Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

Гірше, якщо намагаєшся вразити своїм одягом, а воно не вдається.

— Ну, та ти ніколи не потрапляєш у таку халепу, блудяжко моя, — сказала Лола.

— А я знаю, що мені личить, — скромно відказав Борис.

Він подумав, що на ньому голубий светр грубої в'язки, і відчув утіху: гарний светр. Лола взяла його руку і почала підкидати її у своїх долонях. Борис подивився на свою руку, що знай підлітала і падала, й подумав: вона не моя, це щось таке, як млинець. Він більше не відчував її; це його бавило, й він поворухнув пальцем, щоб оживити її. Палець торкнувся Лолиної долоні, й Лола вдячно подивилася нього. "Ось що сковує мене", роздратовано подумав Борис. Він сказав собі, що йому, звичайно ж, легше було б виявляти ніжність, якби Лола не корчила отаких покірних і розчулених гримас. Те, що він дозволяє літній жінці прилюдно гратися його рукою, його нітрохи не бентежило. Він давно вже збагнув, що створений для цього: навіть коли він був сам, наприклад, в метрі, люди задиристо зиркали на нього, а дівчиська, виходячи з майстерні, сміялися йому в вічі.

Лола різко сказала:

— Ти ніколи не казав мені, що, власне, знаходиш у ньому.

Оце така вона була, почавши, ніяк не могла зупинитися. Борис був певен, що вона робить собі боляче, та, якщо зазирнути глибше, їй це подобалося. Він глянув на неї: повітря довкола неї було голубе, а її лице — голубувато-сіре. Та очі залишалися гарячкові й жорсткі.

— Так що ж саме, га?

— Він хлопець хоч куди. О-о, — застогнав Борис, — як ти мені набридла... От, наприклад, він ніколи нічим не дорожить.

— А хіба це добре — нічим не дорожити? Ти теж нічим не дорожиш?

— Нічим.

— А все ж таки мною хоч трохи дорожиш?

— А, тобою... тобою дорожу.

У Лоли був нещасний вигляд, і Борис одвернувся. Все-таки він не любив бачити на її обличчі оцей вираз. Вона мордувала себе; він вважав це дурнею, та нічого не міг удіяти. Він робив усе, що від нього залежало. Він не зраджував Лолу, частенько їй телефонував, тричі на тиждень ходив зустрічати її біля "Суматри", і в ці вечори він з нею спав. Зрештою, може, в цьому винен її характер. А то й вік, старі люди завжди сварливі, можна, подумати, що на карті стоїть їхнє життя. Якось іще в дитинстві Борис упустив додолу ложку; йому звеліли підняти її, а він уперся. Тоді батько мовив йому незабутньо величним тоном:"Що ж, тоді підніму її я". Борис побачив, як нагинається величезне тіло, побачив лису голову, почув, як тріщить поперек, то було блюзнірство, яке несила було стерпіти: він заридав. З тої пори Борис вважав дорослих величезними і немічними богами. Коли вони нагиналися, то враження було таке, що вони ось-ось переламаються навпіл, якщо вони спотикалися і падали, то кортіло зареготатися і заразом тебе охоплював якийсь реліґійний жах. Якщо в їхніх очах сльози, як оце зараз у Лоли, то не знаєш, куди подітися. Сльози дорослих — це містична катастрофа, щось таке, як покути, які Бог накладає на безжальне людство. З іншого ж боку, це було природно; він схвалював палку вдачу своєї подруги. Матьє пояснив йому, що потрібно мати шалені почуття, та й Декарт казав те ж саме.

— В Делярю є шалені почуття, — мовив Борис, продовжуючи свої міркування уголос, — та він однак нічим не дорожить. Він вільний.

— В цьому сенсі я теж вільна, дорогий мені тільки ти.

Борис не відповів.

— Хіба я не вільна? — поспиталася Лола.

— Це не одне й те ж.

