Чи любите ви Брамса? - Саган Франсуаза
І водночас їй було страшенно шкода, що сьогодні неділя і вона не може негайно побігти до крамниці й накупити свого улюбленого Моцарта разом з кількома платівками Брамса. Вона тільки боялася, щоб Сімон на концерті не тримав її за руку; боялась тим дужче, що передбачала це, а підтвердження передчуттів наганяло па неї нестерпну нудьгу. Коли вона любила Роже, то ще й тому, що він ніколи не робив того, чого вона сподівалась у звичайних ситуаціях, і поводився завжди трохи не так, як інші.
О шостій, уже в залі Плейєль, вона опинилась у вирі натовпу і ледве знайшла Сімона, який мовчки простяг їй квитка; вони швидко збігли сходами серед гамору й метушні бі-летерш.
Зала була велика, темна, з оркестру долинали незграйні звуки різних інструментів, ніби такий вступ мав згодом допомогти публіці краще оцінити чудо музичної гармонії. Поль повернулася до свого сусіда.
— Мушу сказати, я не знала, чи люблю Брамса.
— А я не знав, чи ви прийдете,— відповів Сімон.— Запевняю вас, мені байдужісінько, любите ви Брамса чи ні.
— Як вам велося за містом? Він здивовано глянув на неї.
— Я вам дзвонила,— зізналася Поль,— хотіла скаэати, що... що я прийду.
— А я так боявся, що ви подзвоните й відмовитесь або зовсім не подзвоните, що аж утік,— сказав Сімон.
— Гарно на природі? Куди ви їздили?
З якоюсь гіркою втіхою вона уявила собі Уданське узвишшя в надвечірньому світлі, і їй захотілося послухати розповідь Сімона. О цій годині вони з Роже спинилися б у Сетейлі і йшли б знайомою дорогою попід рудими кронами дерев.
— Я катався,— сказав Сімон,— і пе дививсь на назви. Вже починають...
Залунали оплески, диригент уклонився публіці, звів свою паличку, і вони обоє розслабилися в кріслах разом з двома тисячами слухачів. Виконували концерт, що здавався Сімонові досить знайомим,— трохи патетичний, часом надто патетичний. Він чув дотик ліктя Поль і з кожним злетом музики ніби й собі відривався від землі. Та як тільки музика починала завмирати, він знову чув покашлювання сусідів, помічав химерної форми череп чоловіка, що сидів на два ряди попереду, особливо відчував свій гнів. У готелі поблизу Уданського узвишшя він зустрів Роже з якоюсь дівчиною. Роже підвівся й привітався до Сімона, не відрекомендувавши його тій дівчині.
— Мені здається, ми з вами надто часто зустрічаємось. Від несподіванки Сімон промовчав. Роже погрожував
йому очима, наказував мовчати про цю зустріч; дякувати богу, він хоч не дивився на нього по-змовницькому, як бабій на бабія. То був лютий погляд. Сімон промовчав. Роже він не боявся, він боявся завдати болю Поль. Ніколи з Поль не станеться нічого поганого з його вини, він заприсягся собі в цьому; вперше в житті у нього виникло бажання захистити когось від біди. Йому, якому всі жінки швидко набридали, навіть лякали його своїми зізнаннями, своїми таємницями, своїм прагненням будь-що нав'язати йому роль чоловіка-покровителя, йому, Сімонові, такому звиклому до втеч, раптом забажалось повернутися й чекати. Але доки чекати? Доки ця жінка зрозуміє, що кохає пересічного хама? Однак саме такі речі доходять до свідомості найповіль-ніше в світі... Вона, напевне, журиться, мабуть, з усіх боків обмірковує поведінку Роже, може, помітила вже тріщину в їхніх стосунках. Раптом над оркестром злетів голос скрипки, відчайдушно забився на надривній ноті й затих, а на нього накотилася хвиля звуків решти оркестрових інструментів. Сімон ледве втримався, щоб не обернутися, не пригорнути до себе Поль і не поцілувати її. Так, поцілувати... Він уявив, як нахиляється над нею, як його губи торкаються її уст, вона закидає руки на його шию... Він заплющив очі. Побачивши вираз його обличчя, Поль подумала, що V він і справді меломан. Та в цю хвилину його тремтлива рука знайшла її руку, і Поль нетерпляче вивільнила її.
