Чорнильне серце - Функе Корнелія
Її голос пролунав у церкві, мов голос чужої людини. – Не читатиму жодного слова! Я не вичитуватиму тобі ні золота, ні, тим більше, отого твого… ката! – Останнє слово вона просто таки жбурнула в обличчя Каприкорна.
Але той лише знуджено грався поясом від халата.
– Відведи її назад! – наказав він Басті. – Пізно вже. Дівчинці пора спати.
Баста штовхнув Меґі в спину:
– Чула? Ворушись!
Меґі востаннє подивилась на Вогнерукого, потім спроквола рушила поперед Басти до виходу. Порівнявшись із другою сіттю, ще раз звела погляд угору. Обличчя незнайомої жінки так само лишалося в тіні, але Меґі здалося, що вона впізнала очі, тонкий ніс… А якщо уявити собі, що коси в жінки трохи світліші…
– Іди, йди! Чого стала?! – гримнув ззаду Баста.
Меґі послухалася й рушила далі, раз у раз озираючись.
– Я цього не зроблю! – крикнула вона, вже майже дійшовши до церковних дверей. – Обіцяю! Нікого я йому не вичитаю! Нізащо!
– Не обіцяй нічого такого, чого не зможеш виконати! – кинув Баста, відчиняючи двері. Потім схопив її за лікоть і знов потяг на яскраво освітлений майдан.
Чорний кінь ночі
Він нахилився й дістав крихітку Софі з кишені своєї камізельки. І ось вона стояла босоніж, у нічній сорочечці, вся тремтіла й роззиралася навсібіч. Довкола клубочився туман і хвилями котилися якісь примарні випари.
– Де це ми? – спитала вона.
– У Країні Снів, – відповів велет. – Ми там, звідки приходять сни.
Роальд Даль. Крихітка Софі й велет
Коли Баста штовхнув Меґі через поріг, Феноліо лежав на ліжку.
– Що ви там з нею робили? – накинувся він на Басту, поквапно підхоплюючись на ноги. – Вона біла, як стіна.
Але Баста вже давно грюкнув за собою дверима, й Меґі почула, як він кинув вартовому:
– За дві години тебе змінять. – І пішов.
Феноліо поклав руки дівчинці на плечі й стурбовано зазирнув їй в обличчя.
– Ну? Що вони від тебе хотіли? Розповідай! Батько тут?
Меґі похитала головою.
– Вони схопили Вогнерукого. І жінку.
– Яку жінку? Господи, кажи до ладу! – Феноліо змусив її сісти на ліжко поруч із собою.
– Мені здається, то моя мама, – прошепотіла Меґі.
– Твоя мама? – приголомшено втупився в неї Феноліо. Від безсонної ночі під очима в нього залягли темні кола.
Меґі з непритомним виглядом розгладжувала на колінах сукню. Вона була пом’ята й брудна. І не дивно, адже дівчинка вже кілька днів у ній спала.
– Коси в неї темні, – збентежено промовила вона. – А знімок – той, що в Мо, – зроблено понад дев’ять років тому… Каприкорн посадив її в сіть, як і Вогнерукого. Через два дні він хоче обох їх стратити, і для цього я маю вичитати йому когось із "Чорнильного серця" – одного приятеля, як його називає Каприкорн. Я тобі про це вже казала. Це мав зробити ще Мо. Ти не хотів розповідати, хто той приятель, але тепер ти повинен мені це сказати! – Вона благально дивилася в обличчя Феноліо.
Старий заплющив очі й пробурмотів:
– О Боже милостивий!
Надворі все ще стояла темінь. Місяць завис просто перед їхнім вікном. Повз нього саме пропливала хмара, мов обірвана пола якогось одягу.
– Я розкажу тобі завтра, – промовив Феноліо. – Обіцяю.
– Ні! Розкажи зараз!
Він замислено звів на неї очі.
– Такі історії проти ночі не розповідають. Тобі снитимуться страшні сни.
– Розкажи зараз! – стояла на своєму Меґі.
