День народження Аліси - Буличов Кір

Петров зник із кабіни. Замість нього утворився згусток туману. Потім і він пропав.

— От і все, — озвався Річард. — Здається, нормально.

Аліса помітила, як Річард схрестив пальці, і здивувалася, що вчені-часовики можуть бути такими ж забобонними, як прості школярі перед екзаменами.

— Коли він повернеться? — спитала Аліса.

Вона пишалася тим, що першою побачила, як часовик відлітає в минуле. Навіть Громозека проспав цей момент.

— Через годину. — відповів Річард.

У центральній рубці часової станції стояла тиша. Аліса дістала з кишені комбінезона гребінця, зачесалася сама і запропонувала зачесатися Річардові. Він вочевидь забув це зробити вранці.

— Скажіть, — запитав Рррр, — адже там, у минулому, нема другої часової камери? Академік Петров без камери там опинився?

— Звичайно, — згодився Річард і навіть трохи здивувався з того, які наївні запитання йому доводиться вислуховувати. — Коли ми працюємо з Інституту часу, то на другому, приймальному кінці теж установлюємо таку саму камеру. Тоді подорож туди й назад проста й надійна. А от у дослідних зразках і в цій переносній камері доводиться обходитись тільки однією установкою. За цей винахід академік Петров і одержав Нобелівську премію.

— Отже, він там зараз вийшов на голе поле? — здивувалась Аліса.

Вона уявила, що Петров стоїть на очах у всіх, такий беззахисний і самотній, і їй стало за нього страшно.

— Приблизно так і є, — відповів Річард. — Спасибі за гребінець.

— Будь ласка.

— Але він позначає точку, в яку прибув у минуле, і, коли повернеться, стане точнісінько в те саме місце. І запам'ятовувальний пристрій відразу дістане сигнал: мандрівник у часі вернувся і готовий до перельоту. І спрацює автоматика. Навіть моєї участі в цьому не знадобиться. Я так тут стою, про всяк випадок.

— А коли не він прийде на це місце? Якщо випадково корова туди зайде? — поцікавилась Аліса.

— Доречне запитання, — відповів Річард. — Якщо на це місце стане інша людина або тварина, то сюди надійде сигнал: "Об'єкт у полі дії камери не той, який полетів у минуле". І тоді установка просто-напросто не спрацює.

— Ну, а якщо його поранено, якщо він не зможе випростатися, а зможе тільки приповзти туди? — не здавалась Аліса.

— Не говори дурниць! — розсердився раптом Річард. — Все може статися. Через те я й хотів туди полетіти замість Михайла Петровича. А ти ставиш безглузді запитання.

Аліса замовкла. Запитання були не такі вже й безглузді. Вона підійшла ближче до камери і заходилася роздивлятися кнопки керування. Всередину вона заглядати не стала, бо в будь-яку мить міг з'явитися Петров, і тоді б вони зіткнулися.

Річард підійшов до неї. Він почував себе ніяково, через те що нагрубив дівчинці, і тому він почав пояснювати:

— Ось бачиш зелену кнопку справа? Коли Петров натиснув на неї, дверцята в камеру зачинилися. Потім він натиснув на другу, білу кнопку. Цим він увімкнув часове поле. Тоді ти його ще бачила. Нарешті він натиснув на червону кнопку. І опинився в минулому, в тій точці, яку ми вирахували заздалегідь і на яку налагоджено всю апаратуру.

— Отже, він сам не зможе вибирати, куди йому вирушити?

— Ні. Це складна робота. Налагоджується безліч приладів. Ми цілу ніч готували до цього нашу машину.

— І куди він зараз потрапив?

— Зараз Петров знаходиться сто один рік назад, у ті дні, коли епідемія вже почалася, але люди на Колеїді були ще живі.

Несподівано дзижчання знову посилилося.

— Увага! — попередив Річард.

