Великі сподівання - Діккенс Чарлз

Він висловив надію, що при вмілій допомозі я не зазнаю особливих труднощів і незабаром зможу обходитись без будь-чиїх вказівок, окрім його власних. Тон, яким він сказав це і багато чого іншого в такому ж дусі, дуже мені сподобався й викликав щиру довіру до нього, і я можу відразу заявити: він завжди так ревно й чесно виконував свої обов'язки щодо мене, що я й не міг не відповісти йому тим самим. Якби він виявив свою байдужість, як учитель, я, безперечно, відплатив би йому тією ж монетою, як учень; але він не дав мені такого приводу, і це забезпечило обопільну повагу в наших стосунках. І я ніколи не вбачав нічого кумедного в ньому, як наставникові,— ні, він здавався мені винятково поважним, чесним і доброзичливим.

Коли ми з ним залагодили ці питання і я по-справжньому взявся за науку, мені спало на думку, що якби я зберіг за собою ту кімнатинку в Барнардовім заїзді, це приємно урізноманітнило б моє життя, та й, крім того, спілкування з Гербертом позитивно впливало б на мої манери. Містер Покет проти цього не заперечував, тільки сказав, що перше, ніж вдатись до будь-яких заходів, треба порадитися з моїм опікуном. Його слова, як я зрозумів, були викликані тією делікатною обставиною, що мій план трохи заощадив би Гербертові видатки; отож я подався на Літл-Брітен і виклав своє бажання містерові Джеггерсу.

— Якби я міг придбати ті меблі, що взято напрокат,— сказав я,— і ще кілька дрібничок, я почувався б там, як дома.

— Дійте! — сказав містер Джеггерс, пирхнувши смішком.— Я ж говорив, що ви розгорнетеся. То скільки ж вам треба?

Я сказав, що не знаю, скільки саме.

— Ага,— зауважив містер Джеггерс.— Але все-таки? П'ятдесят фунтів вистачить?

— О ні, це було б забагато.

— Тоді п'ять фунтів? — спитав містер Джеггерс.

Це вже був такий великий спад, що я трохи розгубився.

— Та ні, треба б більше.

— Більше, значить,— вичікувально зауважив містер Джеггерс, встромивши руки в кишені, голову схиливши набік, а очі втупивши у стіну позад мене.— І на скільки більше?

— Точно назвати суму важкувато,— з непевністю сказав я.

— Ага,— повторив містер Джеггерс.— Але все-таки? Двічі по п'ять — піде? Тричі по п'ять — піде? Чотири по п'ять — піде?

Я сказав, що це вже буде з гаком.

— То чотири по п'ять — вистачить з гаком? — спитав містер Джеггерс, суплячи брови.— А скільки ж це, по-вашому, буде чотири по п'ять?

— По-моєму?

— А так. Скільки?

— Гадаю, по-вашому це буде двадцять фунтів,— сказав я, посміхаючись.

— Не має значення, скільки буде по-моєму, друже,— заявив містер Джеггерс, знавецьки й прискіпливо шарпнувши головою.— Мене цікавить — скільки буде по-вашому.

— Двадцять фунтів, звичайно.

— Вемміку! — гукнув містер Джеггерс, відчиняючи двері кабінету.— Візьміть у містера Піпа письмову заяву й сплатіть йому двадцять фунтів.

Такий вельми специфічний спосіб вести ділові операції справив на мене не менш специфічне враження, не таке вже й приємне. Містер Джеггерс ніколи не сміявся, але на ньому завжди були високі начищені до блиску рипучі чоботи, і коли він стояв і чекав на відповідь, похитуючись із п'ят на пальці, велику голову схиливши вниз і брови стягши у вузол, оці чоботи іноді починали рипіти, немов це вони підсміювались, сухо й підозріливо. Оскільки він у цю хвилину вийшов, а Веммік був наче жвавішим і говіркішим, ніж завжди, я зауважив йому, що просто й не знаю, як розуміти містера Джеггерса.

