Пригоди Електроника - Велтистов Євген

Зрештою дістав з кишені аркушик і ще раз прочитав уголос важливі формули завдання.

— Це все, — хрипло сказав Сироїжкін, підводячись на затерплі ноги. — Іди познайомся з Білобочкою. Вперед, Рессі!

Рессі на очах враженого Сироїжкіна раптом почав товщати, немов ізсередини його накачують повітрям; голова й плечі злилися в суцільну кулю; хвіст завібрував, розпустився віялом, перетворившись на кермо чи рушій. Незграбно перевалюючись на кривих лапах, Рессі, схожий на іграшкового кита, підійшов до води й вправно поплив, розтинаючи носом хвилю, лишаючи за собою пінявий слід, маленькою чорною торпедою ринувся навперейми дельфінові. Сироїжкін полегшено зітхнув. Дон виліз на камінь, примружився, прикидаючи швидкість плавця.

Вони зустрілися посередині затоки — Білобочка й Рессі — й деякий час пливли поряд. Потім дельфін продемонстрував свої звичні граціозні стрибки, й Рессі, наче камінчик, який відскакує рикошетом, підстрибнув над водою, щоправда не так спритно й уміло, як суперник. Дельфін, зануривши голову у хвилі, показавши сріблястий серп спини, поплив у відкрите море. Рессі рушив услід за ним. Плавці зникли у хвилях.

— Молодець, Рессі! — вигукнув Дон.

— От так Бочка! — підхопив Сергій.

Дресирувальники урочисто потиснули один одному руки. А Малюк ганяв по піску й гавкав, чомусь не наважуючись влізти в теплу воду, хоч ще недавно піднявся із дна морського.

Коли плавці повернулися, кожний з них тримав у пащі спійману рибину.

Проковтнувши здобич, Білобочка підчепив мордою товариша, підкинув його в повітрі. І Рессі, лишивши свою здобич, яку Білобочка, не гаючись, з'їв, маленький Рессі, спритно пірнувши, на подив дресирувальникам, перевернув товстого гладкого Бочку. Дельфін, махнувши хвостом, тієї ж миті висунув з води усміхнену морду й задоволено пирхнув. Його темні ґудзикові очі, здавалося, говорили Сироїжкіну: "Я все розумію і беру назад свій свист про повільність Рессі. Однак чому цей спритник, цей артист, відмовляється від смачної риби, яку спіймав?.." Торжествував головний закон дельфінячого життя, що його підмітив ще стародавній філософ Плутарх: "Дельфіни — єдині істоти, які відкрили великий філософський принцип: дружба не за винагороду".

Сергійко й Дон були раді, що їхні вихованці подружилися. Але що чекало на плавців — акули, шторми, можливо, навіть кругосвітна подорож — хіба вгадаєш?..

Настала сумна хвилина прощання.

— Щасливо, Білобочко! — сказав Дон і свиснув у нечутний свисток.

— До побачення, Рессі! — гукнув Сергій.

Разом з Доном він виліз на великий камінь і з нього спостерігав, як віддалялися два плавці. Ось уже іскристий слід став розпливчастим, зник у морському блиску. Море було величезне. Воно зливалося з океаном, і десь у цьому безмежному просторі плавав Нектон. Його треба було відшукати, як самотнього космонавта в зоряній галактиці.

Рессі й Білобочка просторували в океані.

Вони поминули прибережні райони, де люди жили в підводних містах і трудилися на підводних заводах, добуваючи золото й нафту, марганець і вугілля, прісну воду й уран; електростанції, які працювали на ядерному паливі; підйомні крани, що пересували вантажі помахами щупалець; екскаватори, які подрібнювали й перемелювали щелепами коралові рифи; підводні комбайни, які розчищали джунглі водоростей, — усе, що повзало, плавало, трудилося на дні, допомагаючи людині завоювати Великий океан, ще здалеку помічав Рессі. Гінці обминали підводні човни, глибинні дирижаблі, танкери, вантажні баржі — швидкоплавні, безпечні підводні судна, яким не страшні були хвилі, вітер, бурі. Рессі миттю відрізняв зміїний силует танкера від стрімкого катера "летюча риба". Але серед безлічі кораблів супутникам не траплявся підводний човен "Тунець" з характерним горбом плавника.

Океан для гострих очей Рессі був великим прозорим; акваріумом; лінії життя і смерті його мешканців проходили десь зовсім поряд, іноді дивно переплітаючись. Наче у математичній грі-погоні, що Рессі, навчаючись колись, вів з машиною. В цій морській грі, як переконався Рессі, спостерігаючи жителів океану, перемагали найшвидші, найхитріші, зубасті. Сірою безмовною тінню ковзали в похмурій глибині акули, приречені природою на вічний рух — жодної хвилини сну, щоб не потонути без рятівного для всіх риб плавального міхура; ширяли схожі на птахів скати, граційно змахуючи плавниками, зірко вистежуючи свою здобич; реактивні кальмари, витягнувшись стрілою, ковзали своїми маршрутами хвостом уперед; летючі риби розганялися біля самої поверхні й, розпростерши крила, маленькими літаками летіли над хвилями. Все було в русі, в погоні, в боротьбі.

Морські жителі не розмовляють надто голосно й без причини, щоб не привернути увагу ворогів. І все ж, незважаючи на свист вітру й плюскіт хвиль, шум кораблів і підводних міст, рокіт швидких струменів і далеких землетрусів, вуха Рессі чули незвичайні звуки. Якби він умів порівнювати із звичними людям уявленнями, він сказав би так: весь океан сповнений гудінням, тріскотнявою, криками, плачем, скреготом, муркотінням, свистом, виттям, гуркотом, лящанням, кваканням, муканням, барабанним дробом. Рессі особливо не цікавився, котра з риб які звуки видав, але одна лише білуха, за його спостереженнями, уміла свистіти, стогнати, рохкати, плакати, як дитина, дзвеніти дзвоном, пищати, грати на флейті й передражнювати птахів, яких вона ніколи в своєму житті не бачила.

