коли пальці Меґі вже зімкнулися навколо клаптика паперу. – О, ти диви! Записка!

Марно намагалася Меґі втримати в кулаці папірець – Баста без особливих зусиль розігнув її пальці й утупився в дрібненькі літери, написані матір’ю.

– Ану ж бо, читай! – гаркнув він і тицьнув їй в обличчя записку.

Меґі похитала головою.

– Читай! – Баста загрозливо стишив голос. – Чи, може, ти хочеш, щоб я розмалював тобі мармизу, як оцьому твоєму приятелеві?

– Та читай уже, Меґі, – озвався Вогнерукий. – Цей виродок і так знає, що я без добрячого ковтка вина жити не можу.

– Вина? – Баста зареготав. – Хочеш, щоб мала принесла тобі вина? І як же вона це зробить?

Меґі втупилася в записку. Вона вчитувалася в кожнісіньке слово, поки вивчила все напам’ять. "Дев'ять років – час немалий. Я щороку святкувала твій день народження. Ти ще вродливіша, ніж я собі уявляла".

Потім вона почула Бастин сміх.

– Авжеж, це на тебе схоже, Вогнерукий, – сказав він. – Думаєш утопити свій страх у вині? Але ж для цього тобі й цілої діжки буде мало!

Вогнерукий знизав плечима:

– А чом би й не спробувати?!

Баста насупив брови, пильно втупився в його порубцьоване обличчя й неквапно промовив:

– А з другого боку, ти завше був пройдисвітом. Чи не забагато тут слів як для пляшки вина? Що скажеш, рибонько? – Він знову тицьнув записку Меґі під ніс. – То ти прочитаєш її мені чи краще показати Сороці?

Меґі вихопила записку так швидко, що встигла вже сховати руку за спину, поки Баста ще витріщався на свою порожню долоню.

– Ану віддай, мала зміючко! – просичав він. – Віддай записку, або я відбатую її в тебе разом із пальцями!

Меґі поточилася назад, поки вперлася спиною в пруття.

– Ні! – вигукнула вона й ухопилася однією рукою за ґрати, а другою стромила крізь них записку.

Вогнерукий зметикував одразу. Меґі відчула, як він вихопив з її пальців записку.

Баста вдарив Меґі в обличчя так, що її голова відкинулася на ґрати. Чиясь рука погладила її коси, і коли дівчинка, мов очманіла, озирнулася, то побачила перед собою материне обличчя. "Зараз він помітить, – промайнуло в неї. – Зараз він про все здогадається".

Але Баста дивився лише на Вогнерукого, який за ґратами помахував туди сюди запискою, мов черв’яком перед дзьобом голодної пташки.

– То що? – промовив Вогнерукий, відступаючи на крок назад. – Може, наберешся сміливості й увійдеш до мене чи й далі битимешся з дівчинкою?

Баста застиг, мов хлопчик, якому зненацька дали ляпаса. Нарешті він схопив Меґі за лікоть і потяг до себе. Дівчинка відчула, як її горла торкнулося щось холодне. Вона не бачила, але й так здогадалася, що то.

Мати скрикнула й ухопилась за Вогнерукого. Але той лише підніс записку ще вище й сказав:

– Я так і знав! Ти боягуз, Басто! Приставити дитині ножа до горла – о, ти герой, а ввійти сюди – жижки тремтять. Звісно, якби з тобою був Пласконіс – широка спина, здоровенні кулаки… Але його немає. Ну ж бо, заходь, адже ти з ножем! А я – з голими руками, і битися ними мені, ти ж бо знаєш, завжди було шкода.

Меґі відчула, як Бастині пальці розтискаються. Вістря ножа вже не впиналося їй у шкіру. Вона проковтнула клубок у горлі й схопилася рукою за шию. Їй навіть здалося, що вона ось ось відчує на пальцях теплу кров. Але пальці були сухі. Баста щосили відштовхнув її від себе, вона похитнулася й упала на холодну вологу підлогу. Потім він сягнув рукою до кишені штанів і дістав в’язку ключів. Від люті він так важко дихав, наче перед цим довго й швидко за кимось гнався. Нарешті тремтячими пальцями встромив одного з ключів у замок.

Вогнерукий незворушно спостерігав за ним. Він зробив знак матері Меґі, щоб жінка відійшла від ґрат, потім вишукано, мов танцівник, відступив і сам. З виразу його обличчя важко було сказати, боїться він чи ні, ось тільки його рубці зробилися ще темнішими.

– І що далі? – промовив він, коли Баста ввійшов до камери й наставив на нього ножа. – Сховай цю штуку. Якщо ти вб'єш мене, то зіпсуєш Каприкорнові всю втіху. Навряд чи він тобі це подарує.

Так, Вогнерукий боявся. Меґі відчувала страх у його голосі. Слова злітали йому з вуст швидше, ніж звичайно.

– А хто каже про вбивство? – процідив крізь зуби Баста, причиняючи за собою двері камери.

Вогнерукий відступив аж до кам’яного саркофага.

