Таємничий сад - Бернетт Френсіс Годгсон

Подиви', як ся розглядає. Ніби дзьобає, а знає, що ми про неї балакаєм.

Старий з гордощами дивився на пташку, ніби пишався, що в нього є такий друг. Мері з цікавістю спостерігала і за пташкою, і за садівником.

— Ая', їй подобає'ся слухати, коли про неї балакають, — усміхнувся садівник. — Вона дуже цікава. Тільки-но виходжу в сад — все прилетить, подиви'ся, що я роблю. Певно, більше знає, що ту' роби'ся, ніж містер Крейвен. Той нічим не цікави'ся. А вона ту' головна, так.

Малинівка ще походила трішки, попорпала дзьобом землю, а тоді зупинилася і на якусь мить затримала погляд на Мері. Дівчинка відчула, що пташка її вивчає. Серце її завмерло від хвилювання. Та ось Мері опанувала себе і розпитувала далі.

— А куди полетіли решта пташенят з її гнізда? — поцікавилася вона.

— Того ніхто не знає. Птахи на однім місці довго ся не тримають. Поки навчаться літати — то ще, а потім враз покидають гніздо. А ця розумна, знає, що ся лишилася сама і що так мусить бути.

Міс Мері зробила крок до малинівки і ще раз пильно на неї подивилася.

— Я також сама, — промовила вона.

Досі вона не усвідомлювала: саме самотність породжувала її невдоволення і роздратування. Мері збагнула це, здається, тієї миті, коли вони з малинівкою дивилися одна одній у вічі.

Старий посунув набік шапку — Мері побачила його лисину.

— Ти що, та мала з Індії? — похитав головою.

Мері кивнула.

— Тоді нема що казати: тобі напевно не солодко, — визнав садівник. — Тільки ту' не знаю, як собі з тим порадиш, — додав він.

Він знову взявся копати, із силою заганяючи заступ в масну землю. Малинівка стрибала поруч і зосереджено вишукувала собі личинки і хробачки.

— Як вас звати? — врешті поцікавилася Мері.

Чоловік випростався.

— Бен Везерстаф, — промовив він й невесело усміхнувся: — Я також сам як палець. Хіба ото вона прилетить, — показав на малинівку. — То мій єдиний друг.

— А в мене зовсім нема друзів, — вимовила Мері. — І ніколи не було. Няня не дуже мене любила, і я ні з ким не бавилася.

Мешканці Йоркширу назагал славляться своєю простотою: вони вміють викласти співрозмовникові все як на духу без зайвих церемоній. А старий Бен Везерстаф був справжнім йоркширцем з Мізельського пустища, тож він так і сказав:

— Та ми з тобою з одного тіста зліплені. Все набурмосені, невдоволені, все світ нам не милий. Яке їхало, таке здибало.

Такого Мері Ленокс ще ніколи в житті про себе не чула. Та й хто міг би їй це сказати? Слуги? Вони лише покірно кланялися, хай що вона з ними робила, бо найбільше боялися не догодити своїй вередливій міс Сагіб. А більше ніхто нею не переймався. Та зараз дівчинка добряче замислилася: невже вона і справді така? Набурмосена, як ото Бен Везерстаф перед появою пташки? Непривітна, як він у момент їхньої зустрічі? Від цих думок Мері зробилося геть незатишно.

І тут вона почула якийсь звук. Дівчинка обернулася. Малинівка злетіла на молоду яблуньку, під якою стояла Мері, вмостилася на гілці — і заспівала.

— Що вона робить? — здивовано спитала Мері.

— Най мене біда візьме, — засміявся Бен Везерстаф, — ти їй сподобалася. Вона хоче з тобою подружитися.

— Зі мною? Подружитися? — не ймучи віри перепитала Мері, а тоді обережно зробила крок до яблуньки, не зводячи погляду з пташки. — Маленька, ти хочеш стати моїм другом? — лагідно спитала вона малинівки. — Хочеш?

