Хліб по воді - Шоу Ірвін

Може, той чоловік і перебільшує, сказав Хейзен, та все ж таки не завадило б, якби ви трохи їх напоумили, нехай поводяться стриманіше.

Я пообіцяв Хейзенові зробити все, що зможу. Правда, я не дуже сподіваюся, що міг би якось вплинути на Елінор, і, відчуваю, мені довелося б говорити особисто з Джанеллі, якби я хотів домогтися від нього чогось. Але про це я Хейзенові не сказав. Крім того, вони, як я розумію, до нас не збираються, а їхати мені в Джорджію було б марною тратою грошей.

Поклавши трубку, я мимоволі зітхнув. Людину, яка бідувала замолоду, постійно тривожить думка про гроші,— навіть згодом, коли ця людина живе досить заможно,— і може довести її до стану невиліковної тривоги й навіть страху.

Я зроду не плекав мрії розбагатіти й не прагнув до звабливих, вишуканих розкошів. Я ніколи не впадав в азарт і знав, що дарунків долі мені не дочекатись. Я став учителем з любові до цієї професії, сподіваючись, що житиму — так мені тоді здавалося — хоч і скромно, але цілком пристойно. Працюючи в системі шкільної освіти, я з кожним роком отримував усе вищу платню, яка задовольняла всі наші помірковані потреби. Я мав надію, що коли мені доведеться вийти на пенсію, то вона буде досить висока й помякшуватиме розчарування, що їх несе з собою старість. Як і більшість американців, я не був готовий до скорої інфляції. Лихо, яке вона несла середнім верствам у країнах Європи, не загрожує, думали ми,. Америці. Як історик я знав: ми не пристосовані до .перемін, одначе поділяв загальну впевненість у тому, що хоч Америка й перестала. бути фортецею в військовому відношенні, та її грошова система витримає, принаймні за. нашого життя, будь-який натиск. Коли говорити )про себе, то я ніколи й думки не припускав, що майже смертельна хвороба змінить у. віці пятдесяти років усе моє життя й примусить мене заробляти шматок хліба зовсім в іншому місці й зовсім в інший спосіб.

Якби я працював до старості в державній школі, то дістав би досить непогану пенсію. І все ж таки нам довелося б тоді, як це звичайно буває, переїхати до меншої квартири. Ми жили б там, сподіваюся, цілком пристойно, навіть краще ніж пристойно, і нам вистачало б грошей, щоб провідати за тисячу миль свою дитину, якби виникла така потреба. Тут я заробляю значно менше, ніж заробляв у місті, і хоч ми й не платимо за квартиру, та якби мені треба було купити новий костюм або Леслі — пальто, ми мусили б усе добре зважити й підрахувати. Леслі, звісно, не нарікає, проте я обманював би себе, якби вважав, що отой напружений вираз її обличчя не..."

Задзвонив телефон. Аллен тупо поглянув на апарат. Такі пізні дзвінки лякали його, особливо коли Леслі не було вдома. Він дав телефону подзвонити ще двічі, потім, стримуючи тремтіння, взяв трубку.

Дзвонив Рассел Хейзен. Голос його звучав заспокійливо.

— Сподіваюсь, я не розбудив вас, Аллене? — запитав він.

— Я саме сидів за столом і надолужував роботу.

— Не перепрацьовуйте,— сказав Хейзен.— Годі з вас одного серцевого нападу.

— Ваша правда,— з полегкістю мовив Стренд, радий, що не довелося вислуховувати ні повідомлення про нещасливий випадок, ні інших прикрих новин.

— Я дзвоню пізно, бо дуже був заклопотаний,— сказав Хейзен.— Щойно повернувся із засідання. А мені хотілося поговорити з вами якомога скоріше.

— Що сталося, Расселе? —запитав Стренд.— Ви знову розмовляли зі своїм товаришем із Джорджії?

