Карло Сміливий - Скотт Вальтер
Наче його хтось кличе. Певен був — то маріння, він тратить свідомість. 3 останнього зусилля розплющивши очі глянув у той бік, звідки ввижалося таке диво. Не йняв віри, що то реальний людський голос, думав, заводить його хороблива уява. Глянув — і остовпів. Яка примара! Очевидячки, він божеволіє…
На самій верховині гострої скелі, що височіла з глибочини, стояла жінка. Туман щільно її обгортав, і розглядіти було майже неможливо; її стан вимальовувався проти неба. Мара в повітрі! Легка й прозора, немов тоненькі хмарки довколо неї, — то не може бути жива людина. Артур пересвідчився, що надходить йому кінець.
Коли знову пролунав крик. Таким дивним проразливим співом, краяни Альпійських гір перегукуються на далекій віддалі, від кручі до кручі, над широченними міжгір'ями, над глибоченними безоднями.
"Виходить, то не омана, — думав Артур: — невже справді жива істота?"
Тут привид зник. За хвилину жінка з'явилася вже над краєм тієї кручі, де на підгір'ї росло Артурове дерево. Юнак побачив живе сотворіння, жінку. З цілого вигляду, з одягу знати було, що то справжня горянка, звикла до загрозливих троп.
Це була чарівна юнка. Вона дивилась на нього співчутливо й здивовано.
— Чужинцю! — мовила вона нарешті. — Хто ти є, звідкіля тут узявся?
— Я справді чужинець, — по якій хвилі ледве промовив Артур, підводячись настільки, як це можливо було в його становищі. — Ранком вийшов з батьком та провідником із Люцерна, обидва лишились щось із півмилі звідціля. Може ви, — скричав юнак, — повідомите їх, що мені не загрожує жодна небезпека? Батько страшенно повинен турбуватися…
— Гаразд, — відповіла дівчина: — а втім, я гадаю, мій дядько, або хто з родичів уже їх відшукав і проводить сюди. А може от вам потрібна допомога? Чи ні? Вас не поранило? Не забило? Нас злякав струс скеляної брили. А-а… он де вона лежить… яка величезна…
Молода швайцарка так близько підійшла до самого краю безодні, байдуже в неї заглянувши, що Артурові знову потьмарилось в очах.
— Що вам таке? — запитала дівчина, побачивши, як він зблід. — Ви хворі, мабуть?
— Ні, я тільки трохи забився… мені туманіє в голові… І мені стало млосно, як я побачив вас так близько над краєм.
— Тільки й того? — всміхнулася юнка. — Юначе, я не більше спокійна й не в більшій безпеці в палаці дядька мого, ніж на краю проваллів, що проти них це — дитяча іграшка. А ти ж, я бачу з слідів, заліз сюди самим краєм безодні, що з неї завалилася брила — з чого ж слабість така? Такі долаючи шляхи — ти маєш право називати себе горянином!
— З півгодини тому я б міг називатися ним, — відказав Артур, — але навряд тепер я наважусь коли привласнити собі таку назву.
— А ти не бійся. Стає млосно? Це цілком звичайне явище, що іноді бентежить і затьмарює зір найхоробрішим і найдосвідченішим. Сміливо лізь стовбуром дерева до його середини й тоді легко перестрибнеш на площинку, де я стою. А далі — жодної не може стріти небезпеки чи труднощів дужий, спритний і мужній юнак.
— Я справді дужий, мужній та спритний, — промовив Артур, — але, хоч як мені соромно, мушу сказати відверто — від моєї сміливости в цю мить немає й сліду. Але ні, я не хочу, щоб ви соромились співчуття до бідолахи-мандрівника. З мене ніколи ще не був боягуз.
Дівчина співчутливо й стурбовано дивилася, як юнак обережно дерся вподовж дерева, що стриміло сливе прямовисно з скелі й гнулось під його тягарем; ось він стає, нарешті, ногами на скелю. Тепер тільки переплигнути на кручу, де молода швайцарка.
Однак, це зовсім не так просто й легко, як видавалося, — перестрибнути похмуру безодню, де на дні бурує й кипить скажений потік.
Артурові тремтіли коліна. Обважнілі ноги не хотіли рухатись далі. В одну мить він увесь ослаб. Хто зазнав такої, як він, небезпеки, ніколи не забуде почуття слабкости, що потім охоплює цілу істоту. А тим щасливим, хто в таких обставинах ніколи не бували — годі його збагнути.
Дівчина зрозуміла його стан. Враз усвідомила собі можливі наслідки — і їй стало за нього моторошно. І вона зробила те, що мусіла зробити, єдине, що могло вплинути.
Дівчина легко плигнула з кручі на стовбура. Спритно, мов пташка, втрималась на ньому. Тоді — одна мить — і вона, плигнувши вдруге, опинилась знов на попередньому місці. Потім того, простягнувши Артурові руку, сказала:
— Моя рука — опора слабка. Але сміливо стрибнувши, ти можеш на неї покластися, як на бернські стіни.
І вона не помилилась. Сором переміг. Ні, він і руки не візьме — рішуче відмахнувшись, Артур стрибнув. За мить він стояв на площинці поруч своєї спасительки.
Схопити руку й припасти до неї вустами на знак щирої подяки та пошани, був Артурів перший, цілком природній рух. Юнка не виявила протесту. Вона не вважала за потрібне сперечатися про такі дурниці на височенній скелі, на площинці п'ять футів завдовшки й три завширшки над бурхливим грізним потоком, що дико завивав сотні футів під ними.
III
Прокляття вам, срібло і злото!
Чи не для вас слабка людина
Несе ярмо й ганебні кайдани…
Життя ж дорожче, ніж металю дзвін.