Дуже важко пояснити. Лола була жертвою, крім того, їй не щастило, і на довершення до всього вона виглядала надто вже зворушливою. Все це не йшло їй на користь. А ще вона вживала героїн. У певному сенсі, це було навіть добре, в принципі, й геть добре; Борис розмовляв про це з Івіш, і вони дійшли до висновку, що це добре. Адже буває по-різному: часом наркотики вживають од відчаю або щоб знищити себе, а часом задля того, щоб усталити свою свободу, й це треба тільки вітати. Та Лола віддавалася їм, як справдешній гурман, це був спосіб знімати напруження. Втім, вона ніколи навіть не чамріла од них.

— Це смішно, — сухо сказала Лола. — З принципу ти ставиш Делярю над усіма іншими. Ти ж знаєш, хто вільніший од себе, він чи я: він мешкає у себе вдома, має ставку на роботі, пенсію йому забезпечено, він живе, як дрібний службовець. Крім того, він має під рукою ще й оту жінку, яка ніколи не виходить із дому, — одне слово, повний набір; кращої свободи й не знайдеш. У мене ж тільки те, що на мені, я самотня, мешкаю в готелі, не знаю навіть, чи буде в мене анґажемент цього літа.

— Це не одне й те ж, — повторив Борис.

Він дратувався. Лолі наплювати на свободу. Сьогодні вона отак завзялася, щоб розгромити Матьє на його ж таки території.

— О, я ладна задушити тебе, писочку, коли ти оце такий! Що, що не одне й те ж?

— Ти вільна попри своє бажання, — пояснив він. — просто так склалося та й годі. Тоді як Матьє вільний свідомо.

— Все одно не розумію, — хитаючи головою, сказала Лола.

— Ну, добре, от квартира — йому на неї наплювати, він живе у ній так само, як і деінде, і гадаю, на жінку йому наплювати теж. Він водиться з нею, бо треба ж спати з кимсь. Його свобода не зверху, напоказ, а всередині.

У Лоли був відсутній вигляд, йому захотілося зробити їй боляче, дошкулити їй, тож він додав:

— Ти надто дорожиш мною; він ніколи не дався б тобі до рук.

— Ага! — ображено вигукнула Лола. — Значить, я надто дорожу тобою, тварючко! А тобі не здається, що він аж надто дорожить твоєю сестрою? Варто тільки було поглянути на нього того вечора в "Суматрі".

— Івіш? — запитав Борис. — Ти поцілила мені в самісіньке серце.

Лола посміхнулася, й імла знову наповнила Борисову голову. За якусь хвилю він почув, як джазовий оркестр заграв "St James infirmary", і йому закортіло танцювати.

— Потанцюємо?

Вони почали танцювати. Лола заплющила очі, й він чув її уривчастий подих. Гомик підвівся з-за столу й подався запрошувати танцівницю з "Ла Яви". Борис подумав, що побачить його зблизька, і зрадів. Лола обважніла в його обіймах; танцювала вона добре і гарно пахнула, та була заважкою. Борис подумав, що більше полюбляє танцювати з Івіш. Івіш танцювала просто-таки пречудово. Він подумав:"Івіш повинна навчитися чечітки". Потім він уже ні про що не думав, тому що його огорнув запах Лоли. Він притис її до себе і глибоко зітхнув. Вона розплющила очі й уважно глянула на нього.

— Ти любиш мене?

— Так, — скривившись, відказав Борис.

— Чому ти кривишся?

— Тому що. Ти стомлюєш мене.

— Чому б це? Хіба ти не любиш мене?

— Люблю.

— Чому ти ніколи не кажеш цього мені сам? Завжди треба казати про це самій чи як?

— Тому що в цім немає потреби. Все це балачки: я вважаю, що про це взагалі не варто говорити.

— Тобі не подобається, коли я кажу, що люблю тебе?

— Та ні, можеш казати коли завгодно, та не питай мене про це.

