Населений острів - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)

Втім, зараз це, мабуть, не так уже й погано... Не я тримаю під замком твою кохану, Маку, це все Мандрівець, це все його інтриги, цього шантажиста..."

Прокурор здригнувся: жовтий телефон тихенько дзеленькнув. Тільки дзеленькнув, і більш нічого. Тихенько, навіть мелодійно. Ожив на долю секунди і знову завмер, ніби нагадав про себе... Прокурор, не відриваючи від нього очей, провів по лобі тремтячими пальцями. Ні, помилка... Звісно, помилка. Мало що, телефон — апарат складний, іскра там яка-небудь проскочила... Він обтер пальці об халат. І тої ж миті телефон вдарив. Як постріл упритул... Як ніж по горлу... Як падіння з даху на асфальт... Прокурор узяв навушник. Він не хотів брати навушник, він навіть не знав, що бере навушник, він навіть уявив собі, нібито не бере навушник, а швиденько навшпиньки біжить у спальню, вдягається, викочує машину з гаража, і на граничній швидкості мчить... Куди?

— Державний прокурор, — зронив він хрипко й прокашлявся.

— Розумако? Це Канцлер говорить.

Ось... Ось воно... Зараз: "Ждемо тебе за годинку..."

— Я впізнав, — сказав він безсило. — Здрастуй, Канцлере.

— Зведення читав?

— Ні.

"Та невже? Ну приїзди, ми тобі зараз самі прочитаємо..."

— Все, — сказав Канцлер. — Прокаляли війну.

Прокуророві дух сперло. Слід було щось сказати. Слід було терміново щось сказати, найкраще — пожартувати. Витончено пожартувати... "Боже, допоможи мені витончено пожартувати!.."

— Мовчиш? А що я тобі казав? Не лізь у цю кашу, цивільних тримайся, а не військових. Ех ти, Розумако...

— Ти — Канцлер, — вичавив із себе прокурор. — Усі ми — твої діти. Адже діти вічно не слухаються батьків...

Канцлер захихотів.

— Діти... — мовив він. — А де це сказано: "Якщо чадо твоє ослухається тебе..." Як там далі, не пам'ятаєш, Розумако?

Боже мій, боже мій! "Згладь його зі світу". Він так і сказав тоді: "Згладь його зі світу", і Мандрівець узяв зі столу важкий чорний пістолет, спроквола звів його і двічі вистрелив, і чадо обхопило руками продірявлену лисину і впало на килим...

— Памороки забило? — сказав Канцлер. — Ех ти, Розумако... Що збираєшся робити, Розумако?

— Я помилився, — прохрипів прокурор. — Помилка... Це все через Смикунця...

— Помилився... Ну гаразд, подумай, Розумако. Поміркуй. Я тобі ще зателефоную.

І все. І нема його. І невідомо, куди телефонувати йому — плакати, благати. "Безглуздо, безглуздо. Нікому не допомагало... Гаразд... Зачекай... Та зачекай ти, страхопуде!" Він щосили вдарив розтуленою рукою об краєчок стола — щоб до крові, щоб боляче, щоб погамувати дрижаки... Це трохи допомогло, та він іще нахилився, відчинив другою рукою нижню шухляду стола, дістав фляжку, зубами відкоркував її і зробив кілька ковтків. Його вкинуло в жар. "Ось так... спокійно... Ми ще подивимося... Це гонитва: хто швидше. Розумаку так просто не візьмеш, з ним ви ще помарудитеся. Розумаку так зразу не викличеш. Якби могли викликати, то вже викликали б... Це нічого, що він зателефонував. Він завжди так. Час є. Два дні, три дні, чотири дні... Час є! — гримнув він на себе. — Не дурій..." Він підвівся і квапливо закружляв по кабінету.

"У мене є на вас управа. У мене є Мак. У мене є людина, яка не боїться випромінювання. Для якої не існує перепон. Яка прагне змінити устрій. Яка нас ненавидить. Людина чиста і, отже, відкрита усім спокусам. Людина, яка повірить мені. Людина, яка захоче зустрітися зі мною... Вона вже зараз хоче зустрітися зі мною: мої агенти вже безліч разів говорили їй, що державний прокурор добрий, справедливий, великий знавець законів, справжній страж законності, що Творці його недолюблюють і терплять його тільки тому, що не довіряють один одному... Мої агенти вже показували мене йому, потай, за сприятливих обставин, і моє обличчя йому сподобалося... І — найголовніше! — йому при якнайсуворішій таємниці натякнули, що я знаю, де розташований Центр. Він чудово володіє обличчям, однак мені сказали, що в цю мить він виказав себе... Ось яка людина у мене є — людина, яка дуже хоче захопити Центр і може це зробити, єдина з-поміж усіх... Тобто цієї людини у мене поки що немає, однак тенета розставлені, наживку вона проковтнула, і сьогодні я її підсічу. Або я пропав... Пропав... Пропав..."

Він круто повернувся і з жахом глянув на жовтий телефон.

Він уже не міг стримати уяву. Він бачив цю тісну кімнату, обтягнуту бузковим оксамитом, задушливу, прокислу, без вікон, голий обшарпаний стіл і п'ять визолочених крісел... "А ми, всі інші, стояли: я, Мандрівець з очима жадібного вбивці і цей голомозий кат... роззява, базікало; адже знав, де Центр, стількох людей занапастив, щоб дізнатися, де Центр, і — шелихвіст, п'яниця, хвалько! — хіба можна про такі речі кому-небудь говорити? Тим більше родичам... особливо таким родичам. А ще начальник Департаменту громадського здоров'я, очі і вуха Вогненосних Творців, броня і сокира нації... Канцлер примружився: "Згладь його зі світу", Мандрівець вистрілив упритул двічі, і Барон пробурчав невдоволено: "Знов усю оббивку заляпали..." І вони знову почали сперечатися, чому в кімнаті смердить, а я стояв на ватяних ногах і думав: "Знають чи не знають?", і Мандрівець стояв, ошкірившись, як зголоднілий хижак, і дивився на мене, ніби здогадувався... Дідька лисого він здогадався... Тепер я вже розумію, чому він завжди так дбав, щоб ніхто не прозирнув у таємницю Центру. Він завжди знав, де міститься Центр, і лише ждав нагоди захопити Центр самому... Спізнився, Мандрівче, спізнився... І ти, Канцлере, спізнишся. І ти, Бароне. А про тебе, Смикунцю, й мови немає..."

