Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк

За твоє життя я не тривожився — у цих краях ніхто, крім Мерліна, не наважився б виступити проти такого могутнього чародія, як ти, не маючи за плечима десятитисячного війська. Отже, мені нічого не лишалося, як підготувати все до твого повернення. За себе я теж не хвилювався, — ніхто не наважиться скривдити твого улюбленця. І я зробив ось що. З різних наших закладів я вибрав людей, — власне, хлопців, — на яких можна покластися за будь-яких обставин, таємно скликав їх і дав відповідні вказівки. Всіх їх п’ятдесят два, наймолодшому — чотирнадцять років, найстаршому — сімнадцять.

— Чому ти обрав самих хлопців?

— Бо всі інші народились і зростали в атмосфері забобонів, і забобони ввійшли в їхню плоть і кров. Ми гадали, що завдяки освіті визволили їх з темряви; вони й самі так гадали. Та церковне прокляття вмить відкинуло їх назад. Вони зрозуміли, до якого світу належать, і я теж зрозумів це. Хлопці — зовсім інша річ. Ті, котрих ми виховували протягом семи-десяти років, не перейнялися страхом перед церквою, і саме з них я організував свій загін. Потім я таємно відвідав стару Мерлінову печеру — не малу, а ту другу, велику…

— Де ми потай встановили першу електричну машину, коли я готував оте чудо?

— Атож. Але потреба в чуді тоді відпала, а тепер ми можемо використати цю машину для іншої мети. Я підготував печеру до оборони на випадок облоги…

— Чудова ідея, надзвичайна ідея!

— Не заперечую. Охороняти її я доручив чотирьом хлопцям — і так, щоб зокола їх ніхто не бачив. їм велено не чіпати випадкових перехожих, але того, хто поткнеться до печери… Тому, хто поткнеться туди, я не заздрю! Потім я пішов у гори, розкопав і перерізав таємний кабель, що з’єднував твою спальню з динамітними зарядами, закладеними під усіма нашими заводами, фабриками, майстернями й складами, а вночі разом із своїми хлопцями підключив цей кабель до печери, і тепер ніхто, крім тебе й мене, не знає, куди він веде. Звісно, ми проклали його під землею, впоралися ще затемна. І тепер, не виходячи з нашої фортеці, ми можемо в разі потреби висадити в повітря всю нашу цивілізацію.

— Це захід правильний і виправданий: на війні всяке буває, треба до всього бути готовим. Та хто б міг подумати, що ми доживемо до такого! Ми припускали можливість того, що нам доведеться витримати облогу в палаці, але щоб… А втім, розповідай далі.

— Далі ми поставили дротяну загорожу.

— Дротяну загорожу?

— Еге ж. Ти сам підказав цю ідею два чи три роки тому.

— Так-так, пригадую, — це було, коли церква вперше показала нам пазури, але потім відступилась, вирішила діждатись слушної нагоди. То як же ти поставив цю загорожу?

— Від великої динамо-машини в печері я вивів назовні дванадцять міцних дротів — голих, без ізоляції.

— Все правильно.

— Дроти утворюють дванадцять окремих загорож на рівній площі, діаметр зовнішньої загорожі — сто ярдів; загорожі стоять одна від одної на відстані десяти футів — тобто, виходить дванадцять концентричних кіл. Замикаються вони, знову ж таки, в печері.

— Правильно. Далі.

— Дріт закріплено на міцних дубових стовпах, укопаних у землю на п’ять футів, причому відстань між ними — лише три фути.

— Надійно, нічого не скажеш.

— Атож. Дроти поза печерою не заземлені. Відходять вони від позитивного полюса динамо, а з землею з’єднані через негативний полюс; кожен дріт, повертаючись до печери, заземлюється окремо.

— Ні, оце вже ні до чого!

— Чому?

— Надто велика і зовсім зайва витрата енергії. Заземлення має бути лише одне — через негативний полюс. Кінці дротів треба завести до печери й закріпити кожен окремо, не заземлюючи. Подивись, скільки енергії ти заощадиш. Кавалерія кидається на загорожу, а ти не витрачаєш енергії, не марнуєш грошей, бо в тебе одне лише заземлення, поки ті коні не доторкнуться до дроту; та щойно торкнувшись, вони створюють замикання з негативним полюсом через землю й падають мертві. Второпав? Ти не витрачаєш енергії, поки в цьому не виникає потреби; тримаєш свою блискавку напоготові, мов патрон у револьвері; вона не коштує тобі ані цента, поки ти не випустиш її. Словом, одне заземлення…

— Зрозуміло! Не знаю, як я сам не додумався. Так виходить не тільки дешевше, а й надійніше, бо якщо дріт порветься чи заплутається, великого лиха не буде.

— Надто якщо ми матимемо в печері автоматичний вимикач обривів. Давай далі. Кулемети Гетлінга?

— Про них я теж подбав. Усередині внутрішнього кола, на широкому помості заввишки шість футів установив тринадцять кулеметів з великим запасом патронів.

— Це добре. В полі обстрілу кулеметів будуть усі підходи, і коли церковні лицарі сунуть на нас, ми влаштуємо їм добрий концерт. А скеля над печерою?

— Її теж обнесено дротом, і на самій скелі я поставив кулемет. Тепер згори нас камінням не закидають.

— А про динамітні міни в скляних корпусах не забув?

— Ну, звісно, ні. Засіяв ними цілий город — смугу сорок футів завширшки по той бік зовнішньої загорожі, десь футів за сто від неї. Вся та смуга нашпигована мінами — вони лежать там на кожнім кроці, присипані піском. На вигляд — город як город, та я не заздрю тому, хто на нього ступить.

— Ти випробував міни?

