Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк

Нехай вони в’їдуть до міста через південно-західну браму. Дальші вказівки їм дасть людина з білою пов’язкою на правому рукаві.

Кларенс відразу відповів:

— Вони вирушать за півгодини.

— Чудово, Кларенсе. А тепер скажи цьому телеграфістові, що я твій друг і взагалі своя людина, і щоб про мої відвідини він нікому ані слова.

Апарат заговорив із хлопцем, а я поквапився геть, подумки підраховуючи: за півгодини дев’ята. Лицарі на конях у важкому бойовому спорядженні не можуть їхати швидко. Загін, безперечно, поспішатиме, але навіть якщо дорога не розбагниться після снігу чи дощу, вони долатимуть щонайбільше сім миль на годину; два-три рази доведеться міняти коней; отже, вони прибудуть десь о шостій чи трохи пізніше. Ну що ж, буде ще зовсім видно, вони помітять білу пов’язку на моїй правій руці, і я переберу на себе команду. Ми оточимо в’язницю і вмить визволимо короля. Видовище буде досить яскраве й мальовниче, хоча, звичайно, воно багато б виграло з погляду сценічності, якби відбулось опівдні.

Щоб підстрахуватися на той випадок, якщо лицарі спізняться, я вирішив навідатись до декого із знайомих, яких перед тим бачив на вулицях, і відкритись їм. З їхньою допомогою, можливо, я міг би обійтися й без лицарів. Але тут потрібна була особлива обережність. Я мав перевдягтися вельможею, проте не зразу, бо це було б надто ризиковано, а поволі, переходячи від крамниці до крамниці й щоразу міняючи якусь деталь свого одягу на кращу, аж поки не вберуся знову в шовки та оксамит, щоб люди могли впізнати мене.

Та мій задум з тріском провалився. За першим же рогом я наскочив на одного з наших рабів, що розшукував мене в супроводі стражника. Як на те, я кахикнув, і раб відразу скинув на мене оком. У мене кров похолола в жилах — невже він упізнав мій кашель? Я заскочив до якоїсь крамниці і, вдаючи, ніби роздивляюся на товари, нишком озирнувся. Ті двоє зупинились і перемовлялися між собою, дивлячись на двері. Я вирішив тікати чорним ходом, якщо тільки в цій крамниці є чорний хід, і попросив у крамарки дозволу пройти на подвір’я подивитися, чи ие ховається там збіглий невільник, бо десь тут його недавно бачили; я пояснив, що я перевдягнений стражник і мій товариш стоїть онде за дверима з одним із рабів, які замордували свого хазяїна, тож чи не зробить вона ласку й не перекаже йому, щоб не чекав, а краще біг у той кінець завулка, навперейми втікачеві, поки я викурюватиму його звідси.

Крамарці дуже кортіло глянути на учасника вбивства, про яке вже говорив увесь Лондон, і вона кинулася виконувати моє доручення. А я вислизнув чорним ходом, замкнув за собою двері, сунув ключа до кишені й подався геть, вельми задоволений собою.

І знову все зіпсував, бо зразу ж припустився помилки. І навіть не однієї, а двох. Була сила-силенна простих і певних шляхів утекти від того стражника, так ні, мені заманулось обрати найбільш театральний! Ця любов до театральності — моя найгірша вада. Крім того, я розраховував, що стражник, як звичайна людина, діятиме звичайно; але трапляється, що саме тоді, коли ви найменше цього сподіваєтеся, людина раптом чинить щось геть протиприродне. Діючи як звичайна людина, стражник мав би кинутися слідом за мною і, наштовхнувшись на замкнуті міцні дубові двері, — спробувати висадити їх. Поки він би з цим упорався, я був би далеко, і вбрання моє вже нічим не нагадувало б колишнє, а відзначалося б пишнотою та багатством, які для британських охоронців закону є найвищим свідченням чесності й порядності. Та натомість стражник повірив кожному моєму слову й виконав мій наказ. І коли я, самовдоволено всміхаючись, вийшов із глухого завулка, він саме вискочив з-за рогу мені назустріч з наручниками напоготові. Якби я знав, що з того завулка іншого виходу нема… а втім, це не виправдання: так помилятись я просто не мав права.