— Ні. Від нього я більш нічого не чув, тому гадаю, що справи там пішли на краще. Цього разу...— Він на. мить завагався.— Цього разу йдеться про мене. Нічого особливого, але дещо тут може торкнутися й вас.— Хейзен якось дивно засміявся. ("Він. начебто чимось збентежений",— подумав Аллен.) — Ви пригадуєте такого собі кулуарного діяча, пов'язаного з нафтою? Я зустрів його за чаєм у вашій школі.

— Пригадую,— відповів Стренд.

— Вийшла невеличка неприємність. Його викликали до Вашінгтона в сенатську комісію, що розслідує застосування тиску на законодавців...

— У газетах я нічого такого не читав.

— До газет ще не дійшло. Але один мій приятель, який має доступ до інформації, розповів мені дещо приватно.

Аллен знов — уже вкотре — відзначив подумки, що Рассел і тут має приятеля, який може дати йому корисні для нього відомості.

— Чоловік потрапив у скрутне становище,— провадив Хейзен,—" і намагається відвести від себе звинувачення. Вони не можуть закинути йому нічого конкретного, але якийсь п'яний на одній з отих клятих вечірок у Вашінгтоні розпатякався, нібито чув, як цей чоловік хвалився, що умовив одного сенатора змінити своє рішення, коли голосували про велику шельфову нафторозвідку, і нібито компанія, яку представляє моя фірма, пообіцяла сенаторові круглу суму, якщо він підтримає компанію до кінця. І було згадано, моє ім'я. Як мені стало відомо, цей діяч заявив комісії, нібито ми з ним зустрілися в школі за попередньою домовленістю. Його син навчається у вашій школі. Хітц його прізвище...

— Трієчник, майже двієчник. І живе якраз у моєму корпусі. Досить .неприємний лобуряка. Справжній бугай. Любить кривдити менших,

— В усякому разі Хітц-батько — так мене повідомили — не тільки заявив, нібито ми домовилися зустрітися в Данбері, а й сказав, що я відвів його вбік і обговорював з ним ту справу. Отака паскудна брехня!

— Мені дуже прикро,— мовив Стренд.— Але навіщо ви мені все це розповідаєте?

— Бо якщо хто-небудь приїде до вас і почне ставити запитання або якщо вам доведеться давати свідчення, то я б хотів, Аллене, щоб ви в разі потреби присяглиоя, що я весь час був з вами чи з кимось із вашої сім'ї і, поки я гостював-у вас, ніхто нічого не чув про голосування, бізнес, адвокатські контори...

— Расселе,— мовив Стренд якомога спокійніше,— я ж не був з вами весь час. І Леслі та Керолайн теж не були.

— Але ж ви не думаєте, що я на таке здатний, правда? — Голос у трубці лунав чимдалі гучніше, і в ньому вчувалася злість.

— Ні, не думаю,— щиро відповів Стренд.

— Це кривава помста,— сказав Хейзен.— Спрямована проти мене. В-и не знаєте, яка конкуренція у Вашінгтоні! В моїй роботі часом доводиться погладити когось досить могутнього — проти шерсті, і коли такі люди побачать бодай найменшу, найбезглуздішу нагоду мене спаплюжити, то відразу хапаються за неї.

— А що вони можуть вам зробити? Адже ніяких доказів у них нема?

— Звичайно, нема,—У щирості його відповіді не було сумніву.— Та ви собі не уявляєте, який вигляд це матиме в пресі і з якою радістю дехто з моїх колег здере з мене скальп! Може, нічого такого й не станеться, Аллене, але якщо до вас справді звернуться з розпитуваннями, то я дуже просив би вас... А втім, годі, я сказав уже й так багато. Робіть як вважаєте за потрібне.

— Расселе...— почав Стренд.

— Я б не хотів більше про це розмовляти,— рішуче відказав Хейзен.

Запала коротка мовчанка, і Стрендові не хотілось її порушувати. Коли Хейзен заговорив знову, голос його лунав, як завжди, приязно.