Після концерту він повів її пити коктейль, тобто вона випила апельсинового соку, а він — подвійний нерозведе-пий джин. Поль подумала, що острахи мадам Ван ден Беш, певно, небезпідставні. З блискучими очима, розмахуючи руками, Сімон говорив про музику, але вона слухала його неуважно. Можливо, Роже пощастить вчасно виїхати з Лілля, і вони ще встигнуть разом повечеряти. Крім того, на них уже оглядалися. Сімон був надто вродливий або надто молодий, а вона вже ні, принаймні як па його супутницю.
— Ви мене не слухаєте?
— Чому ж, слухаю. Але пора вже йти. Мені мають подзвонити додому, і, крім того, на нас усі дивляться.
— Але ж ви мали б звикнути до цього! — захоплено вигукнув Сімон. Завдяки музиці й джинові він почував себе остаточно закоханим.
Поль засміялася: часом він буває неймовірно зворушливим.
— Попросіть рахунок, Сімоне.
, Він послухався її так неохоче, що вона вперше за весь вечір уважно подивилась на нього. А що, коли він потроху закохується в неї, що, коли його гра обернеться проти нього самого? їй здавалось, він тільки прагне нових перемог, але він, мабуть, простіший, чутливіший і не такий уже й марнославний. Дивно, проте саме його незвичайна врода шкодила йому в її очах. Вона вважала його аж занадто вродливим. Надто вродливим, щоб бути щирим.
Якщо це справді так, вона даремно зустрілася з ним, краще було б відмовитись. Сімон покликав офіціанта і, не кажучи й слова, крутив у руках свою склянку. Він замовк несподівано. Поль поклала долоню на його руку.
— Не сердьтеся на мене, Сімоне, я трохи поспішаю. На мене, певно, чекає Роже.
Того першого вечора, в "Режіні", Сімон її запитав: "Чи любите ви Роже?" Що вопа відповіла йому? Вона вже не пригадує. У всякому разі він повинен знати.
— А,— сказав він,— Роже... Мужчина. Неперевершений чоловік.
Поль не дала йому договорити.
— Я люблю його,— сказала вона і відчула, що червоніє, їй здалося, що вона промовила 'це якимсь театральним тоном.
— А він?
— І він мене теж.
— Ще б пак. Усе чудово у цьому найчудеснішому із світів.
— Не вдавайте з себе скептика,— лагідно сказала вона.— Ви ще замолодий для цього. У вашому віці ви маєте вірити у майбутнє, ви...
Він ухопив її за плечі і струсонув.
— Не глузуйте з мене, перестаньте зі мною так розмовляти...
"Я геть забуваю, що він чоловік,— подумала Поль, намагаючись вивільнитися.— У цю хвилину в нього обличчя зрілого чоловіка, приниженого чоловіка. Та й справді: йому не п'ятнадцять, а двадцять п'ять!"
— Якщо я й глузую, то не з вас, а з вашої поведінки,— м'яко сказала вона.— Ви граєте...
Він відпустив її. Вигляд у нього був стомлений.
— Справді граю,— погодився він.— Перед вами я грав і роль молодого блискучого адвоката, і роль поклонника, і роль зманіженої дитини, і хтозна-які ще ролі. Але відколи я познайомився з вами, усі свої ролі я граю тільки для вас. Вам не здається, що це кохання?
— Непогане визначення кохання,— усміхнулася Поль. На якусь хвилину вони зніяковіло замовкли.
— Я волів би грати роль пристрасного коханця,— промовив Сімон.