Ще через три секунди в камері з'явилася хмарка туману і відразу ж перетворилася в Петрова.

Петров анітрохи не змінився. Він одкинув назад капюшон, відсунув двері в камеру і вийшов.

— Ну, от і все, — сказав він, як зубний лікар, котрий щойно поставив пломбу. — Ми приїхали.

— Ну й що? Що? — захвилювався Рррр, підбігаючи до ніг часовика і дивлячись на нього знизу вгору.

— Ще не знаю, — відповів Петров. — Я дуже поспішав. Не хотів, щоб ви хвилювалися. Тримайте ваші газети.

Він витяг із пазухи пачку газет та інших паперів і простяг їх археологові. Рррр схопив їх довгою волохатою ручкою і розгорнув одну з газет. Газета була більша за нього розміром, і тому маленький археолог цілком сховався за нею.

— Ходімо, — мовив Петров. — Річарде, вимикай живлення. Треба розповісти про все товаришам. Та й сніданок скоро. Напевно, вони вже прокидаються.

— От Громозека на вас розгнівається, — озвалась Аліса, — що ви його не покликали.

— Не роз-згнівається, — відповів Петров і скинув довгий халат.

Вони пішли до виходу зі станції. Попереду йшов Річард, за ним Петров, який тримав за руку Алісу, а останньою йшла розгорнута газета, що за нею ховався Рррр.

— От Громозека... — почала знову Аліса, яка ніяк не могла впора тися з гордістю від того, що вона бачила те, що Громозека проспав.

Та закінчити фрази вона не встигла. Біля входу на станцію часу на піску сидів Громозека, а поруч стояла решта археологів.

— Ну от, — сказав Річард, — а ми думали, що ви спите.

— Ніхто не спав, — буркнув ображено Громозека.

Із ніздрів у нього густо валив жовтий дим, і від нього сильно пахло валер'янкою.

— Ніхто не спав, — підтвердили й археологи.

— Ми не хотіли вам заважати. Ми горді люди. Не запросили — не треба.

— Даруйте, — вибачився Петров.

— Нічого, — усміхнувся Громозека. — Ми не дуже образилися. Ходімо в їдальню, і ви все нам розкажете. Гадаєте, нам легко було тут чекати на холоді?

— І хвилюватися, — докинув хтось.

І всі пішли в їдальню.

8

— Ну що ж, — мовив Петров, дивлячись на археологів, — чомусь, бачу, ніхто не збирається снідати. Давайте я тоді в кількох словах розповім, що бачив у минулому. А потім будемо їсти.

Археологи схвально закивали.

— Вийшов я з камери благополучно, — почав Петров. — Усе було розраховано цілком правильно. Точка розміщена на галявині, поряд із містом, метрів за триста від останнього будинку. Я позначив місце висадки і поквапився до міста. Там тільки-но займався ранок і всі ще спали. Певніше, не всі, але більшість людей. Я не встиг пройти і ста кроків, як побачив, що дорогою, яка веде до міста, поспішають кілька машин із синіми кругами.

— Це "швидка допомога", — пояснив Громозека. — Ми вже знаємо.

— Атож. "Швидка допомога". Я теж це знав і тому зрозумів, що наш розрахунок був точний. У місті епідемія. І я пішов до міста.

— Стривайте! — вигукнув раптом Рррр. — А у вас було щеплення?

— Звичайно, — відповів Петров. — Усі щеплення проти всіх відомих космічних хвороб. І, звісно, проти космічної чуми.

Громозека, наче згадавши про щось, дістав із кишені на круглому животі записник і нашкрябав у ньому кілька слів.

— Машини зупинилися б-біля лікарні, — розповідав далі Петров.

— Знаємо, — сказав археолог, схожий на бабку на довгих ніжках. — Ми її відкопали.

Петров зітхнув.

— Якщо хто-небудь іще перебиватиме академіка, — рикнув Громозека, — ми його виведемо звідси і зашнуруємо в наметі.

