Мартін Іден - Лондон Джек
—Я хочу знати тільки, чи збираєтеся ви мені заплатити? Безперечно, готівкою, і зразу. Мені байдуже, які перспективи журналу на той рік і які ваші дальші плани.
Я хочу, щоб ви заплатили мені за мою роботу. Майте на увазі, що, поки я не одержу грошей, різдвяний номер до друку не піде. Бувайте! Коли розживетесь на гроші, приходьте до мене.
Двері рвучко розчинились, і повз Мартіна промчав якийсь чоловік, видно, дуже розгніваний, бо сипав прокльонами і стискав кулаки. Мартін вирішив трохи почекати і хвилин п'ятнадцять снував коридором; потім відчинив двері і ввійшов. Це вперше в житті він був у редакції. Візитні картки тут, очевидно, були не в моді, бо хлопчина-розсильний просто пішов у другу кімнату і сказав, що хтось хоче бачити містера Форда. Потім він кивнув Мартінові через кімнату і показав на кабінет редактора — святилище редакції.
В кабінеті Мартіна найперш вразило страшенне безладдя. За столом сидів ще не старий на вигляд чоловік з бакенбардами і цікаво до нього приглядався. Мартін здивувався, побачивши, яке спокійне його обличчя. Видно, сварка з друкарем не порушила йому душевної рівноваги.
— Я... я — Мартін Іден, — почав Мартін. ("Хочу одержати свої п'ять доларів", — кортіло йому додати). Але юнакові вперше доводилося розмовляти з редактором, і він боявся бути занадто різким. Та, на немалий його подив, містер Форд схопився з місця з вигуком: "Та не може бути!" — і в захваті почав обіруч трусити руку Мартінові.
— Ви не уявляєте, який я радий, що познайомився з вами, містере Ідене! Мені дуже хотілося побачити вас.
Він стояв на крок од Мартіна і захоплено дивився на Мартінів костюм, страшенно обтріпаний, хоч складка на штанях, яку Мартін підправив Маріїним прасом, була бездоганна.
— Щиро кажучи, я не думав, що ви такий молодий. У вашому оповіданні стільки зрілих думок і розмаху, а сама ідея така глибока й продумана. Майстерне оповідання. Я зрозумів це, прочитавши перші рядки. Мушу вам розповісти, як я його прочитав уперше. Але ні, спочатку дозвольте познайомити вас із співробітниками редакції.
Ні на мить не змовкаючи, містер Форд спровадив Мартіна до загального відділу, де познайомив його із своїм помічником, містером Уайтом, маленьким вутлим чоловічком, долоня якого була така холодна, наче його морозило, а ріденькі бакенбарди віддавали шовковистим блиском.
— А це містер Ендс — секретар редакції.
Мартін цим разом потиснув руку лисому чоловікові із жвавими очима. Обличчя в нього здавалося ще досить молодим, хоч його майже не було видно за сніжно-білою бородою, яку дружина щонеділі старанно підстригала йому, заодно голячи й потилицю.
Усі обступили гостя і в три голоси почали засипати похвалами, поки Мартінові нарешті не почало здаватися, що вони просто намагаються забити йому баки.
— А ми все дивувалися, чому ви не заходите, — сказав містер Уайт.
— У мене не було грошей на пором, а я живу по той бік затоки, — відповів Мартін одверто, щоб показати свою нагальну потребу в грошах.
"Та й мій "вихідний" костюм, — подумав він, — теж красномовно свідчить про мою нужду". Раз у раз при нагоді він натякав про мету свого приходу. Але у своєму захопленні вони немов поглухли. Співали йому хвалу, розповідали про своє перше враження від його оповідання, про те, яким воно здалося їм пізніше і як захоплювалися ним їхні дружини й родичі, але ні разу не згадали про намір сплатити гонорар.
— Я вам уже розповідав, як я вперше прочитав ваше оповідання? — сказав містер Форд. — Певно, що ні. Я вертався з Нью-Йорка, і, коли поїзд зупинився в Огдені, газетяр приніс свіжий номер нашого журналу.