— Любий мій, я так рідко про щось у тебе запитую. Здебільша мені досить дивитися на тебе і почувати твою любов. Проте є хвилини, коли хочеться доторкнутися до твоєї любови.

-Розумію, — поважно мовив Борис, — але ти повинна чекати, поки й мені цього захочеться. Якщо воно не приходить саме, то все це не має сенсу.

— Дурненький, та ти ж сам сказав, що воно не приходить саме, якщо в тебе ні про що не питають.

Борис зареготався.

— А таки правда, — сказав він, — ти мене зловила на слові. Але, знаєш, можна мати найкращі почуття до когось і не мати потреби про це говорити.

Лола не відповіла. Вони зупинилися, зааплодували, і музика заграла знову. Борис задоволено помітив, що, танцюючи, гомик потроху зближається до них. Та, розгледівши його зблизька, він був прикро вражений: цьому хлопчині було добрячих сорок років. На обличчі в нього зберігся полиск молодости, та зісподу він підтоптався. В нього були великі голубі лялькові очі і дитинно пухкі губи, та під порцеляновими очима висіли капшуки, біля рота видніли бганки, ніздрі стиснуті, немов би він ось-ось віддасть богу душу, до того ж рідка чуприна, що здалеку скидалася на золоту імлу, насилу прикривала череп. Борис із жахом глянув на це старе безбороде дітисько:"А колись же він був молодий", подумалося йому. Є люди, які завжди виглядають на тридцять п'ять років, наприклад, Матьє, бо в них ніколи не було молодости. Та якщо чоловік був молодий, то він зберігає молоді риси на все життя. Молодість триває до двадцяти п'яти років. Потім... потім просто жах. Він глянув на Лолу і хутко промовив:

— Лоло, поглянь на мене. Я люблю тебе.

Її очі почервоніли, й вона наступила Борисові на ногу. Тільки й прошепотіла:

— Милий мій.

Йому захотілося крикнути:"Обніми ж мене якомога міцніш, дай же ж мені відчути, що я люблю тебе"! Та Лола нічого не казала, вона теж втекла в себе, знайшла момент! Вона невиразно посміхалася, залющивши повіки, її обличчя зосередилося на своєму щасті. Спокійне і пустельне обличчя. Борис відчув себе покинутим, і думка, огидна думка заволоділа ним зненацька: не хочу, не хочу старіти. Торік він був спокійний, все це йому ніколи не спадало на думку, а тепер в цьому було щось зловісне, його ввесь час не покидало таке відчуття, ніби молодість тече, як вода крізь пальці. "До двадцяти п'яти. В мене є ще п'ять років, — думав Борис, — а потім я пущу собі кулю в голову". Він більше не міг зносити цю музику, відчувати довкола себе цих людей. Він сказав:

— Може, підемо звідси?

— Зараз, моє маленьке диво.

Вони повернулись до столика. Лола погукала офіціянта, розрахувалася й напнула на плечі оксамитову накидку.

— Ходімо! — сказала вона.

Вони вийшли. Борис більше не думав про поважні речі, та був похмурий. На вулиці Бланш було повнісінько народу, людей суворих і літніх. Вони зустріли маестро Піранезе із "Кота в чоботях" і привіталися: його маленькі ніжки дріботіли під його здоровецьким черевом. "Може, й у мене буде таке тельбо". Ніколи більше не дивитися в дзеркало, відчувати, які ламкі й сухі твої рухи, наче руки й ноги з сухого дерева... Кожна біжуча хвиля, кожна мить потроху точили його молодість. "Якби я міг себе ощаджувати, жити поволі, не поспішаючи, то, може, виграв би кілька літ. Та задля цього треба не вкладатися спати щодня о другій годині ночі". Він з ненавистю поглянув на Лолу. "Вона мене вбиває".

— Що з тобою? — поспиталася Лола.

— Нічого.

Лола мешкала в готелі на вулиці Наварен.