— Так і зробимо, — загули археологи.

— Я побачив, як із "швидкої допомоги" виносять на носилках хворих. Але я не став затримуватися там, бо знав, що Річард мене чекає і хвилюватиметься. Я пройшов до газетного кіоска. Кіоск був відчинений, проте нікого в ньому не було видно. Коли я заглянув усередину то побачив, що продавець лежить на підлозі.

"Вам погано?" — спитав я у нього.

"Здається, я теж захворів", — відповів продавець.

"А мені потрібні газети", — сказав я.

"Беріть що хочете, — мовив продавець. — Тільки покличте санітарів, бо у мене немає сили вибратися звідси".

Тоді я забрав усі газети, які зміг, і поспішив до госпіталю. Я сказав санітарам, що в газетному кіоску лежить хворий, але санітари тільки одмахнулися від мене. Вони, певно, стомилися до смерті. Я заглянув у вікно лікарні й побачив, що люди лежать там покотом. Не вистачає ліжок.

Тоді я повернувся назад до кіоска і витяг звідти продавця. Адже продавець такий маленький... ну, як Аліса... і нести його було зовсім не важко. Я поклав його біля входу в лікарню, але заходити всередину не став, бо на мене й так уже почали скоса поглядати — я ж удвічі вищий за будь-кого із них.

Та зате я без упину фотографував усе, що бачив. Тому я гадаю, що наші фахівці зможуть із фотокарток усе впізнати. Крім того, я взяв із кіоска трохи різних грошей — адже вони все одно не знадобилися б продавцеві, а нам, якщо ми знову вирушимо в минуле, вони будуть потрібні.

От і все. А тепер снідаймо.

— Хвилиночку, — озвався Громозека. — Перш ніж почнемо їсти, я прошу всіх без винятку археологів і гостей сходити в медпункт.

— Навіщо?

— Всім треба зробити щеплення проти космічної чуми. Всім без винятку.

Аліса не любила щеплень, але Громозека помітив, що вона квапиться в медпункт, і підійшов до неї.

— Слухай, доню, — голосно прошепотів він, — у мене до тебе особливе прохання. Тобі зроблять щеплення не тільки проти космічної чуми, а й проти решти можливих хвороб. Лікаря вже попереджено.

— Ой, навіщо, Громозеко! — сказала Аліса. — Я так погано переношу уколи.

— Пам'ятаєш, я казав тобі, що готую спеціальне завдання? Отож без уколів розмовляти нам нема про що.

Алісі довелося піти в медпункт, зробити уколи, проковтнути вісім таблеток і випити страх солоні краплі проти тремтячки Коса, дивовижної хвороби, на яку ще ніхто не занедужав, але всі лікарі вважають, що хто-небудь нею неодмінно захворіє.

Аліса мужньо витримала всі випробування, бо вірила Громозеці. Марно він не став би її просити.

Після всіх уколів і таблеток Алісі зробилося зле. Її морозило, боліла голова і нили зуби. Але лікар, схожий на садову лійку, сказав, що так і має бути і завтра нездужання мине. Алісі довелося лежати в наметі й нічого не робити, в той час як решта археологів допитували Петрова і роздивлялися фотографії.

9

Обід Алісі приніс вірний Рррр. Йому важко було тягти тацю з тарілками, бо таця була більша за нього. Він прилаштував для обіду тачку.

— Їж, — сказав він, — а то схолоне.

— Не хочеться, Рррр, — відповіла Аліса. — Я ще не зовсім одужала.

— Все-таки ти слабенька, — мовив докірливо Рррр. — От я після уколу ходжу хоч би що.

— Так вам тільки один укол, а мені багато.

— Чому? — здивувався маленький археолог.

Виявляється, він не знав, що Аліса пройшла весь курс уколів, як космічний розвідник, що вирушає на недосліджену планету.

— Напевно, Громозека хвилюється за мене.