"Чорти б його батькові! — подумав Мартін. — Цей роз'їжджає у пульманівських вагонах, а я голодую, бо не можу вирвати в нього свої кровні п'ять доларів!" Мартіна залляла хвиля гніву. Кривда, заподіяна йому цим місячником, одразу стала величезною — дуже вже важкі були всі ці місяці даремних сподівань, голоду й злиднів, та й тепер голод прокинувся й мучив його, нагадавши, що він і ріски не мав у роті від учора, коли теж не дуже наївся. На мить йому аж очі затуманило від обурення. Це ж навіть не грабіжники, а просто дрібні злодюжки. Брехнями та обіцянками вони вициндрили у нього оповідання. Ну, гаразд! Він їм покаже. Мартін у думках затявся, що не вийде з редакції, поки не одержить своїх грошей. Тим більше, що йому однаково нічим було платити за переїзд на той берег. Він усе ще стримувався, але вовчий блиск його очей занепокоїв і стривожив редакційний гурт.
Балакучість їхня піднеслася ще вище. Містер Форд знов почав розповідати, як він уперше прочитав "Передзвін", а містер Ендс у той же час намагався ще раз описати, як зачарована цим оповіданням його племінниця, а вона ж не абихто — шкільна вчителька в Аламеді!
— Я прийшов одержати гроші за те оповідання, яке вам усім так подобається, — раптом одрубав Мартін. — Ви обіцяли мені заплатити п'ять доларів після надрукування.
На рухливому обличчі містера Форда відбилася щира готовність одразу ж вдовольнити вимогу автора, але, шугнувши до кишені, він повернувся до містера Ендса і заявив, що забув гроші вдома. Наскільки містер Ендс близько взяв це до серця, було ясно без слів, бо рука в нього так і сіпнулася, немов захищаючи бокову кишеню. Мартін зрозумів, що там не порожньо.
— Дуже шкода, — промовив містер Ендс, — але з годину тому приходив друкар, і я віддав йому все, що було в касі. Воно трохи легковажно з мого боку не запастися більшою сумою, одначе строк виплати друкареві ще не настав і його прохання видати аванс було цілком несподіване.
Містер Форд і містер Ендс запитливо глянули на містера Уайта, проте цей добродій тільки засміявся і знизав плечима. Його совість у всякому разі чиста: він прийшов сюди вивчати журнальну справу, а натомість вивчав грошову скруту. Йому самому не платили вже чотири місяці, але він знав, що редакція мусить спочатку задовольнити друкаря, а потім уже помічника редактора.
— Страшенно безглуздо вийшло, містере Ідене, що ви потрапили до нас саме в таку годину, — жваво мовив містер Форд. — Запевняю вас, це просто випадковість. Знаєте, що ми зробимо? Завтра вранці ми вам вишлемо чек поштою. Містере Ендсе, у вас, певна річ, є адреса містера Ідена?
Ну, звісно, у містера Ендса є адреса містера Ідена, і він вишле чек завтра вранці. Та хоч Мартін на банківських і чекових справах знався вельми туманно, проте чудово розумів, що коли чек можна вислати завтра, то так само можна видати його й сьогодні.
— Отже, все погоджено, містере Ідене. Завтра ви одержите чек, — сказав містер Форд.
— Але мені потрібні гроші сьогодні, а не завтра, — твердо відказав Мартін.
— Який нещасливий збіг обставин! От коли б ви прийшли якого іншого дня, — солодко заспівав містер Форд, але його перепинив містер Ендс, рухливі очі котрого свідчили про дратівливість характеру.
— І містер Форд і я вже пояснили вам, у чому річ, — гостро сказав він. — Чек ми вишлемо...
— Я теж пояснив вам, — не дав йому докінчити Мартін, — і досить ясно, що гроші потрібні мені сьогодні.
Мартін спалахнув од грубого тону секретаря, і він не спускав очей з цього джентльмена, певний, що каса редакції у нього в кишені.
