Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

Все, що стосується Лаону, таке мерзенне...

— Ну, добре, тоді ви повернетеся.

— Ні.

— В листопаді буде сесія, ваші батьки не можуть...

— Ви їх не знаєте.

— Та певно, що не знаю. Та не може бути, щоб вони знівечили все ваше життя лише задля того, щоб покарати вас за провалений іспит.

— Вони й не подумають мене карати, — сказала Івіш. — Буде ще гірше: вони втратять до мене інтерес, просто викинуть мене з голови. Втім, так мені й треба, — підвищуючи голос, заговорила вона, — я нездатна здобути професію і краще цілісіньке своє життя згаю в Лаоні, аніж знову буду вступати.

— Не кажіть так, Івіш, — стривожено мовив Матьє. — Не падайте духом зарання. Ви ж ненавидите Лаон.

— Авжеж! О, як я його ненавиджу! — процідила крізь зуби Івіш.

Матьє підвівся, щоб іти за чайником і чашками. Раптом кров кинулася йому в обличчя; він обернувся до неї й пробурмотів, дивлячись убік:

— Послухайте, Івіш, завтра ви поїдете, та даю вам слово, що ви повернетеся. До кінця жовтня. До того часу я все владнаю.

— Владнаєте? — втомлено здивувалася Івіш. — Але ж тут нічого не владнаєш: я ж вам сказала, що нездатна оволодіти професією...

Матьє зважився підняти на неї погляд, та певности в нім не було; як знайти слова, котрі її не образили б?

— Не те хотів я сказати... Якби.. от якби ви дозволили вам допомогти...

Івіш, здавалося, ще й досі не розуміла; Матьє додав:

— У мене буде трохи грошей.

Івіш аж підстрибнула на дивані.

— А, ви про це! — сказала вона.

І сухо відрізала:

— Це неможливо.

— Та ні ж бо, — гаряче сказав Матьє, — тут немає нічого неможливого. От послухайте: під час вакацій я відкладу трохи грошенят; Одетта з Жаном щороку запрошують мене побути в серпні на їхній віллі в Жуан-ле-Пуен, а я ні разу там ще не був, тож треба буде вволити їхню просьбу. Цього року я поїду туди, це мене розвіє, і я трохи заощаджу. Не відмовляйтеся згарячу, — жваво докинув він, — це буде позичка.

Він затнувся. Івіш згорбилася і вороже дивилася на нього спідлоба.

— Не дивіться на мене так, Івіш!

— Ох, уже хтозна, як я там на вас дивлюся, та знаю, що в мене болить голова, — шорстко відказала Івіш.

Вона опустила очі й додала:

— Спати я повинна вдома.

— Прошу вас, Івіш! Послухайте ж мене: я знайду гроші, ви будете мешкати в Парижі, тільки не кажіть ні, благаю вас, не кажіть ні, не подумавши добре. Позика не повинна вас бентежити: ви повернете її, коли будете заробляти.

Івіш стенула плечима, і Матьє хутко додав:

— Ну, то Борис її поверне.

Івіш не відповіла, вона почала куйовдити свої коси. Злий і нещасний, Матьє стояв перед нею.

— Івіш!

Вона знай мовчала. Йому захотілося взяти її за підборіддя й ривком підняти голову.

— Івіш, ну дайте ж нарешті відповідь! Чому ви не відповідаєте?

Івіш мовчала. Матьє почав ходити туди-сюди; він думав:"Погодиться вона, я не відпущу її, поки вона не погодиться. Я... я даватиму приватні уроки або ж перевірятиму зошити".

— Івіш, — мовив він, — скажіть же нарешті, чому ви не погоджуєтеся.

Івіш можна було укоськати, лише стомивши: треба було закидати її запитаннями, постійно змінюючи тон.

— Чому ви не згодні? — повторив він. — От скажіть, чому?

Нарешті Івіш пробурмотіла, не піднімаючи голови:

— Не хочу я брати у вас гроші.

— Чому це? Ви ж берете гроші у батьків,

— Це інша річ.

— Справді, інша. Ви мені вже сто разів казали, що ненавидите батьків.