Він відслонив портьєру і притулився лобом до холодної шибки. Він майже задушив свій страх і, щоб розтоптати його остаточно, до останньої іскорки, він уявив собі, як Мак з боєм зненацька вдирається до апаратної Центру...

Однак це міг би зробити і Пухир з особистою охороною, з цією бандою своїх рідних і двоюрідних братів, племінників, побратимів, вигодованців, з цими моторошними покидьками, які ніколи нічого не чули про закон, які завжди знали тільки один закон: стріляй перший... Потрібно було бути Мандрівцем, щоб зняти руку на Пухиря. Того ж вечора вони напали на нього прямо біля воріт його особняка, зрешетили машину, вбили шофера, вбили секретарку, і в загадковий спосіб полягли самі, усі без винятку, усі двадцять чотири особи з двома кулеметами... Авжеж, Пухир також міг би вдертися до апаратної, одначе там би він і застряв, далі не пройшов би, бо далі — бар'єр депресивного випромінювання, а тепер, можливо, і два променевих бар'єри; вистачило б і одного, ніхто не пройде там: виродок знепритомніє від болю, а звичайнісінький лояльний громадянин впаде на коліна і заходиться тихо плакати від смертельної туги... Тільки Мак там пройде і просуне свої вправні руки в генератори, і передовсім перемкне Центр, усю систему башт, на депресивне поле. Відтак, уже цілком безперешкодно, він підніметься в радіостудію й поставить там плівку із заздалегідь підготовленою промовою на багатоциклову передачу... Уся країна від хонтійського кордону до Заріччя — в депресії, мільйони дурнів валяються, обливаючись сльозами, не бажаючи ворухнути пальцем, а репродуктори вже горланять на все горло, що Вогненосні Творці — злочинці, їх звати так і отак, вони перебувають там і отам, рішіть їх, рятуйте країну, це кажу вам я, Мак Сим, живий бог на землі (чи, скажімо... законний спадкоємець імператорського престолу, чи великий диктатор — що йому більше до вподоби). До зброї, мій Легіоне! До зброї, моя арміє! До зброї, мої підданці!.. А сам тим часом спускається назад в апаратну і перемикає генератори на поле посиленої уваги, і от уже вся країна слухає розпустивши вуха, намагається не пропустити жодного слова, заучує напам'ять, повторює для себе. А гучномовці горланять, башти працюють, і так триває ще годину, а потім він перемикає випромінювачі на захват, усього півгодини захвату — і кінець передачам... І коли я отямлюсь — масаракш, півтори години пекельного болю, одначе потрібно, масаракш, витримати! — Канцлера вже немає, нікого з них немає, є Мак, великий бог Мак, і його незрадливий радник, колишній державний прокурор, а нині — голова уряду великого Мака... А, бог з ним, з урядом, я буду просто живий, і мені ніщо не загрожуватиме, а там ми подивимося... Мак не з тих, хто кидає корисних друзів, він не кидає навіть непотрібних друзів, а я буду дуже корисним другом. О, яким корисним другом я йому буду!.."

Він урвав себе і повернувся до столу, скосив око на жовтий телефон, усміхнувся, зняв навушник зеленого телефону і викликав заступника начальника Департаменту спеціальних досліджень.

— Пуголовок? Доброго ранку, це Розумака. Як почуваєшся? Як шлунок?.. Ну, чудово... Мандрівця ще нема?.. Ага. Ну гаразд... Мені зателефонували від Барона і наказали трошки вас проінспектувати... Ні, ні, я гадаю, це чиста формальність, я все одно у вас нічогісінько не розумію, але ти підготуй там який-небудь рапорт... проект висновку інспекції й таке інше. І потурбуйся, щоб усі були на місцях, а не як минулого разу... Ум-гу... Годині об одинадцятій, мабуть... Ти зроби так, щоб о дванадцятій я вже зміг виїхати з усіма документами... Ну, до зустрічі. Ідемо страждати... А ти також страждаєш? Чи ви вже, можливо, давно розробили захист, тільки від начальства приховуєте? Ну-ну, я жартую... Бувай.

Він поклав навушник і глянув на годинника. Була за чверть десята. Він гучно застогнав і потеліпався у ванну. Знову це страхіття... півгодини страхіття. Від якого немає захисту... Від якого немає порятунку... Від якого жити не хочеться... Як це усе-таки образливо: Мандрівця доведеться помилувати.

Ванна вже була повнісінька гарячої води. Прокурор скинув халат, стягнув нічну сорочку і поклав під язик болезаспокійливе. І ось так усе життя. Одна двадцять четверта усього життя — пекло. Більше чотирьох відсотків... І це не рахуючи викликів у Палац. Ну, виклики незабаром закінчаться, а ці чотири відсотки залишаться до кінця... "Втім, це ми ще подивимося. Коли все усталиться, я візьмусь за Мандрівця власноруч..." Він заліз у ванну, влаштувався якомога зручніше, розслабився і почав змислювати, як він візьметься за Мандрівця. Проте він не встиг нічого змислити.