– О Боже! – зітхнув Феноліо. – Мої онуки часом теж дивляться отак… Ну, гаразд. – Він допоміг Меґі вибратися на горішнє ліжко, підклав їй під голову батькового светра й укрив її до самого підборіддя ковдрою. – Я розповідатиму так, як написано в "Чорнильному серці", – стиха почав Феноліо. – Ці рядки я пригадую майже напам'ять, колись я ними дуже пишався…
Він прокашлявся й пошепки повів у темряві:
– "То був чоловік, якого всі боялися дужче, ніж людей Каприкорна. Його називали Привидом. З'являвся він лише тоді, коли його кликав Каприкорн. Іноді Привид бував червоний, ніби вогонь, іноді – сірий, мов попіл, на який вогонь обертає все, що трапляється на шляху. Привид вихоплювався з під землі, мов полум’я з купи хмизу. Смертельним був уже доторк його пальців, навіть його подих. Він виростав біля ніг свого володаря, безголосий і безликий, принюхуючись, мов собака, що бере слід, і чекаючи, коли господар вкаже йому на жертву". – Феноліо втер рукою спітніле чоло й відвернувся до вікна. Хвилю він мовчав, немовби викликаючи з пам’яті слова давноминулих літ. Нарешті стиха повів далі: – "Ходили чутки, нібито створити Привида з попелу своїх жертв котромусь чи то з кобольдів, чи то з гномів – адже ті з вогню й диму зроблять що завгодно – наказав сам Каприкорн. Напевно ніхто нічого не знав, бо Каприкорн, як тоді казали, звелів убити того, хто дав життя Привидові. Але всі були певні: Привид безсмертний, ніхто нічого не може йому заподіяти, і він безжальний, як і його володар".
Феноліо змовк. Меґі вдивлялася в темряву за вікном, серце в неї калатало.
– Так, Меґі, – тихо промовив Феноліо. – Гадаю, він хоче, щоб ти викликала йому Привида. І не дай Боже, щоб це в тебе вийшло! На світі чудовиськ багато, більшість із них – люди, і всі вони смертні. Не хотілося б мені, щоб з моєї вини на цій планеті страх і жах сіяв ще й монстр безсмертний. Твій батько приходив до мене з однією ідеєю, я тобі вже казав, і, може, саме в ній – наш єдиний рятунок. Тільки я ще не певен, що з того вийде і чи вийде що небудь узагалі. Я ще маю поміркувати. Часу в нас лишилося обмаль. А тепер тобі пора спати. То, кажеш, він призначив усе на післязавтра?
Меґі кивнула головою й прошепотіла:
– Як тільки стемніє!
Феноліо стомлено провів долонею по обличчю.
– А за жінку не турбуйся, – мовив він. – Не знаю, чи сподобається тобі те, що я скажу, але не думаю, що то – твоя мати, хоч би як тобі цього хотілось. Як би вона тут опинилася?
– Це Даріус! – Меґі ввіткнулась обличчям у батьків светр. – Отой читець невдаха! Каприкорн так і сказав: він вичитав її, але вона втратила голос. Мо про це навіть не знає! Він усе ще гадає, що вона лишилася в книжці, і…
– Якщо ти маєш рацію, то я б хотів, щоб вона справді там і лишалася, – зітхнув Феноліо, підтягуючи їй на плечі ковдру. – Та я все ж таки думаю, що ти помиляєшся. Але ти, звісно, можеш вірити в що завгодно! А тепер спи.
Але заснути Меґі не могла. Вона лежала обличчям до стіни й прислухалася до самої себе. Тривога й радість змішувалися в її серці, мов дві фарби, що вливалися одна в одну. Щоразу, коли вона заплющувала очі, в її уяві поставали оті сіті, а за мотуззям – обоє облич: Вогнерукого й оте друге, розмите, як на давньому знімку. І хоч скільки Меґі намагалася розгледіти його чіткіше, воно знов і знов розпливалось.