— Скажіть це йому, і він сприйме ваші слова за комплімент,— відповів Веммік.— Якраз цього він і домагається. Та ні,— докинув він, побачивши мій здивований погляд,— тут нема нічого особистого, це у нього професійне, суто професійне.

Сидячи за своїм столом, Веммік перекушував хрусткими галетами, що їх шматочок за шматочком вкидав у шпарину рота, наче листи в отвір поштової скриньки.

— У мене постійно таке враження,— сказав Веммік,— ніби він наставив пастку на людину й чекає. Раптом — клац! — і вже є здобич!

Нічим не зреагувавши на те, що пастки на людей аж ніяк не прикрашають життя, я тільки сказав, що він, мабуть, дуже досвідчений у своєму фаху.

— Такий, що іншим до нього далеко, як до Австралії,— зазначив він, показуючи пером на підлогу контори — в тому розумінні, що Австралія ген там, на протилежному боці земної кулі.— Або й ще далі,— докинув він, кладучи перо на місце,— якби тільки це було можливе.

Тоді я зауважив, що, мабуть, справи його процвітають, на що Веммік озвався: "Ще й як!" Після цього я спитав, чи багато в конторі клерків? Він відповів:

— Нам непотрібно багато клерків, бо Джеггерс один, а з посередниками люди не хочуть зв'язуватися. Нас тільки четверо. Може, хочете подивитись на решту трьох? Ви ж свій чоловік, можна сказати.

Я погодився. Містер Веммік вкинув крихти галет у поштову скриньку, сплатив мені гроші з каси, ключ від якої тримав десь у себе на спині й діставав з-за коміра, як залізну косичку, і ми піднялися нагору. Будівля була темна й занехаяна, зашмаровані плечі, що лишили свої сліди в Джеггерсовому кабінеті, здавалося, багато років обтирали й стіни сходів, снуючи вгору та вниз. У першій кімнаті другого поверху, що виходила вікнами на вулицю, сидів блідий і одутлий здоровань-клерк, виглядом схожий чи то на шинкаря, чи то на щуролова — він прискіпливо вислуховував трьох-чотирьох обшарпаних клієнтів, ставлячись до них так само нецеремонно, як тут ставилися взагалі до всіх, хто вкладав свої внески до Джеггерсової скарбниці.

— Бере свідчення для кримінального суду,— пояснив містер Веммік, коли ми вийшли.

У кімнаті поверхом вище клерк, подібний до здохляка-тер'єра, такий зарослий, що, здавалося, востаннє його стригли ще собачам, теж морочився з клієнтом; містер Веммік сказав мені, що цей підсліпуватий відвідувач — тиглій, в якого казанок завжди кипить і який може будь-що розтопити; зараз його всього зросив піт, наче він на самому собі випробував власне мистецтво. У кімнатинці вікном на подвір'я сидів сутулий чолов'яга з напухлою щокою, зав'язаною шматком брудної фланелі, вдягнений у старий чорний костюм, немов навощений воском,— він переписував начисто папери, підготовлені двома іншими клерками, для власноручного вжитку містера Джеггерса.

Це були й усі конторники. Коли ми спустились назад, Веммік провів мене до кабінету мого опікуна й сказав:

— Тут ви вже бували.

— А це хто такі? — запитав я, коли мені знов упали в око два відворотно вищирені зліпки.

— Оце? — перепитав Веммік і став на стільця, щоб зняти обидві бридкі голови, спершу здувши з них порох.— Це дві знаменитості. Славетні наші клієнти, які й нас вивели в люди. Ось цей хлопака (ти, мерзотнику, либонь, уночі злазив і вмочався в чорнильницю,— ач, уся брова в чорнилі!) забив свого хазяїна, і так ладно, що й трупа не знайшли.

— То він такий і був? — спитав я, аж відсахнувшись від людомора, тимчасом як Веммік сплюнув йому на брову й розтер плювок рукавом.

