Північне сяйво - Пулман Філіп
Але ми не знаємо, з чим доведеться зустрітися у Свольбарді. Новий король ведмедів багато чого змінив, і ті порядки не викликають схвалення, мабуть, це буде складна посадка. І я не знаю, як Ліра знайде шлях до свого батька. До того ж я й гадки не маю, що збирається робити Йорик Бернісон, хоч його доля переплітається з її.
— Я також не знаю, мем. Мені здається, він приставив себе до цієї дівчинки як захисник. Вона допомогла йому повернути обладунки, розумієте? Хто знає, що відчуває ведмідь? Але якщо ведмідь може любити людину, то він любить її. Щодо приземлення у Свольбарді, так це ніколи не було легко. А якщо я зможу розраховувати на те, що нас тягтимуть у правильному напрямку, мені буде значно легше. І якщо я можу зробити щось у відповідь — лише скажіть. Але тільки з цікавості — ви не проти того, щоб сказати мені, на чиєму я боці в цій невидимій війні?
— Ми обоє на боці Ліри.
— О, в цьому немає сумніву.
Вони продовжували летіти. Через хмари під ними не було можливості визначити швидкість. Зазвичай куля летіла залежно від вітру, рухаючись із швидкістю руху самого повітря, але зараз її тягли відьми, вона летіла проти вітру і опиралася такому польоту, тому що громіздкий аеростат не мав обтічної м'якої форми цепеліна. В результаті корзина гойдалась у різні боки, стрясаючись набагато сильніше, ніж за нормального польоту.
Лі Скоресбі не так турбувався про зручність, як про збереженість своїх інструментів. Тому він щоразу перевіряв, чи надійно вони закріплені. Згідно з альтиметром, вони перебували приблизно на висоті десять тисяч футів. Температура була мінус двадцять градусів. Бувало й холодніше, але не набагато, і він не хотів, щоб ставало ще гірше, тому аеронавт відгорнув парусинову тканину, яку завжди використовував як бівуак, і прикрив нею дітей, щоб захистити їх від вітру, а потім улігся спина до спини поряд зі своїм старим товаришем в обладунках, Йориком Бернісоном, і заснув.
Коли Ліра прокинулась, місяць був високо в небі, і все навколо здавалося сріблястим: від хмар внизу до бурульок на оснащенні кулі.
Роджер спав так само, як і ведмідь, і Лі Скоресбі. Поруч із корзиною спокійно летіла відьомська королева.
— Ми далеко від Свольбарда? — запитала Ліра.
— Якщо не натрапимо на вітри, то будемо над Свольбардом приблизно за дванадцять годин.
— Де ми приземлимося?
— Це залежить від погоди. Але ж будемо намагатися обминути скелі. Там живуть створіння, які не люблять все, що рухається. Якщо вийде, ми посадимо вас у глибині країни, подалі від замку Йофура Рекнісона.
— Що має статися, коли я знайду лорда Ізраеля? Чи захоче він повернутися до Оксфорда? Я не знаю, чи слід йому зізнатися в тому, що мені відомо, хто мій батько. Може, він все ще захоче вдавати, що він мій дядько. Я погано його знаю.
— Він не захоче повертатися до Оксфорда, Ліро. Здається, щось має відбутися в іншому світі, і лорд Ізраель — єдина людина, яка може зробити міст між тим світом і нашим. Але йому дещо потрібно для цього.
— Алетіометр! — здогадалася Ліра. — Ректор Джордана дав мені його і хотів щось сказати про лорда Ізраеля, але йому це так і не вдалося. Я знала, що насправді він не хотів його отруїти. Він збирається прочитати його і з'ясувати, як побудувати міст? Присягаюсь, я можу допомогти йому. Здається, я розумію пристрій так само добре, як і будь-хто.
— Я не знаю, — відповіла Серафіна Пеккала. — Як він це зробить і яке у нього завдання, ми не знаємо. Є сили, які розмовляють з нами, а ще є сили над ними. Навіть від найвищих існують секрети.
