Дивовижна Країна Оз - Баум Ліман Френк

— Мої вуха, певно, мене підводять. Що він таке сказав?

— Він сказав, що мозок вашої величності, здається, зовсім розпорошився, — сором'язливо відповіла дівчина.

Страшило закрутився на троні й заходився мацати голову обома руками.

— Певно, це неймовірне щастя — розуміти дві різні мови, — розгублено промовив він. — Ану ж бо, запитай його, дорогенька, чи він не буде проти, якщо я запроторю його до в'язниці за образу правителя Смарагдового Міста!

— Але я не ображав вас! — обурено вигукнув Джек.

— Тихше! — зупинив його Страшило. — Зачекай, доки Джелія перекладе мою промову. Нащо нам тлумач, якщо ти сам влазиш без черги?

— Добре вже, зачекаю, — понуро відповів Гарбузова Голова, попри те, що його обличчя й далі посміхалося так само весело й доброзичливо, як завжди.

— Переклади його промову, шановна.

— Його величність цікавиться, чи ти не голодний, — сказала Джелія.

— О, аніскілечки! — значно бадьоріше відповів Джек. — Тим більше, що я взагалі ніколи не їм.

— І я теж, — кивнув Страшило. — Що він каже, дорогенька?

— Він запитує, чи відомо вам, що у вас одне око більше, ніж інше, — лукаво сказала дівчина.

— Не вірте їй, ваша величносте! — вигукнув Джек.

— А я і не вірю, — спокійно відповів Страшило. Змірявши дівчину пронизливим поглядом, він запитав: — Ти справді розумієш і мову лісовиків, і мову жувачів?

— Саме так, ваша величносте, — відповіла Джелія Джемм, з усіх сил намагаючись не розсміятися в обличчя королівській персоні.

— То чому ж я сам розумію обидві мови? — поцікавився Страшило.

— Бо це одна й та сама мова! — відкрито розсміялася дівчина. — Невже ваша величність не знає, що в Країні Оз усі розмовляють однією мовою?

— Правда?! — вигукнув Страшило з явною полегкістю. — Отже, тлумач нам зовсім ні до чого!

— Це моя вина, ваша величносте, — покаявся Джек, і виглядав при цьому, треба зізнатися, досить пришелепувато. — Я чогось думав, що коли ми походимо з різних місць, то неодмінно мусимо розмовляти різними мовами.

— На майбутнє порада: не думай, — суворо попередив його Страшило. — Якщо з думанням не склалося, краще будь звичайним опудалом — теж гідне покликання.

— Буду звичайним опудалом, — погодився Джек.

— Здається мені, — вів далі Страшило вже м'якшим тоном, — що пиріг зі смачною начинкою міг вийти кращим, ніж абияка голова.

— Перепрошую, ваша величносте, іншої я собі вибрати не міг, — зітхнув Джек.

— Шкода! Втім, я теж, — доброзичливо посміхнувся Страшило. — А якщо вже ми з тобою товариші по нещастю, то давай дружити!

— Із задоволенням — від щирого серця! — зрадів Джек.

— Як? Ти маєш серце? — здивовано запитав Страшило.

— Ні, — знітився його співрозмовник, — це лише мовиться так, для красного слівця.

— Ти й сам писаний красень, — завірив його Страшило. — Красномовством я на твоєму місці не надто переймався б — адже для цього, як не крути, треба мозок, а його в тебе катма.

— Згоден! — про всяк випадок не сперечався Джек, хоча майже нічого не зрозумів.

Милостиво відпустивши Джелію Джемм і солдата із зеленими бакенбардами, його величність узяв свого нового друга за руку й повів його в двір — метати кільця в ціль.

8. Армія повстанців генерала Джинджер

Тіп дуже поспішав, щоб наздогнати Джека і Коня, тому майже половину шляху до Смарагдового Міста пройшов без зупинок. До цього часу він сильно зголоднів, але, на жаль, усі запаси: і сухарі, й сир — уже закінчилися.