— Я не розумію, чому повинна брати у вас гроші.

— А чому ви берете їх у батьків?

— Я не хочу ніякого добродійництва, — сказала Івіш. — Батькові я не повинна бути вдячна.

— Івіш, звідки у вас оця гордовитість? — вигукнув Матьє. — Ви не маєте права нівечити своє життя через самолюбство. Подумайте про те, як житиметься вам у Лаоні. Щодня і щогодини шкодуватимете ви, що не скористалися моєю пропозицією.

Обличчя її перекосилося.

— Облиште мене! — вигукнула вона. — Дайте мені спокій!

І додала глухим хрипким голосом:

— О, що це за мука не бути заможною! В які огидні ситуації потрапляєш!

— Та я вас не розумію, — м'яко сказав Матьє. — Ще минулого місяця ви сказали мені, що гроші — це щось нице, що вони навіть уваги не варті. Ви сказали: мені байдуже, звідки вони, аби лиш вони були в мене.

Івіш стенула плечима. Матьє бачив лише маківку її голови і трохи шиї поміж кучерями і комірцем блузки. Шия була смаглявіша, ніж обличчя.

— Хіба ж ви цього не казали?

— Не хочу я, щоб ви давали мені гроші.

Матьє відчув, як йому урвався терпець.

— А, це, либонь, через те, що я чоловік, — саркастично посміхнувся він.

— Про що це ви? — поспиталася Івіш.

Вона дивилася на нього з холодною ненавистю.

— Це низько. Я навіть на думці такого не мала і... і мені начхати на це; воно мені й у голову не приходило...

— А що ж тоді? От подумайте: вперше в житті ви будете геть вільна, житимете, де захочеться, робити будете все, що забагнеться. Якось ви сказали мені, що хтіли б отримати ліценціят із філософії. То можете спробувати: ми з Борисом допоможемо вам.

— Чому ви хочете зробити мені добро? — спиталася Івіш. — Я ж нічого для вас не зробила. Я... я завжди була нестерпна з вами, а ви тепер мене жалієте.

Матьє завагався, потім, одвернувшись, відказав:

— Я не можу змиритися з тим, що більше вас не побачу.

Запала мовчанка, потім Івіш невпевнено запитала:

— Ви... ви хочете сказати, що це... що робите це від еґоїзму?

— Від чистого еґоїзму, — сухо сказав Матьє, — мені хочеться знову побачити вас, от і все.

І зважився обернутися до неї. Вона дивилася на нього, піднявши брови й розтуливши рота. Потім зненацька знову розслабилася.

— Тоді я, може, і прийму вашу пропозицію, — байдуже сказала вона. — Ця справа стосується вас безпосередньо, так що побачимо. До того ж, ви маєте слушність: не має значення, звідки надходять гроші.

Матьє відітхнув. "Слава богу!" — подумалося йому. Та полегшення не було: обличчя Івіш було так само похмуре.

— Як ви поясните це своїм батькам? — поспитався він, щоб упевнитися в досягнутому.

— Та скажу що-небудь, — невизначено буркнула Івіш. — Мені або повірять, або ж ні. Якщо платять не вони, то яке це має значення?

Вона похнюпилася.

— Туди все одно треба повернутися, — сказала вона.

Матьє ледве погамував роздратування.

— Таж ви знову сюди повернетеся!

— О, — сказала вона, — це так нереально... Я кажу ні, кажу так, але мені в це не віриться. Все воно у далекому майбутньому. А в Лаоні я буду вже завтра ввечері.

Вона доторкнулася до горла і додала:

— Воно прямо тут відчувається. Та й пора вже пакувати валізи. Там цілу ніч треба поратися.

Вона підвелася.

— Чай, напевне, вже запарився. Ходімо вип'єм по чашці.

Вона налляла чаю. Він був чорний, мов кава.

— Я писатиму вам листи, — сказав Матьє.

— Я теж, — відказала вона. — Та в мене не буде чого вам сказати.

— Опишете мені ваш дім, кімнату. Мені хотілося мати спромогу уявити вас там.

— О ні! — вигукнула вона. — Я не хочу про це писати. Досить буде того, що я там житиму.