— Алетіометр скаже мені! Я можу прочитати його зараз…
Але було надто холодно, їй нізащо не вдалося б втримати його. Вона загорнулась і затягнула каптур, щоб захистися від вітру, залишивши лише маленьку щілинку, Далеко попереду та трохи нижче шість чи сім відьом, сидячи на своїх гілках з небесної сосни, тягли мотузку, простягнуту крізь кільце на кулі. Зірки яскраво сяяли та здавалися холодними і твердими, як діаманти.
— Чому вам не холодно, Серафіно Пеккала?
— Ми відчуваємо холод, але не звертаємо на нього уваги, тому що він не може нам зашкодити. А якщо ми закутаємось від холоду, то не станемо відчувати інші речі: дзвін яскравих зірок, мелодію Аврори, а найбільше — шовковисте місячне сяйво на нашій шкірі. Це варто того, щоб терпіти холод.
— А я можу відчути це?
— Ні. Ти загинеш, якщо знімеш свої шуби. Залишайся гнутою.
— Скільки живуть відьми, Серафіно Пеккала? Фардер Корам каже — сотні років. Але ви зовсім не виглядаєте старою.
— Мені триста років чи більше. Нашій найстаршій відьмі-матері приблизно тисяча. Одного дня Ямбі-Акка прийде по неї. Одного разу вона прийде за мною. Вона — богиня мертвих. Вона приходить до тебе добра й усміхнена, і ти знаєш, що настав час помирати.
— А існують чоловіки-відьми? Чи лише жінки?
— Є чоловіки, які служать нам, як консул в Трольсанді. І є чоловіки, яких ми беремо в коханці чи одружуємося із ними. Ти така молода, Ліро, надто молода, щоб це зрозуміти, але я розповім тобі, а ти зрозумієш це пізніше. Чоловіки пролітають перед нашими очима, немов метелики, створіння, які живуть лише один недовгий сезон. Ми кохаємо їх; вони хоробрі, гідні, вродливі, розумні — і вони помирають майже одразу. Вони помирають так скоро, що наші серця постійно розриваються від болю. Ми носимо їхніх дітей, які стають відьмами, якщо це дівчатка, і людьми, якщо хлопчики. А потім, за якусь мить, вони йдуть, втрачають сили, вмирають, зникають. І наші сини також. Коли маленький хлопчик зростає, то гадає, що він безсмертний. Його мати знає, що це не так. Щоразу це стає все важче, і нарешті твоє серце розбивається. Може, тоді Ямбі-Акка і приходить за тобою. Вона старіша за тундру. Мабуть, для неї відьми живуть так само мало, як для нас чоловіки.
— Ви любили Фардера Корама?
— Так. Він це знає?
— Я не знаю того, але знаю, що він вас кохає.
— Коли він врятував мене, він був молодий та міцний, повний снаги і гордості. Я полюбила його одразу. Я б змінила своє єство, я б пожертвувала дзвоном зірок чи музикою Аврори, я б ніколи більше не літала — я віддала б все це, навіть не замислюючись, щоб стати циганкою, готувати йому їжу, ділити ліжко із ним та носити його дітей. Але ти не можеш змінити того свого призначення, можна лише обирати, що робити. Я — відьма. Він — людина. Я залишалася із ним, поки не народила йому дитину…
— Він ніколи не казав цього! Це була дівчинка? Відьма?
— Ні. Хлопчик. Він помер під час епідемії сорок років тому, від хвороби, що прийшла зі сходу. Бідолашна маленька дитина, він промайнув життям, ніби метелик. І це розривало на частки моє серце, як завжди. Це зламало Корама. А потім мене покликав мій народ, тому що Ямбі-Акка забрала мою матір, і я стала королевою клану. Отже, я пішла, як і повинна була зробити.