Так він ішов собі й думав, що б це його поїсти, як раптом помітив біля узбіччя дороги дівчину. Вона сиділа на траві, вбрана, як здалося хлопчику, по-царськи розкішно: шовковий жилет смарагдово-зеленого кольору, спідниця з різнокольорових клинців: попереду блакитний, зліва жовтий, позаду червоний, а справа — фіолетовий. Ґудзики на жилеті теж були чотирьох кольорів: верхній — блакитний, потім жовтий, тоді рожевий, а нижній — фіолетовий.

Насилу відірвавши очі від красивої яскравої сукні, Тіп перевів погляд на обличчя її власниці й помітив, що воно дуже вродливе, але надто задерикувате й викличне. Доки хлопчина стояв так, роззявивши рота, дівчина теж звернула на нього увагу. Біля її ніг стояв кошик із їжею, в одній руці вона тримала апетитний бутерброд, а в другій — зварене накруто яйце. Від такої картини Тіп ще більше захотів їсти.

Він збирався було попрохати шматочок, але тут дівчина підвелася і струсила крихти із сукні.

— Ну, — сказала вона, — мені вже час. Можеш понести цей кошичок, а якщо ти голодний — дозволяю тобі поласувати тим, що там лежить.

Тіп підхопив кошика й почимчикував слідом за дивною дівчиною, не набридаючи їй запитаннями, адже його рот був зайнятий їжею. Вона швидко крокувала попереду і виглядала при цьому навдивовижу рішуче й поважно.

Втамувавши голод, хлопчик наздогнав господиню кошика й пішов з нею поруч, намагаючись не відставати, що було не так і просто, бо дівчина мала довгі ноги, на зріст була значно вища, ніж Тіп, і, схоже, неабияк поспішала.

— Дякую за бутерброди, — ввічливо сказав Тіп. — Як тебе звати? Скажи, будь ласка.

— Генерал Джинджер, — була коротка відповідь.

— Ого! — здивувався хлопчик. — Ти генерал?

— Я командую Армією повстанців, — відкарбувала дівчина з надмірною, здалося, різкістю.

— Ого! — ще більше здивувався Тіп. — А я й не знав, що точиться війна.

— Ти не міг цього знати, — пояснила Джинджер, — бо це особлива війна. Дивно, що про неї досі ніхто не пробалакався, бо ціла Армія складається виключно з дівчат. Війна триває, хоча про це ніхто й не здогадується.

— Он воно що, — Тіп аж присвиснув. — А де ж твоя Армія?

— Десь за кілометр звідси, — сказала генерал Джинджер. — За моєю командою повстанці зібралися з усієї Країни Оз. Сьогодні ми збираємося перемогти і скинути з престолу його величність Страшила. Армія повстанців чекає лише мого прибуття, щоб вирушити в похід на Смарагдове Місто.

— Нічого собі, — зітхнув Тіп. — Хто міг би подумати?! Але дозволь усе ж таки поцікавитися: навіщо ви хочете скинути з престолу його величність Страшила?

— Баста! Скільки може Смарагдовим Містом правити чоловік? — заявила дівчина з викликом. — Крім того, місто прикрашене коштовностями, які значно більше підходитимуть для перснів, браслетів і кольє, а на гроші, які без пуття лежать у королівській скарбниці, можна для кожного повстанця купити не менше дюжини нових суконь. Ось чому ми збираємося завоювати Місто, скинути уряд і правити віднині самостійно.

Ці слова Джинджер промовила з енергією та рішучістю, що свідчили про серйозність її намірів.

— Але війна — це жахливо! — нагадав Тіп.

— Ця війна буде дуже приємною, — бадьоро відповіла дівчина.

— Багато кого з вас, певно, вб'ють! — далі вів хлопчик страшним голосом.

— Еге ж бо! — виклично посміхнулася Джинджер. — Жоден чоловік не може протистояти вродливій дівчині, а тим більше образити її. А в моїй Армії всі вродливі.

