Погоня за вівцею - Муракамі Харукі
Чоловік-Вівця аж підскочив. Його вуха затрусилися.
— Врешті-решт, я також маю право сердитися, — сказав я. Наче переконував сам себе: нехай ніхто не сумнівається, що я таки маю право на злість.
— Нам дуже прикро, що не вдалося допомогти вам. Та хочеться, щоб ви нас зрозуміли. Ви нам дуже подобаєтеся.
Якийсь час ми вдвох дивилися на сніг за вікном. Пухнастий, схожий на клоччя хмар, що ніби падало з неба на землю.
Я подався на кухню, щоб принести нову банку пива. Проходячи мимо сходів, зиркнув у дзеркало. Інший "я" також ішов по нову банку пива. Ми подивилися один одному в очі й зітхнули. Ми жили в різних світах, але думали про одне й те саме. Зовсім як Ґраучо Маркс і Харпо Маркс із "Качиного супу"[29].
За мною в дзеркалі відбивалася вітальня. А, може, насправді це була його вітальня. І за мною, і за ним була однакова вітальня. З однаковими диванами, килимами, настінними годинниками, картинами, стелажами — загалом усім. Не дуже вишукана, але досить затишна. Однак чимось вони таки відрізнялися. А може, лише так здавалося, ніби чимось відрізнялися.
Я добув з холодильника блакитну банку "Левенбрау" і по дорозі до вітальні, з пивом у руці, ще раз глянув на вітальню в дзеркалі, а потім — на справжню. Як і раніше, Чоловік-Вівця сидів у кріслі і в задумі поглядав на сніг за вікном.
Тоді я спробував знайти його у дзеркалі. Однак його там не було. У порожній вітальні я побачив тільки меблі. У дзеркальному світі я залишився сам-один. З подиву в мене аж мороз пішов поза шкірою.
— Ви зблідли, — сказав Чоловік-Вівця.
Я вмостився на дивані, мовчки відкрив банку пива і випив ковток.
— Напевне, застудилися. Бо для непризвичаєної людини зима в цих краях надто холодна. Та й повітря дуже сире… Було б краще, якби сьогодні ви лягли якомога раніше.
— Е, ні, — заперечив я. — Сьогодні я не спатиму. До останку чекатиму, поки прийде мій друг.
— Ви знаєте, що прийде?
— Знаю, — відповів я. — Прийде сьогодні о десятій вечора.
Чоловік-Вівця, не промовляючи ні слова, дивився на мене. Його очі в прорізах маски нічого не виражали.
— Сьогодні ввечері я спакуюся, а завтра мене вже тут не буде. Так і перекажи йому, якщо зустрінеш. Зрештою, і без цього можна обійтися.
Ніби даючи знати, що все зрозумів, Чоловік-Вівця кивнув головою.
— Якщо ви поїдете, нам буде сумно… Та що вдієш? А бутерброди із сиром можна забрати?
— Звичайно, можна.
Чоловік-Вівця загорнув бутерброди в паперову серветку, запхав у кишеню і натягнув рукавиці.
— Сподіваюсь, ми ще зустрінемося, — перед відходом сказав Чоловік-Вівця.
— Обов'язково зустрінемося, — відповів я.
Чоловік-Вівця пішов через пасовище на схід. І невдовзі заховався за сніговою пеленою. Залишилася сама тиша.
Я налив у склянку Чоловіка-Вівці бренді сантиметрів на два і випив одним ковтком. Запекло в горлі. Потім у шлунку стало жарко. А через секунд тридцять тіло перестало тремтіти. Тільки биття настінного годинника ще довго і над міру гучно гриміло в моїй голові.
Я подумав, що пора спати.
Приніс ковдру з другого поверху і приліг на дивані. Почував страшну втому — немов дитина після трьох днів блукання в лісі. Склепив очі — і вмить заснув.
Мені приснився жахливий сон. Настільки жахливий, що краще було б його не згадувати.