Я, звісно, обурювався, присягався, що тільки-но зійшов з корабля після далекого плавання, викручувався як міг, сподіваючись обдурити раба. І все — даремно. Раб упізнав мене. Тоді я спитав, нащо ж він, сякий-такий, виказав мене. Моя лайка не так образила, як здивувала його. Він широко розплющив очі й сказав:

— А ти хотів, щоб я дозволив тобі втекти від зашморгу? Нас усіх повішають через тебе, а ти хотів, щоб я тебе пожалів? Отакої!

Тоді "отакої" казали в тих випадках, у яких ми тепер не кажемо навіть "дідька лисого", бо вважаємо цей вираз недостатньо сильним. Дивна тоді була, мова!

Що ж, по-своєму, він мав рацію, і я не став сперечатись. Та й нащо сперечатися, коли суперечка марна? Тому я сказав тільки:

— Ніхто тебе не повішає. Нікого з нас не повішають.

Обидва вони зареготали, а раб зауважив:

— Досі ми не мали тебе за дурня. Тож постарайся зберегти свою славу, тим більше, що довго старатися тобі вже не доведеться.

— Я за свою славу не боюся. От побачиш — ще до завтрашнього ранку всі ми вийдемо з в’язниці, та ще й вільними людьми.

Дотепний стражник черкнув великим пальцем собі по шиї, захрипів, немов задихаючись, а тоді мовив:

— З в’язниці ви вийдете, це точно. І вільними людьми, це теж правда. Тільки не Британії, а спекотного королівства його величності Сатани.

Я стримав себе і байдуже спитав:

— Ти, певно, й справді гадаєш, що нас повішають цими днями?

— Я гадав так донедавна, бо так було ухвалено й оголошено.

— А тепер, отже, ти гадаєш інакше?

— Еге ж. І не гадаю, як донедавна, а знаю.

Я глузливо сказав:

— Тоді, о мудрий охоронцю законів, зроби нам ласку й повідай, що ж ти знаєш?

— Що вас усіх повішають сьогодні, відразу після обіду. Ага! Тепер смійся на кутні! Зіприся на мене.

Мені й справді, треба було на когось спертися. Мої лицарі не встигнуть. Вони спізняться щонайменше на три години. Ніщо в світі не врятує короля Англії! Ніщо в світі не врятує мене — а це ж іще гірше, і не тільки для мене, а для народу, — єдиного народу на землі, що вже стоїть на порозі цивілізації! Мені стало млосно. Я мовчав, бо більше не мав чого сказати. Тепер слова стражника були мені зрозумілі до кінця: страту відкладали доти, доки не впіймають збіглого раба. А що раба впіймано, то страта відбудеться сьогодні.

Розділ XXXVIII

СЕР ЛАНСЕЛОТ І ЛИЦАРІ СПІШАТЬ НА ДОПОМОГУ

Близько четвертої години після полудня. Місце дії — за лондонським муром. Прохолодний, ясний, чудовий день, яскраво світить сонце; в такий день хочеться жити, а не вмирати. Довкола вирує величезний натовп, але ми — п’ятнадцятеро засуджених — не маємо там жодного друга. Хоч вірте, хоч ні, а ця думка була мені особливо прикра. Ми сиділи на високому ешафоті, а весь той зловорожий натовп глузував і знущався з нас. Люди сходилися сюди як на виставу, розважатися. Для вельмож спорудили щось на зразок трибуни, й вони юрмилися там разом із своїми дамами. Багатьох із них ми впізнали.