— Адже я вам сказала: я люблю Роже.
— А я — я люблю свою матір, свою стареньку няню, свою машину...
— Я не бачу між цим зв'язку,— урвала вона його.
її поривало встати й піти. Як може оцей маленький недорослий хижак збагнути її історію, їхню історію,— п'ять років радощів, сумнівів, тепла і мук? Ніхто не зможе розлучити її з Роже. І Поль відчула таку вдячність своєму коханому за цю певність, таку ніжність до нього, що мимоволі сперлась на стіл.
— Ви любите Роже, але ви самотня,— промовив Сімон.— Ви самотня в неділю; вечеряєте ви також сама, і, мабуть, ви... ви часто спите сама. А я спав би поруч, цілу ніч тримав би вас у своїх обіймах, цілував би вас, поки ви спите. Я, я ще можу кохати. А він уже ні. Ви самі це знаєте...
— Ви не маєте права...— обурено промовила вона, встаючи.
— Я маю право казати, що думаю. Маю право закохатися в вас і, якщо зможу, відняти вас у нього.
Але Поль була вже на вулиці. Сімон підвівся і знову сів, обхопивши руками голову. "Мені потрібна вона,— думав він,— мені потрібна вона... інакше я дуже страждатиму".
Розділ VII
Вихідні минули досить приємно. Ця Мейзі — вона манірно зізналась йому, що насправді її звати Марсель, але це ім'я, звичайно, здавалося їй занадто простим з огляду на її претензії майбутньої кінозірки — ця Мейзі дотримала слова. Лігши, вона вже не вставала з ліжка на відміну від деяких знайомих Роже, для яких існували години коктейлю, сніданку, обіду, чаю і таке інше, що були завжди приводом показати свої туалети. Цілих два дні вони не виходили з номера, вийшли один лише раз, і він, природно, наткнувся на того молоденького красеня, Терезиного синка. Звісно, навряд чи хлопчисько десь зустріне Поль, та все ж Роже відчував невиразну тривогу. Поїздка до Лілля була все ж таки грубуватою вигадкою, хоча він не вважав, що ображає Поль своєю зрадою чи навіть своєю брехнею. Але його зради не повинні лишати слідів ні в часі, ні в просторі. "А знаєте, в неділю я зустрів в Удані вашого приятеля, він обідав там у ресторані". Він уявляв, як Поль сприйме ці слова: вона нічого не скаже, тільки на секунду відведе погляд. Змучена Поль... Цей образ давно вже втратив свою новизну для Роже, він так часто гнав його з-перед очей, що йому й самому вже було соромно; соромився він і своєї радості від того, що сьогодні знову побачить Поль, поїде до неї відразу, як тільки підкине додому Мейзі—Марсель. Але Поль цього не знатиме. За ці два дні вона, мабуть, відпочила без нього, він таки надто часто вечорами забирає її з дому; вона грала з друзями в бридж, прибирала в квартирі, читала оту нову книжку... І раптом Роже сам здивувався, чому він так наполегливо силкується відгадати, що робила Поль у неділю.
— Ти добре водиш машину,— почувся поруч нього голос, і він, стрепенувшись, подивився на Мейві.
— Ти так вважаєш?
— А втім, ти все добре робиш,— додала вона, знеможе-но відкинувшись на спинку сидіння.
Йому кортіло сказати, щоб вона забула про все, хоч на секунду забула про своє струнке тільце і про свої вдоволені апетити. Вона, закохано засміялася, тобто їй здалося, ніби вона закохано засміялася, взяла його руку й поклала собі на стегно. Воно було пружне й тепле, і він усміхнувся.
Мейзі виявилась дурненькою балакучою комедіанткою. Сприймаючи в коханні лише один бік, вона надавала йому особливої гостроти, а її манера зводити нанівець будь-який прояв ніжності, дружнього ставлення чи зацікавлення Роже робила її ще спокусливішою.