— Ви не бачили Фардера Корама відтоді?
— Ніколи. Я чула про його діяння, я чула, як його поранили скролінги отруєною стрілою, і послала йому трави та заговори, які б допомогли йому одужати, але в мене не вистачило сил побачитися із ним знову. Я чула, яким розбитим почувався він після того, і як зростала його мудрість, скільки він навчався та читав, я пишалася ним та його доброчесністю. Але я залишалася осторонь, тому що це був тяжкий час для мого клану, була загроза відьомських війн, до того ж я вважала, що він забув мене і знайшов собі жінку серед людей…
— Він ніколи б не зробив цього, — сказала Ліра рішуче. — Вам слід побачитися із ним. Він все ще любить вас, я знаю, що це так.
— Але він буде соромитися свого віку, а я б не хотіла, щоб він відчував таке.
— Мабуть, він соромитиметься. Але вам потрібно надіслати йому хоча б послання. Ось що я думаю.
Серафіна Пеккала довго мовчала. Пантелеймон став качкою і підлетів до її гілки, щоб підтвердити, що обидві були трохи різкими.
Потім Ліра запитала:
— Серафіно Пеккала, чому люди мають деймонів?
— Всі ставлять це питання, але ніхто не знає відповіді. Відтоді, коли існують люди, існують і деймони. Це те, що відрізняє нас від тварин.
— Так! Ми не такі, як вони, правильно… наприклад, ведмеді. Вони дивні, ці ведмеді, правда? Вони здаються вам особистістю, але раптом вони роблять щось дивне та дике, і здається, що їх ніколи не зрозумієш… але знаєте, що сказав мені Йорик? Він сказав, що для нього його обладунки, ніби деймон для людини. Це його душа, він сказав. Але цим вони знову ж таки відрізняються, тому що він зробив обладунки сам. Вони забрали його перші обладунки, коли заслали його, а він знайшов небесне залізо і зробив нові обладунки, ніби витворив нову душу. Ми не можемо робити собі деймонів. А потім люди Трольсанда напоїли його спиртом і вкрали їх, я з'ясувала, де вони їх ховали, і він отримав їх назад… але мені цікаво, чому він повертається у Свольбард? Вони будуть битися із ним. Вони можуть його вбити… Я люблю Йорика. Я люблю його так сильно, що не хотіла б, щоб він повертався туди.
— Він сказав тобі, хто він?
— Лише своє ім'я. Консул Трольсанда сказав нам його.
— Він шляхетний. Він принц. Річ у тому, що коли б він не скоїв тяжкого злочину, він був би зараз королем ведмедів.
— Він сказав, що їхнього короля звуть Йофур Рекнісон.
— Йофур Рекнісон став королем, коли вигнали Йорика Бернісона. Йофур, звичайно, принц, інакше його б не допустили до влади. Але він розумний в людському сенсі слова. Він створює альянси і підписує угоди, він живе не як ведмідь — в льодовій фортеці, а в новому палаці. Він обмінюється послами з іншими народами і розбудовує вогняні шахти за допомогою інженерів-людей… Він досвідчений і проникливий. Дехто говорить, що він спровокував Йорика на те, що той потім зробив і після чого був вигнаний. А інші стверджують, що навіть якби він не робив цього, то був не проти, щоб так думали, оскільки це підтверджувало репутацію досвідченого і хитрого.
— Що він зробив? Розумієте, одна з причин, чому я люблю Йорика, — це через мого батька, який теж зробив щось подібне, і його було покарано. Мені здається, що вони схожі. Йорик сказав мені, що вбив іншого ведмедя, але ніколи не розповідав, як це сталося.
— Бійка була через ведмедицю. Ведмідь, якого вбив Йорик, не відступив, незважаючи на те що було ясно — Йорик сильніший. Попри свою гордість, ведмеді завжди визнають сильнішого за себе самих і відступають, але з якихось причин той ведмідь цього не зробив.