Тіп розсміявся.

— Може, твій розрахунок правильний, — зізнався він, — але вартового міської брами недарма знають як найвірнішого вартового, та й королівське військо не здасть місто без бою.

— Ха! Військо зледащіло і втратило свою колишню силу, — із презирством кинула генерал Джинджер. — Тільки й клопоту має, що відрощувати бакенбарди, та й то — половину жінка повисмикувала. Коли правив Чарівник, солдат із зеленими бакенбардами був у розквіті сил, тому й Чарівника багато хто боявся. Але хто, скажіть, будь ласочка, боїться Страшила? Е ні, королівське військо для війни вже зовсім не годиться.

Якийсь час вони йшли мовчки і незабаром прибули на велику лісову галявину, де зібралося кілька сотень дівчат. Вони сміялися і гомоніли між собою, як сороки, — так весело, наче зібралися не на війну, а на пікнік.

Тіп зауважив, що повстанці були розділені на чотири загони. Форма у них була точнісінько така, як у генерала Джинджер. Однак у представниць Краю Жувачів попереду на спідницях був голубий клин, Краю Ковтачів — рожевий, Краю Моргунів — жовтий, а в дівчат із Краю Лісовиків — фіолетовий. Кожна мала зелений жилет на честь Смарагдового Міста, яке вони збиралися завоювати, а колір верхнього ґудзика вказував на місцевість, звідки прибула власниця жилета. Загалом армія виглядала дуже вишукано й ефектно.

Тіп подумав спочатку, що дивні повстанці геть беззбройні, але він помилявся. У кожної із закрученої на потилиці зачіски стирчали дві довгі блискучі спиці для плетіння.

Генерал Джинджер залізла на великий пеньок і звернула до армії з промовою.

— Подруги, співгромадянки і вродливі панянки! — промовила вона. — Ми починаємо велике повстання проти чоловіків Країни Оз! Ми завоюємо Смарагдове Місто, — скинемо з престолу короля Страшила, захопимо тисячі дорогоцінних каменів, безліч коштовностей, розграбуємо королівську скарбницю і будемо владарювати над нашими колишніми гнобителями!

— Слава-а-а! — закричали ті, хто її почув. Більша частина армії, як здалося Тіпу, була надміру захоплена балачками й навіть не звернула увагу на промову свого генерала.

Тут пролунала команда вирушати, дівчата розбилися на чотири загони і швидким кроком рушили до Смарагдового Міста.

Хлопчик плентався позаду всіх, навантажений кошиками, пледами й тюками — все це добро скинули на нього браві вояки. Незабаром вони підійшли до зелених стін міста і спинилися біля воріт.

Вартовий міської брами вийшов і заходився з цікавістю розглядати військо, наче перед ним був цирк. Зв'язка ключів висіла в нього на шиї, а руки були недбало засунуті до кишень. Вартовий явно не підозрював, що біля стін Міста стоїть ворог, тому звернувся до дівчат дуже галантно:

— Доброго ранку, люб'язні панночки! Чим можу прислужитися?

— Здавайся одразу! — наказала генерал Джинджер. Вона спинилася просто перед ним і суворо нахмурилася, наскільки це дозволяло її вродливе обличчя.

— Як — здавайся? — вражено перепитав товстун. — Чому? Для чого? Це беззаконня. Це нечувано!

— А все ж таки — здавайся! — розлючено повторила Джинджер. — Ми повстанці!

— Оце б ніколи не сказав! — похитав головою вартовий, переводячи захоплений погляд з однієї дівчини на іншу.

— Слухайте, що я кажу: ми повстанці! — крикнула Джинджер і нетерпляче тупнула ногою. — Ми прийшли, щоб завоювати Смарагдове Місто!

— Боже мій! — здивувався вартовий міської брами. — Хто це вам таку нісенітницю вклав у гарненькі голівки? Ідіть додому, дівчатка, ідіть до своїх добрих матусь — доїти корів та пекти хліб.