— Я саме збирався, але…

— Але що? Це дуже серйозний недогляд — закласти міни, не знаючи, чи вони…

— Чому ж не знаючи? Чудово знаючи! Я спершу випробував кілька штук на битому шляху.

— Ну, то інша річ. Хто ж їх випробовував?

— Церковна комісія.

— Дуже мило з їхнього боку.

— Еге ж. Вони прийшли до нас із вимогою, щоб ми скорились. А випробування мін не входило в їхні плани, воно сталося випадково.

— Висновки комісії мали якийсь резонанс?

— Ще б пак! Його чути було за милю.

— А ухвалені вони були одностайно?

— Точніше не скажеш. Після того я встановив щити із частережними написами, і відтоді жодна комісія нас уже не турбувала.

— Кларенсе, ти попрацював на славу й чудово з усім упорався.

— Ми мали досить часу й нікуди не поспішали.

Ми сиділи мовчки й думали. Нарешті я сказав:

— Тепер усе передбачено, до найменших дрібниць. І я знаю, що робити далі.

— І я знаю — сісти й чекати.

— Е ні! Піднятись і вдарити!

— Ти й справді так думаєш?

— Авжеж. Я не прихильник оборони, я — за наступ. Принаймні коли сили майже рівні. Так, ми піднімемось і вдаримо. Того вимагають правила нашої гри.

— Твоя правда, ми маємо всі шанси на успіх. То коли ж почнеться вистава?

— Негайно. Ми проголосимо республіку.

— Чудово, це прискорить розв’язку!

— Ще б пак! Вони загудуть, як джмелі. Завтра вранці Англія перетвориться на осине гніздо, звісно, якщо церква ще здатна верховодити, а вона здатна, це ми знаємо. Пиши, я диктуватиму:

ВІДОЗВА

Всім! Всім! Всім! Оскільки король помер, не залишивши наступника, мій обов’язок — і далі здійснювати доручену мені виконавчу владу, аж поки буде створено новий уряд. Монархи більше не існує. Як наслідок, уся політична влада повертається до свого першоджерела — до народу. Разом із монархією відмерли і властиві їй установи; віднині немає більше ні дворян, ні привілейованих класів, ні панівної церкви: всі люди рівні, і релігія вільна. Цим проголошується республіка як природний стан для нації, що позбулася будь-якої іншої влади. Британський народ має негайно обрати голосуванням своїх Представників і доручити їм сформувати уряд.

Я підписався: "Хазяїн", — поставив число й зазначив місце: "Мерлінова печера".

— Навіщо? — здивувався Кларенс. — Це ж покаже їм, де ми, й вони негайно завітають у гості.

— На те я й розраховую. Ми завдали удару відозвою, — тепер їхня черга діяти. Подбай, щоб її зараз же надрукували й розіслали повсюди; а якщо маєш напохваті два велосипеди, поїдемо до Мерлінової печери.

— За десять хвилин усе буде зроблено. Уявляю собі, яка буча зчиниться завтра, коли цей клаптик паперу почне робити своє діло!.. А все-таки чудовий у нас замок. Чи випаде нам ще коли-небудь… а втім, не час зараз про це.

Розділ ХLIІІ

БІЙ НА ПІЩАНІЙ СМУЗІ

Ми — в Мерліновій печері: Кларенс, і я, і з нами п’ятдесят два здорових, тямовитих, добре вихованих, щиросердих юних британці. Ще вдосвіта я розіслав по фабриках, заводах і великих майстернях наказ припинити роботу і всьому живому відійти на безпечну відстань, щоб не постраждати від вибуху потаємних мін, "що може статися в будь-яку мить, тому негайно звільніть приміщення". Ці люди знали мене і завжди звірялися на мої слова. Вони не гаятимуть часу, і ніяка сила не змусить їх повернутись на свої місця, поки над ними висить загроза вибуху, тож я міг призначити його на зручний для нас момент.

Ми чекали цілий тиждень. Я й незчувся, як він промайнув, бо весь час писав. За три перші дні я переробив свій щоденник, надавши йому вигляду оповіді; тепер лишалося написати розділ чи два, щоб довести розповідь до сьогодні. Решту тижня я писав листи дружині. У мене був звичай писати Сенді щодня, навіть коли ми розлучались ненадовго. І тепер я не відмовився від цього звичаю, — із любові до нього і до неї, хоч, звісно, й не мав змоги відсилати листи. Писання листів заповнювало час і було схоже на розмову; я ніби говорив з нею, ніби казав: "Як добре було б нам, Сенді, якби замість ваших фотографій ви з Алло-Центральною були тут, у печері". Я уявляв собі, як моя донька щось белькоче у відповідь, засунувши кулачки в ротик і лежачи горілиць на колінах у матері, а та сміється й лоскоче її під підборіддям, щоб вона засміялась, і водночас перемовляється зі мною і так далі, і так далі… Одне слово я міг годинами отак марити наяву. Мені здавалося, ніби ми справді знову разом.

Ясна річ, я щоночі посилав розвідників, щоб знати про все. їхні донесення ставали чимраз тривожніші. Ворог стягав докупи свої сили; всіма дорогами Англії з’їжджалися лицарі, а разом з ними їхали священики і надихали тих, сказати б, хрестоносців на війну на захист церкви. Все дворянство, титуловане й нетитуловане, піднялось на її боці. Цього й слід було сподіватися. Тепер ми мали виполоти весь той бур’ян, і тоді народові не лишиться нічого іншого, як пристати до республіки і…

Ох, який же я був йолоп! Уже на кінець тижня я збагнув усю марність своїх сподівань: народ підкидав капелюхи на честь республіки лише один день, на більше його не вистачило? Досить було церкві й дворянству грізно насупити брови, як уся та маса обернулася на отару овець.