Король несподівано подарував глядачам додаткову розвагу. Коли з нас зняли кайдани, він схопився на ноги в своєму химерному дранті, з понівеченим, невпізнанним обличчям, і оголосив, що він Артур, король Британії, а потім погрозив усім присутнім жахливою карою за державну зраду, якщо хоч волосина впаде з його священної голови. Як приголомшив його оглушливий регіт, що вибухнув у відповідь! Уражений в самісіньке серце, він зразу замовк, хоч юрба просила сказати ще що-небудь, спонукаючи до цього свистом, брутальними дотепами й вигуками:

— Нехай говорить! Королю! Королю! Твої смиренні піддані жадають почути слово мудрості з уст твоєї голодраної величності!

Та вони даремно надривались. Король у величній позі мовчки сидів на лаві під градом насмішок та образ. По-своєму він справді був великий. Я із задумливим виглядом зняв з обличчя білу хустку й пов’язав її на праву руку. Помітивши це, натовп узявся за мене.

— А цей моряк, звісно, його міністр — погляньте-но на його пов’язку!

Я дав їм накричатись досхочу, а тоді сказав:

— Так, я його міністр. Я — Хазяїн. І завтра ви почуєте про це з Камелота, де…

Мені не дали скінчити — мої слова потонули в дружному реготі. Та незабаром запала тиша: з’явилися шерифи Лондона в парадній уніформі, в супроводі свого почту. Це означало, що вистава розпочинається. Серед тиші були перелічені наші злочини й виголошено смертний вирок, потім усі познімали шапки, і священик пробубонів молитву.

Після молитви одному з рабів зав’язали очі, і кат узявся за вірьовку. Ешафот від натовпу відокремлювала безлюдна дорога, гладенька рівна дорога, по той бік якої вишикувалися стражники, що стримували натовп. Ех, побачити б на ній п’ятсот моїх вершників! Але це неможливо. Хоч як я вдивлявся, на дорозі аж до самого обрію не видно було жодного вершника.

Кат смикнув, і раб повис, моторошно звиваючись і дриґаючи незв’язаними ногами.

Кат знову накинув зашморг, і за мить у повітрі звивався другий раб.

Через хвилину на, шибениці корчився третій. Це було жахливо. Я відвернувся. А коли знову повернув голову, короля переді мною вже не було! Йому зав’язували очі. Мене як громом ударило, руки-ноги не слухалися, я задихався, язик закостенів у роті. Короля підвели під шибеницю, а я все ще стояв, мов до місця прикипілий. Та коли йому накинули на шию зашморг, щось наче перевернулося в мені, і я кинувся на поміч. В останню мить щось змусило мене глянути на дорогу. Боже милий! До нас мчали п’ятсот озброєних лицарів — на велосипедах!

Я зроду не бачив величнішої картини. Господи, як гарно майоріли їхні плюмажі, як сліпуче сяяло сонце на спицях їхніх коліс!

Я махнув правою рукою, Ланселот побачив на ній білу хустку, завернув до ешафота, а я зірвав з очей короля пов’язку, скинув з його шиї зашморг і загримів:

— На коліна, негідники, й вітайте короля! А хто не вклякне, той трапезуватиме сьогодні в пеклі!

Для більшого враження я завжди в найвідповідальніші хвилини вживаю високий стиль. Любо було дивитись, як Ланселот і його хлопці вискакують на ешафот і скидають шерифів та їхніх поплічників! А ще любіш було дивитись, як очманіла від подиву величезна юрба впала на коліна, благаючи пощади в короля, з якого щойно глузувала й знущалася. А він стояв, гордий і величний навіть у своїх лахах, і я подумав, що королівська велич, зрештою, не порожні слова.

Я почував себе безмежно щасливим. Такого блискучого ефекту я досяг уперше в житті.

Аж тут до мене підходить не хто інший, як Кларенс! Підходить, підморгує й каже дуже сучасною мовою:

— Оце був сюрприз, га? Я знав, що тобі сподобається.