Зараз Мері було не впізнати. Куди й поділася її різкість, впертість, затятість! Дівчинка так тепло, так ніжно й пестливо зверталася до пташки, що Бен Везерстаф аж рота роззявив від здивування.

— Ти диви! — вигукнув він. — Зара' ти говориш з нею так мило, як Дікен зі своїми звірятами. А я вже думав, що ти злюка!

— Ви знаєте Дікена? — стрепенулася Мері.

— А хто ж його не знає? Його де хочеш можна стріти, на цілім пустищі. Ту' його кожна билинка знає.

Присягаю, лисиці, певно, самі показують йому свої кубла, та й жайворонки перед ним ся не ховають.

Щойно Мері зібралася більше розпитати про Дікена, як малинівка перестала співати, стріпнула крильцями і полетіла. Дівчинка провела її поглядом.

— Ой, вона перелетіла через стіну, дивіться! — тут-таки скрикнула Мері. — Полетіла у яблуневий сад… а тепер через другу стіну… у сад, де нема входу!

— Бо в тім саду вона ся появила на світ і там живе, — пояснив старий Бен. — А навесні шукає собі пару поміж трояндових кущів. Там багато малинівок.

— Поміж трояндових кущів, — повторила Мері. — Там є троянди?

— Десять років тому були, — буркнув Бен Везерстаф і взявся копати.

— Як би я хотіла на них подивитися! — мрійливо вимовила Мері. — А де хвіртка? Як туди пройти?

При цих словах Бен із силою загнав заступ у землю, а на його обличчя повернувся той самий похмурий вираз, який був раніше.

— Нема хвіртки, — відрубав він.

— Як це нема?! — вигукнула Мері. — Мусить бути.

— Нема і край! Ніхто не знає, де вона. А ти… ти не пхай свого носа, куди не треба. Іди собі і бався. А я не маю часу з тобою ото балакати. Кінець!

Чоловік закинув лопату на плече і пішов геть, навіть не глянувши на неї ані не попрощавшись.

Розділ 5

Крик у коридорі

Для Мері Ленокс всі дні у маєтку минали однаково. Щоранку вона прокидалася і бачила Марту, яка навколішках запалювала вогонь у каміні. Тоді дівчинка вставала і йшла до другої кімнати снідати. Ніколи не смакував їй той сніданок — от, просто сиділа і щось дзьобала собі для годиться. Після того дивилася через вікно на безмежне пустище, яке простягалося від краю до краю. Потім вдягалася і виходила надвір, бо у будинку робити було нічого. Зрештою, це найліпше, що можна було придумати для юної міс Мері. Оті прогулянки на свіжому повітрі зміцнили її, загартували. Цілими днями дівчинка ходила по стежках та алеях, а потім їй страшенно сподобалося бігати навперейми з вітром, коли ото дмухало в обличчя, свистіло у вухах чи штовхало у спину. Тоді їй здавалося, ніби вона змагається з якимсь невидимим велетом. Від цих забав личко дівчинки зарум'яніло, а в очах з'явився жвавий блиск. Правда, сама Мері про це ще не здогадувалася.

Мало того, після кількох таких прогулянок Мері прокинулася з відчуттям голоду і за столом уже не марудила над вівсяною кашею, як ото зазвичай у неї було, а взяла ложку і виїла дорешти. Марта зачудувалася.

— Ого, нині ти незле ся справила, — сказала вона.

— Бо мені засмакувало, — відповіла Мері, сама дещо здивована.

— Засмакувало, бо ти добряче ся нагасала, то й апетит прийшов, — завважила Марта. — Наші також: як прийдуть до хати з пустища, то вовка би з'їли. Як будеш ото ся бавити на свіжім повітрі, то і поправишся, і та жовтяниця зійде. Ти вже виглядаєш ліпше.

— Та я не бавлюся, — знизала плечима Мері. — Не маю чим.

— Нема чим бавитися, подумайте! — вигукнула Марта. — Та як то? Наші оно бавляться хоч патичками і камінцями і не нарікають. Тілько надвір їх випусти.

