Мартін Іден - Лондон Джек

Правда, під кінець цих запевнень вона трохи затнулась, але прикрила своє збентеження ряснішими сльозами й поцілунками — немов просила Мартіна вибачити їй за той час, коли вона зневірилась у ньому і вмовляла його піти на службу.

— Ну, він ураз розтринькає всі свої гроші, це ясно, —звірявся ввечері Герман своїй дружині. —Він трохи не сказився, коли я заговорив про відсотки, сказав, що йому чхати на капітал, і погрозився, що розквасить мені німецьку макітру. Так і сказав — німецьку макітру! Але він таки добрий хлопець, хоч ділок з нього ніякий. Головне, він дав мені стати на ноги. Добрий хлопець.

Запрошення на обід і далі сипалися на Мартіна, і що більше їх було, то дужче він дивувався. Він сидів як почесний гість на банкеті фешенебельного клубу в товаристві відомих людей, про яких багато чув і читав, і всі вони наперебій розповідали йому, як, прочитавши в "Трансконтинентальному місячнику" "Передзвін", а в "Шершні" — "Пері й перли", одразу відчули силу його таланту. "А я тоді був голодний і обідраний, — думав Мартін. — Чому ви тоді не запросили мене на обід? Тоді це було б саме вчасно. Роботу ж було вже скінчено. Якщо ви частуєте мене за мою роботу, чому ж ви не частували мене тоді, коли я хотів їсти? Ні в "Передзвоні", ні в "Пері й перлах" не змінено жодного слова. Ні, ви мене частуєте не за роботу мою, ви частуєте мене тому, що тепер усі частують мене, бо частувати мене почесно. Ви частуєте мене, бо ви стадне бидло, бо ви частка темної юрби, яку опанувала одна сліпа й владна думка — частувати Мартіна Ідена. А що вам до самого Мартіна Ідена й до його творів?" — сумно питав він себе і підводився, щоб мудро й дотепно відповісти на мудрий і дотепний тост.

І так діялося скрізь. Куди б його не запросили — до якого клубу, до світської вітальні чи на літературний вечір, — всюди мусив він вислухувати, яке враження справили "Передзвін" та "Пері й перли", вперше з'явившися друком. І щоразу Мартін мучився від невисловленого запитання: "Чому ж ви тоді не нагодували мене? Роботу ж було вже скінчено! "Передзвін" та "Пері й перли" не змінилися з тої пори ні на йоту. Вони й тоді були такі ж художні, як і тепер. Але ви частуєте мене не за них і не за інші мої твори. Ви частуєте мене, бо тепер це в моді, бо всі тільки й марять про те, щоб почастувати Мартіна Ідена".

І не раз у такі хвилини перед Мартіном несподівано виростав молодий гульвіса у грубій куртці й крислатому капелюсі. Це трапилося з ним якось в Окленді на одних зборах. Зійшовши на естраду, він раптом побачив, як у широкі двері великої зали ввійшов той самий парубок у грубій куртці й крислатому капелюсі. П'ятсот елегантних жінок повернули голови туди, куди пильно вдивлявся містер Іден, щоб подивитися, що він там бачить. Однак нічого не побачили. А Мартін усе дивився на того шибайла, як він перевальцем підходить ближче, і все чекав, що він от-от зніме капелюха, якого ніколи не скидав. Нарешті хлопець підступив до помосту й став підійматись. Мартінові хотілося плакати над тінню своєї юності, коли він подумав, що на неї чекає. А постать все підходила до Мартіна і раптом зникла, немов розчинилася в ньому самому. П'ятсот елегантних жінок легенько плескали затягнутими в рукавички долонями, щоб підбадьорити великого письменника, який чомусь раптом зніяковів. Мартін струснув із себе видиво, усміхнувся і почав говорити.

Директор школи — добродушний дідуган — спинив якось Мартіна на вулиці й нагадав йому сцену в його кабінеті, коли Мартіна виключили з школи за бійку.

— Я читав у журналі ваш "Передзвін", — сказав він. — Чудово! Не гірше від Едгара По. Чудово, я одразу сказав, що чудово.

"Еге ж. А після того ви двічі бачили мене на вулиці і не впізнали, — мало не вихопилося в Мартіна. — Я був голодний і саме біг до заставника. Роботу ж було вже скінчено тоді! Але ви мене не впізнали. Чому ж упізнали тепер?"

— А я оце недавно казав жінці, що непогано було б, якби ви завітали як-небудь до нас на обід, — провадив директор. — І вона цілком погодилася зі мною.

— На обід?! — аж гаркнув Мартін.

— А так, так, на обід, — розгублено забубонів старий. — Заходьте запросто перекусити зі мною, старим своїм учителем... Ну й шибеник же ви! — Він боязко поплескав Мартіна по плечі, силкуючись на жартівливий тон.

Мартін якось отупіло рушив далі. На розі він спинився і порожнім поглядом розглянувся.

— Тьху ти, чорт! — пробурмотів. — Я, здається, налякав старого!

РОЗДІЛ XLV

Якось до Мартіна прийшов Крейс — Крейс із "справжніх людей". Мартін щиро зрадів йому і вислухав якийсь фантастичний проект, що міг би зацікавити його швидше як письменника, аніж як фінансиста. Викладаючи подробиці свого плану, Крейс раптом згадав про "Ганьбу сонця" і заявив, що там безліч дурниць.

— Але я прийшов сюди не філософію розводити, — сказав він. — Я тільки хочу знати, чи дасте ви на це діло тисячу доларів?