Матьє згадав сухі короткі листи, які Борис надсилав Лолі. Та тільки на мить: він поглянув на руки Івіш, на її гострі шарлатові нігті, на худорляві зап'ястя й подумав:"Я знову побачу її".

— От же чудернацький цей чай, — сказала Івіш, ставляючи чашку на столі.

Матьє здригнувся: хтось подзвонив у двері. Він нічого не сказав: сподівався, що Івіш не почула.

— Послухайте! Хтось наче подзвонив? — запитала вона.

Матьє притулив пальця до вуст.

— Ми ж домовилися, що не відчинимо, — прошепотів він.

— Та ні ж бо! Ні! — голосно сказала Івіш. — А, може, це щось важливе, відчиняйте хутчій.

Матьє подався до дверей. Він думав:"Вона боїться бути у змові зі мною". Він відчинив двері, коли Сара вже хотіла було подзвонити вдруге.

— Добрий вечір, — ледве зводячи подих, сказала вона. — Гарно ви змусили мене побігати. Маленький міністр передав, що ви телефонували, і я побігла, навіть капелюшка не встига надіти.

Матьє з жахом дивився на неї: у своєму тісному темно-зеленому костюмі, з усмішкою, котра виказувала всі її гнилі зуби, з розкуйовдженими кісьми і виразом нездорової доброти на обличчі вона просто-таки випромінювала нещастя.

— Добрий вечір, — хутко відказав він, —знаєте, в мене тут...

Сара дружньо відштовхнула його і зиркнула через його плече.

— Хто це тут? — з жадібним інтересом поспиталася вона. — А, Івіш Серґіна. Як ся маєте?

Івіш звелася і зробила щось на кшталт реверансу. В неї був розчарований вигляд. Втім, у Сари теж. Івіш була єдина, кого Сара просто терпіти не могла.

— Яка ж ви худесенька, — сказала Сара. — Їй-богу, ви мало їсте, а це нерозумно.

Матьє сів напроти Сари і пильно глянув їй у вічі. Сара зареготалася.

— Ось Матьє докірливо дивиться на мене, —— весело сказала вона. — Не хоче, щоб я розбалакувала про режим харчування.

Вона обернулася до Матьє.

— Запізно я повернулася, — сказала вона. — Вальдмана неможливо було знайти. Він усього лиш двадцять днів у Парижі, а вже вліз у цілу купу темних справ. Я зловила його тільки десь о шостій.

— Ви дуже люб'язні, Саро, дякую, — пробурмотів Матьє.

І хутко додав:

— Гаразд, побалакаємо про це згодом. Випийте чашку чаю.

— Ні, ні! Я навіть не присяду, — відказала вона, — треба бігти до іспанської книгарні, вони терміново хочуть бачити мене: до Парижа приїхав один Ґомесів приятель.

— Хто саме? — поспитався Матьє, щоб виграти час.

— Ще не знаю. Мені так і сказали: один Ґомесів приятель. Він приїхав із Мадрида.

Сара з ніжністю глянула на Матьє. Її очі немов би аж затуманилися від доброти.

— Сердешний мій Матьє, в мене для вас кепські новини: він відмовився.

— Гм!

У Матьє ще вистачило сили сказати:

— Ви, напевно ж, хочете побалакати зі мною наодинці?

Він кілька разів значуще насупив брови. Та Сара не дивилася на нього.

— О, навіть не варто... — сумовито сказала вона. — Мені майже нема чого вам сказати.

І таємниче додала:

— Я наполягала, як тільки могла. Все намарне. Зацікавлена особа повинна з'явитися до нього завтра уранці з грішми.

— Що ж, тим гірше! Не будемо більше про це, — хутко сказав Матьє.

Він наголосив на останніх словах, та Сара прагнула виправдатися; вона сказала:

— Я зробила все, що можна було, знаєте, навіть благала його. Він запитав:"Це жидівка?" Я сказала, що ні. Тоді він сказав:"Я не даю кредитів. Якщо вона хоче, щоб я позбавив її халепи, то нехай платить. Якщо ж ні, то в Парижі скільки завгодно клінік".

Матьє почув, як позаду рипнув диван.