Правду кажучи, забави з камінчиками і патичками Мері не надто собі уявляла. Поки що їй досить було снувати собі по садах і парках, роздивляючись все довкола. Часом їй траплявся Бен Везерстаф, проте кожного разу він був або дуже зайнятий, або геть набурмосений і навіть не дивився у її бік. Якось вона не витримала і рушила просто до нього, аби завести розмову, та чоловік помітив її, закинув на плече лопату і пішов геть, ніби навмисне тікав.

Що ж, розпитувати було нікого і Мері сама прискіпливо оглядала стіни яблуневого саду — у пошуках заповітної хвіртки. Особливо її цікавила ота стіна, що відгороджувала два сади. Попри стіну тягнулася довга доріжка, обмежена з другого боку порожніми квітниками. Й ось на одній ділянці стіни зарості плюща були щільніші, ніж деінде. Виглядало, що упродовж тривалого часу тут ніхто нічого не виполював, не підстригав. Далі рослини попід стіною були доглянуті і виглядали акуратно. Цікаво, чому?

Отож Мері знову і знову приходила у яблуневий сад, шукаючи бодай якогось знаку. Ось і зараз вона зупинилася перед стіною і замислено дивилася, як вітер гойдає гілку плюща, що відхилилась від стіни, коли раптом перед її очима промайнула червона плямка, а далі залунав дзвінкий щебіт. Дівчинка підняла очі і на вершечку стіни побачила Бенову малинівку. Пташка схилила набік голівку і також розглядала її.

— Ох! — вигукнула дівчинка. — Це ти? Привіт!

Цікаво, що Мері, від якої досі і слова годі було витягнути, зараз розмовляла із пташкою так, ніби знала, що та її розуміє.

Пташка і справді відповіла: зацвірінькала, защебетала, застрибала на стіні, немовби про все хотіла їй розповісти. Мері здавалося, що вона геть усе розуміє. Пташка ніби казала: "Привіт! А правда, тут гарно? І сонечко світить, і земля пахне. Побігли разом! Заспіваєм-защебечем! Давай! Давай!"

Мері засміялася. Малинівка підстрибувала, пурхала по стіні, а дівчинка бігла за нею, доганяла. Личко розчервонілося, очі радісно блищали — зараз Мері анітрішки не нагадувала оте бліде сердите дівча, яке сюди приїхало.

— Пташка, моя мила пташка! — весело кричала вона, біжучи по доріжці.

Дівчинка спробувала засвистіти, наслідуючи цвірінькання. Правда, у неї не надто добре виходило. Проте малинівка, здавалося, дуже втішилася і знову защебетала до неї. Так вони й перегукувалися. Врешті малинівка розправила крила, злетіла на вершечок дерева, зручно вмостилася і дзвінко заспівала.

Мері зупинилася. Вона відразу впізнала це дерево, бо якраз на ньому кілька днів тому вперше побачила малинівку. Тільки тоді дівчинка була у яблуневому саду, а зараз стояла з другого боку і трохи нижче. Але дерево було те саме.

— Ось той сад, я певна, — тихо мовила вона сама до себе. — Сад без входу, де живе малинівка. Як же мені туди проникнути?

Дівчинка побігла до зеленої хвіртки, через яку увійшла була тоді. Потім помчала стежиною до другої хвіртки й увійшла у яблуневий сад. Мері зупинилася і глянула вгору: так, дерево, на якому сиділа малинівка, було по той бік муру.

Дівчинка кілька разів обійшла все довкола у саду, потім оббігла городи, тоді знову вийшла назовні й опинилася перед порослою плющем стіною і пройшла стежиною до кінця, пильно розглядаючись — проте входу ніде не було. Вона повернулася і ще раз оглянула стіну. Марно.

— Все це дуже дивно, — мислила вона вголос. — Чому Бен Везерстаф сказав, що хвіртки нема? Гаразд, її справді нема. Але десять років тому мусила бути, бо що інакше замикав би містер Крейвен?

Ця таємниця не давала їй спокою.