— Ні, я не такий уже дурний, як вам здається, — відповів Мартін. — Але я можу зробити інше. Ви дали мені найкращий вечір у моєму житті. Ви дали мені те, чого не можна купити ні за які гроші. Гроші в мене є, і вони для мене нічого не важать. Я охоче дам вам просто так тисячу доларів, які не мають для мене ніякої вартості, в подяку за той вечір, що був для мене просто безцінний. Вам потрібні гроші. А я маю їх аж занадто. Ви прийшли по них. Тож нащо втягувати мене в якісь там справи? Ось беріть їх, та й годі.

Крейс нітрохи не здивувався. Узяв чек і сунув собі в кишеню.

— За такої умови я можу забезпечити вам скільки завгодно таких вечорів, — сказав він.

— Занадто пізно. — Мартін похитав головою. — Той вечір неповторний. Я був як у раю. Для вас то була звичайна річ, авжеж, а для мене — велика подія. Такого захоплення я вже ніколи більше не зазнаю. З філософією покінчено. Не хочу й чути про неї.

— Це перші гроші, які я заробив філософією, — зауважив Крейс, уже стоячи на порозі. — І одразу ж мені увірвалось.

Одного дня місіс Морз, проїжджаючи вулицею повз Мартіна, усміхнулась до нього й кивнула головою. Він теж усміхнувся й зняв капелюха. Цей випадок не справив на нього ніякісінького враження. Ще місяць тому він би обурився або здивувався, навіть спробував уявити собі, як ту хвилину місіс Морз почувала себе. Але тепер він одразу ж забув про цю зустріч. Забув так само, як забув би про будинок центрального банку чи ратуші, проминувши їх. Проте його мозок напружено працював. Усі його помисли кружляли по замкнутому колу, в центрі якого горіла одна думка: "Роботу ж було скінчено давно". Ця думка точила його, немов хробак. Він прокидався з нею вранці. Вона переслідувала його вві сні. Кожна дрібниця, яку сприймали його почуття, одразу нагадувала йому, що "роботу ж було скінчено давно". Простуючи шляхом нещадної логіки, Мартін дійшов висновку, що тепер він, власне, ніхто й ніщо. Мартін Іден — гульвіса і Мартін Іден — матрос були реальні, це був він. А Мартін Іден — відомий письменник — це вигадка юрби, втілена в Мартіна Ідена — гульвісу й матроса. Але його не обдурять. Він не той міфічний бог, якому юрба молиться й приносить жертви — обіди. Йому це краще знати.

Мартін читав про себе в журналах, уважно розглядав там свої портрети, аж урешті втратив усяку спроможність пізнати себе в них. Він був той хлопець, що жив, зворушувався і кохав; він легко терпів життєві знегоди; він був простим матросом, мандрував по чужих країнах і в далекі дні юності водив свою ватагу на бійки; він був той хлопець, що розгубився в бібліотеці перед безліччю книжок, а згодом знайшов до них дорогу й опанував їх; він до глибокої ночі не гасив лампи, спав з осторогою і писав книжки. Але ненажерливий ідол, якого юрба намагалась нагодувати, — це був не він.

Проте журнали часом забавляли Мартіна. Кожен заявляв на нього свої права. "Місячник Уоррена" оповіщав своїх передплатників, що він завжди відкриває нових письменників і що він перший познайомив публіку з Мартіном Іденом. "Біла миша", "Північний огляд" і "Мекінтошів місячник" приписували цю честь собі, як раптом обізвався "Глобус" і врочисто витяг на денне світло свій архів, де спочивали понівечені "Пісні моря". Журнал "Юність і зрілість", щасливо уникнувши кредиторів, ожив знов і одразу виступив з претензією на першість, але, на жаль, про це ніхто не довідався, крім фермерських дітей. "Трансконтинентальний місячник" переконливо доводив, що Мартін Іден — його знахідка, а "Шершень", спираючись на "Пері й перли", палко йому заперечував. Несміливий голос видавництва "Сінглтрі, Дарнлей і К°" загубився серед цього рейваху. Щоправда, воно й не мало власного органу, звідки можна було б кричати голосніше.

Всі газети підраховували Мартінові гонорари. Блискучі пропозиції, зроблені йому декотрими журналами, якимсь чином набули громадського розголосу, і йому почали складати дружні візити представники оклендського духівництва, а професійні прохачі просто засипали його листами. Найгірше, однак, дошкуляли жінки. Фотографії Мартіна друкувалися в усіх газетах і журналах, і репортери добре заробляли на його "бронзовому обличчі, глибоких шрамах, могутніх плечах, ясних, спокійних очах і запалих щоках аскета". Особливо подобались Мартінові ці аскетичні щоки, і він з усміхом пригадував свою бурхливу юність. Тепер він часто помічав, як то одна, то інша жінка пильно дивиться на нього, немов оцінюючи його й спиняючи на ньому свій вибір. Він сміявся про себе. Згадував Брісенденове застереження і знову сміявся. Ні, жінки його не погублять, він певен. З цим уже покінчено.

Одного вечора, коли він проводив Лізі до вечірньої школи, вона помітила погляд, що кинула на нього гарно вдягнена, вродлива жінка, — як видно, з буржуазії. Погляд був занадто довгий і промовистий. Лізі зрозуміла, що він значить, і гнівно випросталась. Мартін здогадався, в чому справа, і сказав їй, що звик до таких поглядів і байдужий до них.

— Цього не може бути! — відповіла вона, блиснувши очима. — Значить, ти просто хворий, от що!

— Та ні, я здоровий як ніколи. Навіть на п'ять фунтів поважчав.

— Я кажу не про тіло, а про голову. У тебе в мозку не гаразд. Навіть я, й то бачу.

Мартін замислено йшов поруч дівчини.

— Я не знаю, що віддала б, аби тільки в тебе це швидше минуло, — палко вигукнула Лізі.