…Ось у заростях водоростей плаває уламок колоди, проте це не колода, а морська видра, що лежить на спині. На грудях у неї заснуло маля. Видра повільно опускається в глибину, пильно стежачи за сплячим, а її сина колисає хвиля. Коли він прокинеться, мати відразу ж підпливе, вилиже його густу шерсть — у нагороду за перший урок плавання.

А потім будуть подорожі в морських глибинах, нескінченні ігри й новий урок, коли смеркне, — лаштування на ночівлю.

Видра, притиснувши до грудей маля, ретельно вкутується листям гігантської водорості, й океанська хвиля гойдатиме їх у зеленій ковдрі до ранку.

Але що для Рессі якась там випадкова видра! Треба пропливти сотні миль з Білобочкою, разом ковтнути чимало морської солі, щоб зрозуміти, яка це швидкоплавна, цікава, віддана другові істота — вільний морський дельфін. Наші мандрівники змагались у швидкості, ловили найбільшу рибу, вишкірювались на похмуру акулу, коли та наближалася, й часто свистіли один одному. Самотній дельфін мовчазний, у парі балакучий, у табуні теревенить без угаву. Бочка, дотримуючись цього правила, пересвистувався мимохідь з приятелем, іноді промовляв монотонне, майже людське "ха-ха", а коли Рессі надто довго плавав на глибині, клацав щелепами, відшукуючи пропажу, й сумно-заклично свистів.

Білобочка знав безліч усіляких історій, як будь-який мандрівний дельфін, але одну з них повторяв супутникові не раз.

"Я чув, — свистів Білобочка, певна річ, не словами й не голосом, а особливими, нечутними людському вуху звуками, — я чув і вірю, що це щира правда, а не пустий свист. Я чув, що колись табуни дельфінів та китів вийшли з моря на сушу й стали жити на твердій землі, як жив досі ти, Рессі, поки не зустрівся зі мною. Це були щасливі часи, бо на землі немає штормів, у яких гинуть табуни дельфінів, на землі м'яка трава, багато плодів, риба в річках і пахуче, ароматне повітря. Звірі не нападали на нас: у дельфінів, ти знаєш, дуже багато зубів, а кити самі по собі грізні. І ми вже зовсім забули про море й вважали, що народились і завжди жили на зеленій землі.

Але якось на світанку, коли ми ковзали по мокрій траві, прийшла зла мавпа з товстою палицею. Ніхто з нас не знав, хто скривдив цю мавпу, принаймні — не кит і не дельфін. А мавпа кинулась на нас, стала бити направо й наліво по гладенькій шкірі, а ми вже не могли пересуватися так моторно, як розлючена мавпа, бо сонце висушило росу. Дельфінів і китів, Рессі, не можна бити, як і дітей: у них ніжна шкіра, вони дуже вразливі й запам'ятовують несправедливість на все життя.

Ми повернулись у море…

Ми назавжди повернулись у рідну стихію. Але були вже не тими, що раніше. Після життя на суші в нас пробудився страх: страх потонути, коли хвиля оглушав тебе, страх захлинутися під водою. Ми, як і колись, вільні, проте не можемо забути, що жили колись на твердій землі… От чому, певно, кожний дельфін, кожний кит, якщо навіть йому загрожує небезпека, мчить рятувати потопаючого, як тільки почує заклик про допомогу…" "Просвисти мені цей головний сигнал", — попросив Рессі, вислухавши стародавню історію.

Бочка просвистів два тривалих сигнали, які майже злилися воєдино, І Рессі запам'ятав їх назавжди…

Із зелених хвиль назустріч їм несподівано випірнули, голосно свистячи, швидкі афалини й, підскочивши до Бочки, стали підкидати Його мордою в повітря, наче він уже тонув. Бочка, перевернувшись у воді, почав пояснювати причину свого заклику, а потім спитав запопадливих афалинів — адже всі на світі дельфіни спілкуються однією "мовою", — чи не зустрічали вони кита, якого люди називали Нектоном. Афалини, зрозумівши, що Білобочка покепкував з них, разом прощебетали щось обурливим свистом — на зразок "як тільки не совісно" — і, вмить відпливши геть, відповіли здалеку: "Ні, не зустрічали".

Наші розвідники, розважаючись і розмовляючи дорогою, ні на хвилину не забували про синього кита. Звісно, вони не чули страшної фрази фон Кругa, зверненої до капітана підводного човна "Тунець", який полював за Нектоном: "Влучіть йому в больовий нерв, а потім цей невловимий кит добровільно, своїм ходом припливе у "Тваринний світ"; вони не знали, як професор Громов кричав у телефон: "Алло, прошу терміново передати мені відомості про чутливість медузи до бур!" — наші друзі не мали поки що ніяких відомостей про Нектона, але пам'ятали, що повинні відшукати синього кита. І Білобочка питав усіх зустрічних дельфінів, а Рессі по-своєму розв'язував складне завдання.

Із спостережень за дельфінами і з сигналу, що його просвистів Бочка, Рессі зробив важливий висновок: як усякого кита, Нектона можна викликати з таємничих глибин сигналом крайньої небезпеки, на який той відгукнеться негайно…

Залишалось розгадати карту життя самітного Нектона. А вона, безперечно, була дуже заплутаною. Адже якщо навіть оглянутися на їхній шлях у морі, він матиме вигляд химерно покрученої нитки — через течії, вітер, грози, зустрічні кораблі, що їх вони минали.