10. А час збігає
Темрява закралася через вуха мені в голову і розпливлася по всьому тілу, як олія. Велетенським молотом хтось намагався розбити обмерзлу земну кулю. Ударів було точно вісім. Однак земна куля не розлетілася на шматки. Тільки надтріснула.
Восьма година, восьма година вечора!
Я мотнув головою — і прокинувся. Тіло затерпло, голова розколювалася від болю. Складалося враження, ніби хтось засунув мене в кухонний міксер і разом із потовченим льодом добряче прокрутив. Немає нічого гіршого, ніж прокидатися в пітьмі. Здається, що доведеться все розпочинати наново. Я розплющую очі — і спочатку відчуваю, начебто живу життям іншої людини. А поки воно ототожниться з моїм, минає досить багато часу. Взагалі дивна річ — дивитися на своє життя, як на чуже. Неймовірно важко уявити собі власне життя окремо від себе.
Я сполоснув обличчя під краном на кухні й випив підряд дві склянки води. Хоча вона була крижана, обличчя не перестало пашіти. Я знову сів на диван і серед темряви й тиші почав збирати докупи окремі шматки свого життя. Вийшло щось не вельми доладне, та принаймні я розумів, що це моє життя. Тож я поволі повертався сам до себе. Дуже важко як слід пояснити іншій людині це дивовижне відчуття: я — це я. Зрештою, хіба воно може когось цікавити?
Мені здалося, ніби за мною стежать, але я не звертав на це уваги. Таке буває, коли сидиш сам-один у просторій кімнаті.
Я почав думати про клітини тіла. Як казала дружина, все на цьому світі врешті-решт відходить у минуле і зникає. Зникаю і я. Я помацав долонею обличчя. У цілковитій темряві воно не здавалося мені моїм. Скоріше це було чиєсь обличчя, що набрало форми мого. Ненадійною стала навіть пам'ять. Імена людей і назви речей — все розчинилось і потонуло в пітьмі.
Темряву струсонуло биття годинника: була половина дев'ятої. Снігопад припинився, але густі хмари все ще вкривали небо. Навколо панував непроглядний морок. Я довго сидів, угрузнувши в диван, і нервово гриз ніготь великого пальця. Навіть власну долоню я ледве бачив. Гасову грубку я погасив, і в кімнаті похолоднішало. Закутавшись у вовняну ковдру, я втупив очі в темну порожнечу. Здавалося, ніби, скорчившись, сиджу на дні глибокого колодязя.
Час спливав, як вода. Частинки темряви вимальовували на моїй сітківці дивовижні візерунки, які невдовзі безгучно розсипались, поступаючись місцем іншим. У застиглому, мов ртуть, просторі ворушилася тільки пітьма.
Я перестав думати і віддався плинові часу. Час поніс мене із собою. Щоразу нова темрява малювала нові візерунки.
Годинник вибив дев'яту. Коли останній удар поволі розтанув у темряві, на мить запала тиша.
— Ну, то що? Поговоримо? — спитав Пацюк.
— Гаразд, — погодився я.
11. Мешканці темряви
— Гаразд, — погодився я.
— Я прийшов на годину раніше, ніж було домовлено, — сказав Пацюк винувато.
— Та нічого. Як бачиш, я вже давно нудьгую.
Пацюк тихо засміявся. Він був у мене за плечима. Здавалось, ніби ми сиділи спинами один до одного.
— Схоже, ніби старі добрі часи вернулися… — сказав Пацюк.
— Ти згоден, що нам вдається поговорити по щирості лише тоді, коли в нас багато вільного часу? — сказав я.
— Мабуть, що так.
І Пацюк усміхнувся. Я збагнув це відразу, хоча сидів спиною до нього. Взагалі я багато чого відчував за найлегшим рухом повітря або тоном розмови. Адже ми колись дружили. Так давно, що важко й пригадати.
— Але ж хтось казав таке: "З ким час марнуєш — з тим по-справжньому товаришуєш", — мовив Пацюк.
— Здається, це твої слова.