– А, то ти надумав розмалювати мені обличчя ще трохи? – Він перейшов майже на шепіт. Але тепер у голосі вчувалося щось нове – ненависть, огида, лють. – Тільки не думай, що це буде так просто, як того разу, – стиха промовив він. – Відтоді я навчився кількох корисних речей.

– Та невже? – Баста стояв за якийсь крок від Вогнерукого. – І чого ж ти навчився? Твого друга вогню тут немає, тож він тобі не поможе. Немає навіть твоєї смердючої куниці.

– Я мав на увазі насамперед слова! – Вогнерукий поклав руку на саркофаг. – Хіба я тобі не казав? Феї навчили мене посилати прокляття. Вони знають, що битись я не великий мастак, і пожаліли мене за порізане обличчя. Я тебе проклинаю, Басто! Проклинаю кістьми покійника в оцій домовині! Б’юсь об заклад, тут уже давно лежить не якийсь священик, а хто небудь із тих, кого ви спровадили на той світ, чи не так?

Баста не відповідав, але його мовчання було промовистіше від будь яких слів.

– Ну, звісно! Така стара домовина – чудовий сховок! – Вогнерукий провів долонею по потрісканому віку, так ніби теплом руки сподівався повернути покійного до життя. – Його дух не даватиме тобі спокою, Басто! – промовив, мов заклинання. – І на кожному кроці, який ти ступатимеш, він нашіптуватиме тобі на вухо моє ім’я…

Меґі завважила, як Бастина рука потяглася до кролячої лапки.

– Ні, та штука тобі не допоможе! – Вогнерукий усе ще тримав долоню на саркофазі. – Бідолашний Баста! Тебе вже кинуло в жар? Тремтять руки й ноги?

Баста спробував шпирнути його ножем, але Вогнерукий спритно ухилився від удару.

– Дай сюди записку, яку забрав у дівчинки! – закричав йому Баста просто в обличчя.

Але у відповідь Вогнерукий спокійно сховав папірця до кишені штанів.

Меґі стояла, застигнувши ніби лялька. Краєм ока вона помітила, як мати дістала з кишені сукні невеличкого сірого камінчика – не більшого за пташине яйце.

Вогнерукий провів руками по віку саркофага, простяг їх назустріч Басті й запитав:

– Може, вхопитися за тебе? Що буде, якщо торкнутися руками саркофага, в якому лежать останки вбитого? Ну, кажи! Ти ж бо на таких речах розумієшся. – Він знову ступив убік, немов танцівник, що кружляє навколо партнера.

– Якщо доторкнешся до мене, я пообтинаю всі твої смердючі пальці! – прогарчав Баста, густо почервонівши від люті. – Спершу один по одному пальці, а тоді й язика!

Він іще раз замахнувся ножем, розітнувши блискучим лезом повітря, але Вогнерукий знов ухилився. Він усе швидше пританцьовував навколо Басти, нахилявся, відскакував назад, знов наближався і зненацька цим зухвалим танком загнав сам себе в пастку. Позад нього була гола стіна, праворуч – ґрати, а просто на нього сунув Баста.

Цієї миті мати Меґі піднесла руку. Камінчик поцілив Басті в голову. Він вражено обернувся, втупився в жінку, ніби намагаючись пригадати, хто вона така, й притис долоню до того місця, звідки сочилася кров. Меґі не встигла помітити, що в цей час зробив Вогнерукий, але Бастин ніж раптом опинився в його руках. Баста сторопіло витріщився на рідний ніж, немовби не в змозі збагнути, чому той так підступно обернувся проти свого господаря.

– То як воно на душі? – Вогнерукий неквапно приставив вістря ножа до Бастиного черева. – Чи відчуваєш ти, яке м’яке в тебе тіло? Воно – річ тендітна, й новим ти його вже не заміниш. То що ви там робите з котами й білочками? Пласконіс любить про це розповідати…

– Я на білочок не полюю, – хрипко промовив Баста. На ножа, що застиг пальців на два три від його білосніжної сорочки, він намагався не дивитись.

– Ах, так, і то правда. Я забув. Тебе це менше тішить, ніж решту твоїх панібратчиків.

Обличчя в Басти було біле, мов крейда. Багряний рум’янець гніву з нього зійшов. А страх рум’яний не буває. Страх завжди блідий, як обличчя в мерця.

– Що ти збираєшся робити? – ледве вимовив Баста. Він важко сопів, ніби аж задихався. – Невже гадаєш, що пощастить вибратися з села живим? Ти не встигнеш перейти майдан, як тебе пристрелять!

– Що ж, це все ж таки краще, ніж зустрітися з Привидом, – відказав Вогнерукий. – А крім того, ніхто ж із вас не вміє до пуття стріляти.

Мати Меґі підійшла до Вогнерукого й показала на мигах, ніби пише в повітрі. Вогнерукий дістав з кишені записку й передав їй. Баста стежив за папірцем так, немовби намагався поглядом притягти його до себе.