— Це дуже сумно... — знову почав містер Форд. Але тут містер Ендс нетерпляче ворухнувся, ніби хотів вийти з кімнати. Ту ж мить Мартін кинувся на нього і з такою силою схопив за горло, що сніжно-біла борода цього добродія, не втративши своєї бездоганної форми, задерлася до стелі під кутом у сорок п'ять градусів. Містер Уайт і містер Форд, охоплені жахом, мовчки дивилися, як їхнього поважного співробітника трусять, наче перський килим.
— Ану, добувай гроші, вельмишановний руйначу молодих талантів! — гукнув Мартін. — А то я сам їх повитрушую, усі до цента! — Потім, повернувшись до переляканих глядачів, додав: — А ви краще не втручайтеся, бо й вам перепаде.
Містер Ендс задихався і, тільки коли Мартін трохи послабив стиск, виявив готовність задовольнити його вимогу. Старий довго порпався в кишенях і нарешті вигріб звідти чотири долари й п'ятнадцять центів.
— Вивертай кишеню! — скомандував Мартін. Випало ще десять центів. Мартін для певності перелічив вдруге свої трофеї.
— Ну, тепер ваша черга! — крикнув він містерові Форду. — Мені треба ще сімдесят п'ять центів.
Містер Форд не перечив, але в нього набралося тільки шістдесят центів.
— Оце все? — грізно спитав Мартін. — А що у вас у жилеті?
Містер Форд покірно вивернув обидві кишені. З однієї на підлогу випав якийсь квиток. Він підняв його і хотів покласти назад, та Мартін гукнув:
— Що це? Квиток на пором? Давайте і його. Він коштує десять центів. Отже, з квитком я одержав од вас чотири долари дев'яносто п'ять центів. Належить мені ще п'ять!
Він люто глянув на містера Уайта, але ця тендітна особа вже простягала йому нікелеву монету.
— Дякую, — сказав Мартін, звертаючись до всієї компанії. — На все добре.
— Грабіжник! — прошипів йому вслід містер Ендс.
— Шахрай! — огризнувся Мартін, грюкнувши дверима.
Мартін був у захваті від своєї перемоги, в такому захваті, що, згадавши про п'ятнадцять доларів, які йому завинив "Шершень" за "Пері й перли", вирішив одразу ж піти й вирвати їх. Але в "Шершні" засіла купка чисто виголених молодих і дужих хлопців, справжніх розбійників, що звикли грабувати всіх без винятку і навіть один одного. Після сутички, під час якої було трохи попсовано редакційне майно, редактор (колись найкращий атлет в університеті), за допомогою секретаря, агента по передплаті і швейцара, виставив Мартіна за двері і навіть допоміг йому дуже швидко спуститися сходами.
— Заходьте частіше, містере Ідене, завжди раді вас бачити, — глузували вони.
Мартін піднявся з землі і теж засміявся.
— Ну, — сказав, він, — проти трансконтинентальних гнид ви просто чемпіони!
Йому відповіли веселим реготом.
— Мушу вам сказати, містере Ідене, — гукнув йому редактор "Шершня", — що як на поета ви теж зух. Де це ви так навчилися прямого удару?
— Там, де ви навчилися подвійного нельсона, — відповів Мартін. — В усякому разі, синець у вас під оком буде.
— А у вас шия вже стала на місце? — люб'язно спитав редактор. — Знаєте що, може, підем усім гуртом та вип'ємо? Звісно, не на честь вашої ушкодженої шиї, а на честь цієї невеличкої баталії.
— Переможений мусить погоджуватись, — відповів Мартін.
Отож і грабіжники й пограбований випили разом і дружно погодилися на тому, що перемагає дужчий і що п'ятнадцять доларів за "Пері й перли" законно належать "Шершневі".
РОЗДІЛ XXXIV
Артур лишився коло хвіртки, а Рут ступила на сходинки до дверей Марії Сільви.