— Як завжди, інтуїція тебе не підвела… Ти правий.
Я зітхнув.
— Та от в цій історії вона страшно схибила. Просто жити не хочеться! Дарма що ви всі разом мені стільки підказок давали…
— Тепер уже нічого не вдієш. Ти і так з усім добре справився.
Я мовчав. І був певен, що Пацюк знов уважно розглядає свої руки.
— О, я завдав тобі багато клопоту! — сказав він. — Мені справді дуже незручно! Однак іншого виходу в мене не було. Бо, крім тебе, я не міг нікому довіритися. Про це я тобі і в листах уже писав, правда?
— От саме про це я й хочу від тебе почути. Бо я чогось тут як слід не розумію…
— Звичайно, — мовив Пацюк. — Звичайно, я тобі розкажу. Але спочатку випиймо пива.
Я підвівся з дивана, щоб принести пива, але Пацюк мене затримав.
— Я сам принесу, — сказав він. — Як-не-як, це мій дім…
Прислухаючись до того, як Пацюк звично-впевненими кроками проходить до кухні і набирає з холодильника одну за одною банки пива, я по черзі то заплющував, то розплющував очі. Темрява при заплющених і темрява при розплющених очах трохи відрізнялися кольором.
Пацюк вернувся з кухні й поставив на стіл кілька банок пива. Я намацав одну, потягнув за кільце на кришці й випив з неї половину.
— Коли нічого не видно, пиво — наче й не пиво, — сказав я.
— Вибач, але буде краще, якщо поговоримо в темряві…
Якийсь час ми ковтали пиво мовчки.
— Так от, — сказав Пацюк і відкашлявся. Я поставив порожню банку з-під пива на стіл і, все ще закутавшись у ковдру, уважно чекав початку розповіді. Однак його не було. У темряві я тільки чув, як, за старою звичкою, Пацюк перехиляє з боку на бік банку, щоб перевірити, скільки пива в ній ще залишилося.
— Так от, — ще раз повторив Пацюк й, одним духом випивши рештки пива, стукнув порожньою банкою об стільницю. — Почнемо з того, чому взагалі я тут оселився. Гаразд?
Я не відповів. Пересвідчившись, що я не маю бажання відповідати, він вів далі:
— Мій батько відкупив цю садибу п'ятдесят третього. Мені тоді було п'ять років. Я так і досі не розумію, навіщо йому знадобився будинок у такій глушині. Мабуть, за безцінь придбав під час розпродажу власності американської армії. Як сам бачиш, дорога сюди поганенька. Влітку ще сяк-так, а от коли сніг випаде, людині тут нічого робити. Американці, видно, збиралися побудувати тут радіолокаційну базу абощо і навіть почали прокладати дорогу, але кінець кінцем підрахували витрати і від свого наміру відмовилися. Місто внизу — убоге і про добудову дороги й думати не можна. Бо навіщо вона здалася б, навіть якби була готова? От тому про цей край люди забули.
— А хіба Професор Вівця не хотів повернутися?
— Професор Вівця вже давно живе у своїх спогадах. І нікуди не хоче повертатися.
— Можливо, що так… — погодився я.
— Ще пий! — наполягав Пацюк.
— Мені досить, — відповів я. Гасову грубку я погасив, а тому холод, здавалось, проникав до самих кісток. Пацюк відкрив наступну банку і пив сам.
— Батькові ця земля дуже припала до душі. Сам частково полагодив дорогу, відремонтував будинок. Гадаю, добряче витратився. Однак завдяки цьому, була б тільки автомашина, влітку тут можна нормально жити. Грубка, туалет, душ, телефон та аварійний електрогенератор — усе тут є. А от як тут жив Професор Вівця, гадки не маю.
Пацюк видав із себе незрозумілий звук — чи то відрижку, чи то зітхання.
— Від п'ятдесят п'ятого до шістдесят третього ми приїжджали сюди щоліта. Батьки, старша сестра, я і служанка. Як подумаю, то це був найкращий період мого життя.
