Тарас Бульба - Гоголь Микола
Він являв собою досить кумедну постать, роззявивши рота і втупившись у її чарівні очі. Стук, що почувся біля дверей, злякав її. Вона звеліла Андрієві сховатися під ліжко і, як тільки страх минув, покликала свою покоївку, полонену татарку, і наказала їй обережно вивести його в сад, а звідтіля спровадити через паркан. Але цього разу наш бурсак не так щасливо перебрався через огорожу: пробурканий сторож гарненько вчистив його по ногах, а челядь, що збіглася на ґвалт, таки довгенько лупцювала його вже на вулиці, аж поки прудкі ноги врятували його.
Після такої оказії проходити біля будинку було небезпечно, бо челяді у воєводи була сила-силенна. Він побачив її ще раз у костьолі: вона помітила його і дуже втішно усміхнулася, як давньому знайомому. Він бачив її мимохіть ще одного разу, і після цього воєвода ковельський хутко виїхав, а замість прекрасної чорноокої польки виглядала у вікно якась товста пика.
Ось про що думав Андрій, схиливши голову і втупивши очі у гриву свого коня.
А тим часом степ уже давно прийняв їх усіх у свої зелені обійми, і висока трава муром обступила й потопила їх, і тільки чорні козацькі шапки мигтіли поміж її волоток.
— Еге-ге! А чого ж це ви, хлопці, так принишкли? — промовив, нарешті, Бульба, отямившись від своєї задуми. — Наче якісь ченці! Ну, годі, годі! До біса всі думки! Запалюйте лишень люльки та покуримо, та підострожимо коней, та полинемо так, щоб і птах за нами не угнався!
I козаки, припавши до коней, зникли в траві. Вже перестали виднітися й чорні шапки; самий тільки струмінь розітнутої трави показував слід їхнього бистрого гону.
Сонце виглянуло давно на розпогодженій блакиті і живущим, теплодайним світлом своїм залляло степ. Усе смутне й сонне, що було в козацьких душах, миттю щезло; серця їхні стрепенулись, як птиці.
Степ що далі, то все кращав. Тоді увесь наш південь, увесь той простір аж до самого Чорного моря був неторканою зеленою пустелею. Ніколи плуг не переходив незмірними хвилями диких рослин. Самі лише коні, ховаючись у них, мов у лісі, витолочували їх. Нічого в природі не могло бути кращого за степ. Уся поверхня землі була немов зелено-золотий океан, по якому бризнули мільйони різнобарвних квіток. Крізь тонкі та високі стебла трави пробивалися блакитні, сині й фіялкові волошки; жовтий дрок стримів своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка своїми шапками-парасольками рябіла на поверхні; занесений бо-зна звідки колос пшениці наливався в гущавині. При тонкому їхньому корінні нишпорили куріпки, повитягавши шийки. Повітря було повне всякого пташиного співу та свисту. В небі нерухомо стояли шуліки, розгорнувши свої крила і втупивши очі в траву. Ґелґіт диких гусей, що сунули стороною, відлунював бо-зна в якому далекому озері. З трави рівним помахом крил підіймалася чайка і, розкошуючи, купалась у синіх повітряних хвилях. Ось вона щезла у високості і тільки мріє чорною цяткою. Ось вона перекинулася на крилах і блиснула на сонці... Степи, степи! Які ж бо ви з біса гарні!..
Наші мандрівці зупинялися лише на кілька хвилин, щоб підобідати, і тоді загін із десяти козаків, що їхав за ними, злазив із коней, одв'язував дерев'яні баклажки з горілкою і гарбузи з водою, уживані замість бутлів. Їли самий хліб із салом чи коржі, пили по одній чарчині, аби тільки підкріпитися, бо Тарас Бульба ніколи не дозволяв напиватися в дорозі, і знов їхали аж до вечора. Увечері ж увесь степ геть перемінювався. Уся його різнобарвна далина займалася останнім яскравим відблиском сонця і помалу темніла, так що навіть видно було, як тінь перебігала по ній і вона ставала темно-зелена; випари здіймалися густіші; кожна квітка, кожна травинка випускала амбру, і весь степ курився пахощами. По небі, тепер блакитно-темному, неначе велетенським пензлем, наляпані були широкі смуги з рожевого золота; де-не-де біліли пригорщі легеньких і прозорих хмарок, і свіжий, наче морські хвилі, вітрець-перелесник ледве ковзав по вершечках трав, ледь доторкався до щік. Уся музика, що наповнювала день, ущухала і змінювалася на іншу. Рябенькі ховрашки вилазили зі своїх нірок, ставали на задні лапки і дзінькали, перегукуючися на весь степ. Цвірчання коників розлягалося все дужче. Іноді чулося з якогось усамітненого озера лебедине ячання і срібною хвилею розлягалося в повітрі.
Мандрівці, зупинившись на ніч у степу, вибирали нічліг, розкладали багаття, ставили казан, у якому варили собі куліш; здіймалася пара і скісно струмувала в повітря. Повечерявши, козаки лягали спати, пустивши на попас спутаних коней своїх. Самі вони мостилися на свитках. Просто на них дивилися нічні зорі. Вони чули своїм вухом увесь незліченний світ комах, що кишів у траві; усе їхнє тріскотання, свист і сюркіт; усе це дзвінко розлягалося серед ночі, очищалося свіжим нічним повітрям і заколисувало їхній слух. Коли ж хто-небудь із них прокидався і вставав на часинку, то степ розгортався перед ним, геть засіяний блискучими іскрами світлячків. Іноді нічне небо де-не-де освітлювалося далекою загравою від випалюваного по лугах та річках сухого очерету, і темна низка лебедів, що летіли на північ, раптом освітлювалася срібно-рожевим світлом, і тоді здавалося, начебто червоні хусточки летіли по темному небі.