В жадобі ж золота з далеких країн
Ризикуючи життям, через моря широкі
До торговельних міст стікаються потоки
Жагучо-жадібних людей…
(Гасан).
Артур Філіпсон та Анна Геєрштейнська, опинившись так близько віч-на-віч, обидва збентежились. Артур побоювався, чи не матиме чарівна спасителька його за боягуза… А дівчина — може з яких особистих властивих їй самій мотивів, а може й тим, що так близько стояв юнак, якому вона, мабуть, врятувала життя.
— Тепер, — озвався, нарешті, таки Артур, — я мушу вернутись до батька. Життя, яким навік зобов'язаний вам, варте нині чогось тільки тому, що я можу допомогти батькові…
Йому урвав мову звук рога. Добувався з того місця, де він попрощався був з батьком. Артур озирнувся туди. Площинка, якої він хоч частину бачив, повиснувши на дереві, звідціля зовсім сховалася.
Дівчина мовила на те:
— Мені нічого не варто знову перестрибнути на стовбура й глянути, чи не видно ваших друзів. Та коли ж певна, турбуватися нічого. З ними вже надійні провідники. Ви чули ріг? Він сповіщає нас, що мій дядько, або хто з родичів їх знайшов, і нині вони прямують до Геєрштейну. Коли хочте, я вас можу провести туди, а вже мій дядько Арнольд не пустить сьогодні вас далі…
Вона глянула на нього. А що Артур мовчав, вона провадила далі:
— Ви не хвилюйтеся: ми тільки змарнуємо час, шукаючи ваших супутників, а вони з того місця, де, як ви кажете, залишили їх, раніше за вас потраплять до Геєрштейну. Отож, ідіть за мною! А то, глядіть, я ще подумаю, що вам набрид такий провідник.
— Раніш набридне мені життя, що ви його врятували своїм провідництвом! — скричав палко Артур і повернувся йти за нею.
Вони рушили. Артур крадькома глянув на дівчину і ще раз відчув глибоку радість мати такого ґіда.
Вона була легка, граційна й вродлива, і її вбрання вигідно це підкреслювало: типове вбрання швайцарських горянок. Верхній одяг не такий вузький, щоб цілком вирізнялися форми — на це не дозволяли суворі звичаї країни — але й не надто широкий, дуже зручний ходити та бігати горами, спадав тільки до половини литок, показуючи чудові ніжки. Взуття — сандалії з загнутими догори носками, реміння й застібки з срібними перснями. Стан підперізував різнокольоровий шовковий пояс, гаптований золотом. Під плащем іншого кольору сукня, спереду вирізана, відкривала сліпучо-білу шию. Ще білішою вона видавалась, мабуть, від контрасту з обличчям, злегка засмаглим від сонця та повітря. Проте, смаглявість і трохи не меншила краси жвавого личка красуні, і віяло від неї здоровою силою. Довге русяве волосся розсипалося кучерями. Сині очі, приємне обличчя, ціла постава виявляли одночасово довірливість і рішучість. Немов світилася в очах дівоча душа — надто чесна, щоб підозрівати що лихе, надто благородна, щоб лихого боятись. На кучерях була невеличка шапочка; вона, власне, не так закривала голову, як доводила не абиякий смак: гарне з чаплі перо — звичай усіх горянок —, і тоненький золотий ланцюжок разів п'ять обвивав її, застібнутий великим, теж золотим медальйоном.
Таке було вбрання, а сама дівчина — трохи вища ніж на середній зріст, поставна, скидалась вона більш на Мінерву, ніж на горду Юнону, чи пристрасно пишну Венеру. Високе відкрите чоло, граційна й гнучка, дужа, але легка хода — ось така була юнка.
Він дивився на неї; посувались уперед. Дорога стрімка та нерівна, але не міг він мати її за дуже небезпечну, надто після тих проваллів. Це була та сама тропа, що посунулась від завали. Від струсу вона й тут трохи попсувалася, але швайцарців мало обходили рівні та добрі шляхи. Поспішаючи хутчій уперед, юнка зайшла в розмову, і від неї Артур довідався, що оця дорога, кружка, десь сполучається з тропою, якою допіру утрьох вони йшли. Виходить, коли б він та його супутники вчасно збочили, вони не зазнали б трагічної пригоди.
Тепер посувалися трохи віддалік від потоку, але гуло підземним ревом, гуркотом сповняло їм вуха.
Коли це — стежка враз завертає. Просто перед ними в далечині старезний замок. Казковий краєвид, чи не найчарівніший на цілу країну.
Стара невелика Геєрштейнська вежа не мала ніяких особливих архітектурних прикрас. Але вона була грізна й велична на краю протилежного берега річки, яка навпроти самого кута скелі, де височіли руїни, вирувала водоспадом на сто футів заввишки й зривалась у провалля. Ненастанно реве водоспад, над ним вежа стара, над самим краєм немов схиляється частина скелі. Тодішнім у феодальній Европі звичаєм, головна частина — могутній чотирьохкутник. Зруйнована вершина мальовнича від найрізноманітніших башт, круглих, чотирьохкутніх, то геть завалених, то майже цілих, — химерний і мудрий везерунок на тлі похмурого неба.
Головна брама, — до неї з вежі збігали сходи, — виводила колись на моста, що сполучав замок з тим берегом, де нині стояли Артур та його білява проводирка. Від того серед ріки, навпроти водоспаду, залишилась одна арка, ні, одна сторона арки з великого каміння. За давніх часів арка правила за підставу в під'ємному мості, широкому й такому довгому та тяжкому, що спускаючи його, треба було важити на добрі підпори. Щоправда, невелика вигода, бо ж коли моста й піднімали, однаково була змога перелізти до брами цим вузьким кам'яним шляхом.
Та путь цей завширшки мав півтора фути.