— О, до речі, на тому тижні я бачився з Леслі! Я подзвонив у Нью-Йорку до школи й запросив її на ленч. Один хлопчина, син мого приятеля, начебто має здібності до музики, і я хотів з нею побалакати: може б, вона взялася за нього... У неї чудовий вигляд! Вона нічого не казала вам про того хлопця?

— Ні,— відповів Стренд, Власне, Леслі і словом не обмовилася про зустріч із Хейзеном.

— Запитайте в неї про хлопця. Батько чекає відповіді. Що ж, мені було дуже приємно з вами поговорити, І прошу вас, не турбуйтеся про мене. .Може, через тиждень чи трохи більше все минеться й забудеться. Бережіть себе, друже! А я обіцяю, що приїду й провідаю вас —найімовірніше, на День подяки, а може, й раніше. Я скучив за вами, друже справді скучив!

Аллен поклав трубку й сидів, утупившись у телефон. Потім поволі допив віскі, вимкнув лампу й пішов до спальні. Дорогою зазирнув у кімнату Леслі, де стояло широке старомодне ліжко. Він поділяв його з Леслі від перших днів подружнього життя. Ліжко мало зручний, затишний вигляд. Ліжко Джіммі було вузьке, і в ньому Аллен часто снився собі зв'язаним і кинутим у тюремну камеру. Він мало не ліг спати цієї ночі в широке ліжко, але зрештою передумав і пішов до своєї кімнати. Там неквапливо роздягся й заліз у холодну, як склеп, постіль.

Прокинувся Аллен від якихось звуків у сусідній кімнаті. Він протер очі й машинально глянув на світний циферблат годинника, який стояв на столику біля ліжка. Минула вже четверта година. Звуки в сусідній кімнаті не стихали, і якийсь Час Аллен просто лежав здивований, намагаючись здогадатися, що б то могло бути, Потім збагнув: там схлипу

вала жінка. Він відкинув ковдру, підхопився з ліжка й побіг до кімнати Леслі. Вона сиділа в темряві на широкому ліжку.

— Леслі!—вигукнув Аллен,—— Леслі, бога ради!..— Він увімкнув лампу. її обличчя не було видно.

— Не треба світла!—закричала вона.— Прошу, не треба світла!

Несподівано вона здалася йому якоюсь маленькою, зморщеною. Він

вимкнув лампу, став перед нею навколішки І обняв її за стан.

— Леслі,— промовив він,— що таке? — Потім стривожено:—Що ти тут робиш? Я думав, ти залишилась на ніч у Нью-Йорку. Що сталося? Ти щойно приїхала? Вже минула четверта...

— Не свари мене,— сказала вона.— Сьогодні я не витримаю, якщо ти мене сваритимеш. Я вдома, Хіба цього не досить?

— Люба,— промовив він лагідно,— я. не сварю тебе. Я дуже стурбований. Я хочу допомогти...

— Обійми мене. Ось так. І нічого не кажи. Помовч.— Вона істерично засміялася,— Хіба жінці не можна часом поплакати без того, щоб.викликати поліцію? Пробач мені,— Вона погладила його по голові. Рука в неї тремтіла.—Я вже заспокоююсь. Повір, усе гаразд. Нерви!.. Дурниці все це... А тепер зроби для мене ось що: залиш мене на хвилинку. Піди на кухню і приготуй чогось випити нам обом. А я тим часом ввімкну світло, наведу лад на обличчі, зачешусь, а тоді вийду на кухню, і ми нишком вип'ємо по чарочці й любо поговоримо при світлі, і ти побачиш, що нема чого тривожитись. Я трохи дурненька, але ти завжди про це знав, і цьому немає ради. їй-богу... Тільки ,надягни халат і взуй капці. Ти весь тремтиш. Іди. Прошу тебе, йди.

Аллен поволі, неохоче підвівся й пішов до с&оєї кімнати. Надяг халат, узув пантофлі й рушив через темний передпокій до кухні, вмикаючи по дорозі світло.