Мандрівці їхали без жодної пригоди. Ніде не траплялося їм деревини: усе степ та степ — безкрайний, вільний, прекрасний. Інколи тільки десь збоку синіли верхів'я далекого лісу, що тягнувся берегами Дніпра. Одного тільки разу Тарас показав синам на маленьку, що ледве чорніла в далекій траві, цятку, сказавши:
— Дивіться, діти, ото скаче татарин!
Невеличка голівка з вусиками втупила здаля просто в них свої вузенькі очі, понюхала повітря, як гончак, і, як сарна, щезла, уздрівши, що козаків було тринадцять чоловік.
— Ану, діти, спробуйте наздогнати татарина!.. I не пробуйте — повік не впіймаєте: у нього кінь шпаркіший од мого Чорта.
Одначе, остерігаючись схованої де-небудь татарської засідки, Бульба вирішив бути обачним. Вони примчали до невеличкої річки Татарки, що вливалася в Дніпро, кинулися у воду з кіньми своїми і довго пливли нею, щоб сховати слід свій, а тоді вже, вибравшись на другий берег, спокійно поїхали собі далі.
Через три дні вони вже майже досягли того місця, що було метою їхньої подорожі. В повітрі враз похолоднішало: вони відчули, що Дніпро вже близько. Ось він блищить удалині і темною смугою відокремився від обрію. Він дихав холодними хвилями і стелився все ближче та ближче, аж нарешті охопив половину землі. Це було те місце Дніпра, де він, досі здавлений порогами, брав нарешті своє і шумів, як море, розливаючись на волі; де, кинуті посеред нього острови, випихали його ще далі з берегів і хвилі його стелилися широко по землі, вже не зустрічаючи ані скель, ані узвиш. Козаки позлазили з коней своїх, сіли на пором і за три години були вже біля Хортиці, де була тоді Січ, що частенько міняла свій осідок.
Юрба народу лаялася на березі з перевізниками. Козаки під-попружили коней. Тарас підбадьорився, підтягнув дужче на собі пояс і гордо розправив рукою вуса. Молоді сини його теж оглянули себе з ніг до голови з якимось острахом та невиразною втіхою, і всі разом в'їхали в присіччя, що було за півверстви від Січі. Усіх їх раптом оглушили півсотні ковальських молотів, що гупали в двадцяти п'ятьох кузнях, викопаних у землі і вкритих дерном. Дужі кожум'яки сиділи на ґанках, що виходили на вулицю, і м'яли своїми дужими руками волові шкури. Крамарі під ятками сиділи з купами кременю, кресал та пороху. Вірменин порозвішував дорогі хустки. Татарин крутив на рожнах баранячі стегенця в тісті. Жид, наставивши вперед свою голову, цідив із барила горілку. Але перший, хто їм трапився назустріч, був запорожець, що спав серед шляху, розкинувши руки й ноги. Тарас Бульба не втерпів, щоб не стати й не помилуватися ним.
— Ич, як поважно розкинувся! От так пишна фігура! — промовив він, зупиняючи коня.
Справді, то була картина таки велична: запорожець, як лев, розлігся на шляху. Гордо закинутий оселедець його займав пів-аршина землі; шаровари з червоного дорогого сукна були вимащені дьогтем на знак цілковитої до них зневаги. Навтішавшись, Бульба став пробиратися далі крізь тісну вуличку, геть загачену майстрами, які тут же справляли своє ремесло, та людьми всякої віри, що купчилися на присіччі, яке скидалося більше на ярмарок і яке годувало й зодягало Січ, що любила тільки гуляти та смалити з мушкетів.
Нарешті вони минули присіччя й побачили кілька розкиданих куренів, укритих дерном, а то — по-татарському — й повстю. Деякі було обставлено гарматами. Ніде не видно було ні тину, ні тих низьких хаток з ґаночками на низеньких дерев'яних стовпчиках, які були на присіччі. Невеликий вал із засікою, що не охоронялися нічим і ніким, свідчили про страшенну козацьку безпечність. Кілька дужих запорожців, що з люльками в зубах лежали на самому шляху, подивилося на них досить байдуже, навіть не зворухнувшись. Тарас обережно проїхав із синами поміж них, промовивши:
— Здорові були, панове товариство!
— Доброго здоров'ячка й вам! — відповіли запорожці. Скрізь по всьому полю мальовничими гуртами маячіли козаки. Їхні смагляві лиця свідчили, що всі вони були гартовані в битвах і скуштували всякої всячини. Так ось вона, Січ! Ось воно, те гніздо, звідкіля вилітають усі ті горді, як орли, і дужі, як леви! Ось звідки розливається козацька воля по всій Україні!
Наші мандрівці виїхали на широкий майдан, де звичайно збиралася рада. На великім перевернутім барилі сидів запорожець без сорочки; він держав її в руках і повагом латав на ній дірки. Їм знов заступила шлях ціла юрба музик, посеред яких витанцьовував молодий запорожець, заломивши чортом шапку і звівши догори руки. Він тільки вигукував:
— Шпаркіше грайте, музики! Не шкодуй, Хомо, горілки православним християнам!
I Хома з підбитим оком щедро наливав кожному, хто хотів, по здоровенному михайлику. Коло молодого запорожця четверо старих козаків досить дрібно мережили ногами, зриваючись, як вихор, убік, трохи не на голову музикам, а тоді враз пускалися навприсідки і гатили круто й твердо срібними підківками в міцно втрамбовану землю.