Коли вона врешті заснула, за вікном уже світало. Але ніч не завжди забирає з собою моторошні сни. У сірих сутінках між ніччю і днем вони ростуть, мов на дріжджах, і з секунд сплітають вічність. У сон Меґі пробиралися одноокі велети й гігантські павуки, пекельні пси, відьми, що пожирають дітей, – одне слово, всі оті страховиська, що траплялися їй в царстві літер і слів. Вони вислизали зі сторінок її улюблених книжок і вибиралися зі скриньки, яку їй змайстрував Мо. Ті поторочі виповзали навіть з ілюстрованих книжок, що їх дарував їй батько, коли літери для неї були ще просто закарлючками. Пістряві й кошлаті, вони витанцьовували у сні Меґі, роззявляли величезні пащі й вишкіряли дрібні гострі зуби. Був там Кіт Скалозуб, якого вона завжди так боялась, і Шибеники (Мо їх так любив, що навіть почепив картинку з ними в себе в майстерні). Але які ж великі були в них зуби! Вогнерукий на них тільки хруснув би, мов сухарик. Та саме тієї миті, коли один із них, з очима завбільшки як блюдця, випустив гострі кігті, із сірої порожнечі вигулькнула ще одна постать, потріскуючи, мов полум'я, – сіра, як попіл, і без обличчя, вона схопила Шибеника й пошматувала його на паперові клаптики…
– Меґі!
Поторочі кинулися врозтіч.
В обличчя Меґі світило сонце. Біля ліжка стояв Феноліо.
– Тобі щось приснилося?
Меґі сіла. З обличчя старого було видно, що він за цілу ніч не склепив очей, і через це зморшок у нього побільшало.
– Феноліо, де мій батько? – запитала Меґі. – Чому ж він усе не йде і не йде?
Фарид
Бо ті розбійники мали звичку підстерігати людей на путівцях, нападати на міста й села, грабувати мирних мешканців. І після кожного нападу на караван чи село здобич вони несли до цієї глухої, непримітної місцини, схованої від людський очей.
Казка про Алі Бабу та сорок розбійників
Фарид до болю в очах удивлявся в ніч, але Вогнерукий не повертався. Інколи хлопчині здавалося, що серед навислого майже до самої землі гілля промайнуло порубцьоване обличчя. Іноді йому вчувалися майже нечутні кроки по сухому листю. Та щоразу виявлялося, що він помилявся. Фарид уже звик прислухатись до темряви. Так він просидів уже багато, безкінечно багато ночей і навчився довіряти вухам більше, ніж очам. Тоді, в іншому житті, коли світ довкола був не зелений, а жовто бурий, очі іноді підводили його, зате на вуха він міг покластися завжди.
I все ж цієї ночі, найдовшої на його пам’яті, Фарид прислухався марно. Вогнерукий не повернувся. Коли над пагорбами замріли вранішні сутінки, Фарид підійшов до бранців, дав їм води, трохи черствого хліба зі своїх убогих запасів і кілька оливок.
– Чуєш, Фариде, відв’яжи нас! – сказав Чарівновустий, коли хлопчик клав йому до рота хліб. – Вогнерукий уже давно мав би повернутися, сам розумієш.
Фарид мовчав. Він любив голос Чарівновустого. Цей голос вивів його з того, іншого, нужденного життя. Однак Вогнерукого хлопчина любив дужче, сам не знаючи чому, а Вогнерукий сказав йому охороняти цих бранців. Про те, щоб повідв’язувати їх, не було й мови.
– Послухай, ти ж бо хлопчик розумний, – озвалася жінка. – Поміркуй трохи власною головою. Невже ти хочеш досидітися тут, поки прийдуть Каприкорнові люди й усіх нас схоплять? Гарний же ми матимемо вигляд: хлопчина охороняє двох прив’язаних дорослих, а вони навіть рукою не можуть поворухнути, щоб допомогти йому. Ті мерзотники зо сміху ґиґнуть.
То як там її звати? Е лі нор. Фаридові важко було запам’ятати це ім’я. Воно тяжко, мов камінець, поверталося в нього на язику. І нагадувало йому ім’я однієї чарівниці з далекої далекої країни. Ця жінка його лякала: вона дивилася на нього, мов чоловік, – без збентеження, без страху, – а голос у неї був дуже гучний і сердитий, як ото в лева…
– Фариде, нам треба спуститися в село! – сказав Чарівновустий.
