Історія Джіс-Ук - Лондон Джек

Сказав спокійно, навіть радісно. Потім підійшов до неї і стиснув їй обидві руки, але в його очах вона побачила тривогу й зрозуміла.

— Здоров, Нійле! — мовила вона. — Як ся маєш?

— Чудово, чудово, Джіс-Ук, — відповів він весело, проте потай поглядав на Кіті, намагаючись угадати, що між ними було. Але він знав свою дружину дуже добре і знав, що нічого не побачить з обличчя її, навіть коли вона про все вже довідалась.

— Я страшенно радий бачити тебе, — провадив він далі. — Що сталося? Ти знайшла золоту жилу? Коли ти приїхала?

— О-а, я нині прибула, — відповіла вона, і голос її інстинктивно набув горлового відтінку. — Ні, золота немає, Нійле. Знаєш капітана Маркгейма, Уналяска? Я кухарював у нього, довго-довго. Грошей не витрачав. Зібрав чимало. Добре, думай, поїду й подивлюся земля білої людини. Дуже гарна земля білої людини, дуже гарна, — додала вона.

Її кепська англійська вимова здивувала його, вони ж бо з Сенді доклали чимало зусиль, щоб навчити її розмовляти по-англійському, і Джіс-Ук виявилася здібною ученицею. А тепер вона говорила так, як і всі індіяни. Обличчя її було невинне, незворушно невинне, і по ньому нічого не можна було впізнати. Кіті теж спантеличила його своїм спокоєм. Що сталося? Що сказано? І що втямлено без слів?

Поки він змагався з цими питаннями, а Джіс-Ук змагалася з своєю проблемою — ніколи ще він не видавався таким прекрасним і величним! — запала мовчанка.

— Аж дивно, що ви знали мого чоловіка на Алясці! — тихо мовила Кіті.

Знала! Джіс-Ук не витримала й глянула на сина, якого народила йому. Нійл мимохіть подивився й собі до вікна, де гралися двоє дітей, і наче залізний обруч здавив йому чоло. Його син! А він і гадки не мав про це!

Маленька Кіті Бонер, немов фея в легкій сукенці, рум'яна, синьоока, простягла руки й віддула вуста, намагаючись поцілувати хлопця. А він, худий та гнучкий, обпалений сонцем і вітром, у хутряній одежі та пообшиваних китицями муклуках, що трохи зносилися за дорогу, був холодний і незворушний, хоч як вона підохочувала його. Він тримався рівно й напружено, як усі діти дикунів. Чужинець у чужій країні, він не зніяковів і не злякався, а нагадував скорше неосвоєне звірятко, мовчазне, але сторожке. Його чорні очі перебігали від обличчя до обличчя, і знати було, що він спокійний, поки все спокійне, проте ладен стрибнути й битися, кусатися й дряпатись, змагаючись за своє життя, тільки-но відчує перші ознаки небезпеки.

Контраст між дітьми був разючий, але хлопець не викликав жалю. Занадто багато сили перейшло до нього в спадщину від Шпака, Спайка О'Бравна та Бонера. Риси його, ясні, немов різьблені на медалі та майже класичні у своїй суворості, відбивали батькову міць та мужність діда Шпака, прозваного Товстуном, того самого, що його полонили поморяни і що потім від них він утік на Камчатку.

Нійл Бонер змагався з своїми почуттями, тлумив їх, а обличчя його всміхалося радісно, привітно, як завжди, коли зустрічають друзів.

— То твій син, га, Джіс-Ук? — запитав він, а тоді звернувся до Кіті: — Гарне хлоп'я! Я певен, що з нього колись будуть люди.

Кіті кивнула головою.

— Як тебе звати? — спитала вона.

Маленький дикун блимнув на неї очима, намагаючись збагнути, навіщо вона питає.

— Нійл, — спроквола відповів він, вдоволений наслідками свого огляду.

— Індіянин казати, — втрутилася Джіс-Ук, миттю вигадуючи нове слово, — індіянин казати Ні-ел, себто "сухар". Був малий, любив сухар і проси: "ні-ел, ні-ел". Весь час "ні-ел". Тоді я сказав, нехай так і звати. От і звуть Ні-ел.

Наче ніжна музика, бриніла у вухах Нійлових брехня з уст Джіс-Ук. Тепер він збагнув, чому Кіті така спокійна.

— А його батько? — спитала Кіті. — Певне, красивий чоловік?

— О-а, авжеж, — була відповідь. — Його батько красивий, авжеж!

— Ти знав його, Нійле? — запитала Кіті.

— Чи знав я його? Дуже близько, — відповів Нійл, і перед ним постала сумна Двадцята Миля та самотня людина серед тиші, одна-однісінька з думками своїми.

На цьому можна було б і скінчити історію Джіс-Ук, але треба ще розповісти про те, як вона увінчала своє зречення. Коли вона вернулась на Північ і знову оселилася в своєму великому будинку, Джон Томпсон довідався, що компанія має намір обійтися без його послуг. Крім того, новий агент і всі, що далі заступали його, отримували наказ давати безкоштовно жінці на ім'я Джіс-Ук краму та їжі, якої вона забажає і скільки забажає. Крім того, компанія щорічно виплачувала жінці на ім'я Джіс-Ук пенсію з п'яти тисяч доларів.

Коли хлопець підріс, ним заопікувався панотець Шампро, і незабаром Джіс-Ук почала отримувати листи з єзуїтського коледжу в Меріленді. Згодом ті листи приходили з Італії, а ще пізніше з Франції. Кінець кінцем, на Аляску повернувсь якийсь панотець Нійл, чоловік сильний, що зробив багато добра рідній країні, любив свою матір і, зрештою, розширивши поле діяльності, великої здобув ваги в своєму ордені.

Джіс-Ук була ще молода, як вернулася на Північ, і чоловіки задивлялися на неї і сватались. Але вона жила самотньо, і ніхто ніколи не міг про неї сказати поганого слова. Якийсь час вона прожила в милосердних сестер Святого хреста. Там вона навчилася читати й писати, а також дечого про лікування хвороб. Потім вона вернулася до свого великого будинку, збирала до себе молодих дівчат із тоятського селища та вчила їх, як жити на світі. Та школа в будинкові, що його збудував Нійл Бонер для Джіс-Ук, своєї дружини, не була ні протестантська, ні католицька, але місіонери всіх напрямків однаково її схвалювали. Чи взимку, чи влітку, а двері в будинкові Джіс-Ук завжди були відчинені, і стомлені шукачі золота та мандрівники збочують чи то від прудкої річки, чи від замерзлого сліду, щоб відпочити тут та зігрітися біля вогню. А там, на Півдні, в Сполучених Штатах, Кіті Бонер радіє, що її чоловік так цікавиться освітою на Алясці та витрачає на це великі кошти; і хоч вона часто сміється й глузує з нього, але в душі ще більше пишається ним.