— Такий-такісінький, щоб ви знали! Зліпок зроблено в Ньюгейті, як тільки його зняли з шибениці. А ти дуже до мене був прихилився, ге ж, пройдо? — сказав Веммік, і на пояснення свого ніжного звертання доторкнувся до брошки з дівою та плакучою вербою біля нагробка й урни і докинув: — Спеціально для мене замовляв!

— А ця леді на брошці — якась конкретна особа? — поцікавився я.

— Ні,— відповів Веммік.— Тільки гра його уяви. (А уява у тебе жвава була, ге ж?) Ні, містере Піп, в цій справі не було жодних леді, крім однієї, а та на леді аніскілечки не скидалася, і урна й увік би її не зацікавила, хіба що була б з горілкою.

Перекинувшись увагою до брошки, Веммік поставив зліпок і протер брошку хустинкою.

— А цей другий так само скінчив? — спитав я.— Вираз у нього не кращий.

— Маєте рацію,— сказав Веммік,— вираз якнайхарактерніший. Так ніби одну ніздрю зачепили риболовним гачком і смикнули за волосінь. Цей так само скінчив, справді, і такий кінець тут цілком природний, можете повірити. Він підробляв духівниці, цей різун, а також, здається, вкорочував віку гаданим заповідачам. Хоча ти й джентльменськими манерами не гребував — (містер Веммік знов ударився в ніжність) — і казав, що вмієш писати по-грецькому. Атож, хвалько! Який же ти був чистобрех! Зроду я такого чистобреха не бачив! — Уже зібравшись повернути свого приятеля-небіжчика назад на полицю, Веммік приторкнувся до найбільшого свого жалобного персня і сказав: — Посилав до ювеліра придбати для мене цю річ рівно за день перед кінцем.

Поки Веммік ставив другий зліпок на місце й злазив зі стільця, мені спало на думку, що, мабуть, і решта його коштовностей не інакшого походження. А оскільки він не крився з цією матерією, я й наважився прямо спитати у нього, коли він уже стояв на підлозі й витирав руки.

— О так,— відповів Веммік,— це все однорідні дарунки. Один тягне за собою іншого, так воно і йдеться. Я ніколи не відмовляюся. Все-таки цікавинки. І крім того майно. Може, вони й небагато чого варті, але таки це майно, та ще й рухоме. Для вас, з вашими блискучими перспекти-вагли, це абищиця, але щодо мене, то я дотримуюсь принципу: "Рухомого майна з рук не випускай".

Коли я схвалив цей його погляд, він дружнім тоном додав:

— Якби ви у вільну часину завітали до мене у Волворт, я радо запропонував би вам ночівлю. Чимось особливим здивувати вас я не зможу, але дві-три цікавинки знайдеться таких, що вам сподобаються, та й садок у мене нічогенький, і альтанка.

Я відповів, що залюбки скористаюсь його запрошенням.

— Щиро дякую,— сказав він.— Отже, коли вам буде зручніш — ласкаво прошу. А у містера Джеггерса ви ще не обідали?

— Ще ні.

— Ну, то він почастує вас вином і, мушу сказати, добрим вином,— сказав Веммік.— А я почастую пуншем, і теж непоганим. І ще одне я вам скажу: коли обідатимете у містера Джеггерса, зверніть увагу на його економку.

— Щось рідкісне?

— Ну, щось як дика приборкана тигриця. Скажете — не така вже рідкість. А я вам на це відповім, що треба знати, наскільки вона була дика і як багато зусиль пішло на те, щоб її приборкати. Ви ще більше зможете оцінити таланти містера Джеггерса. Отож зверніть увагу.

Я сказав, що постараюся, тим паче, що його слова розпалили мою цікавість. Коли я вже зібрався прощатись, він спитав, чи не хотів би я хвилин п'ять подивитись на містера Джеггерса "у роботі"?

З кількох причин — одна з поважніших серед них була та, що я не зовсім уявляв собі, яким саме буває містер Джеггерс "у роботі",— я погодився.