Тріумфальна арка - Ремарк Еріх Марія

Тепер вам треба тільки дочекатися "швидкої допомоги".

— Одну секунду, пане! Мені треба записати ваше прізвище. Ви ж бо свідок.

— Я не бачив, як сталося лихо. Надійшов пізніше.

— Однаково я повинен усе записати. Це дуже важкий випадок, пане.

— Бачу, — сказав Равік.

Поліцай спитав жінку, як її прізвище. Жінка не відповіла. Вона дивилася на поліцая непорушним поглядом і, мабуть, нічого не бачила. Той з надмірного запалу нахилився над нею. Равік озирнувся. Юрба оточила його стіною. Пробитися крізь неї було неможливо.

— Послухайте, — звернувся він до поліцая. — Я дуже поспішаю.

— Я чудово розумію вас, пане! Тим більше не треба вам ускладнювати справи. Я повинен усе записати. Ви свідок, а для нас це дуже важливо. Жінка може померти.

— Вона не помре.

— Хтозна. А, крім того, йдеться про відшкодування за каліцтво.

— Ви викликали "швидку допомогу"?

— Мій колега викликав. А тепер не заважайте мені, а то ми ще довше загаємось.

— Жінка помирає, а ви хочете піти, — докірливо сказав Равікові один із робітників.

— Вона й померла б, якби мене тут не виявилось.

— От бачите, — додав робітник без будь-якої логіки. — То ви таки повинні лишитися.

Клацнула засувка фотоапарата. Якийсь чоловік у капелюсі, зсунутому на лоба, усміхнувся.

— Не могли б ви ще раз нахилитися, наче перев'язуєте її? — спитав він Равіка.

— Ні, не міг би.

— Я з газети, — пояснив чоловік. — Ми вмістимо знімок із вашою адресою і повідомленням, що ви врятували цю жінку. Непогана реклама. Прошу, станьте сюди… Тут більше світла.

— Ідіть до біса! — вилаявся Равік. — Жінку треба негайно відвезти в лікарню. Ця пов'язка тимчасова, її довго не можна тримати. Краще подбайте, щоб нарешті приїхала "швидка допомога".

— Усьому свій час, пане, — втрутився поліцай. — Спершу треба скласти протокол.

— А той мертвий уже сказав тобі, як його звати? — спитав поліцая якийсь підліток.

— Та gueule! [12] — гримнув на нього поліцай і плюнув.

— Зробіть іще один знімок звідси, — попросив хтось фоторепортера.

— Навіщо?

— Хай буде видно, що жінка зайшла на загороджену частину тротуару. Вулицею взагалі не можна ходити. Он гляньте… — Чоловік показав на криво прибиту дощечку з написом: "Увага! Прохід заборонений!" — Зніміть так, щоб видно було напис. Нам це потрібно. Про відшкодування за каліцтво не може бути й мови.

— Я фотокореспондент, — заперечив чоловік у капелюсі.— І знімаю тільки те, що вважаю цікавим.

— А це хіба не цікаве? Що ж тоді цікаве? Вийде гарний знімок з написом на задньому плані.

— Напис не цікавий. Цікава подія.

— То запишіть це в протокол. — Чоловік торкнув поліцая за плече.

— А ви хто такий? — сердито спитав той.

— Я представник будівельної фірми.

— Дуже добре, — сказав поліцай. — То ви також залишитесь тут. Як вас звати? Повинні ж ви знати, яке ваше прізвище! — звернувся він до жінки.

Жінка ворухнула губами. Повіки її затремтіли. Як метелики, як смертельно стомлені сірі метелики, подумав Равік. І ще подумав: який же я дурень. Мені треба якнайшвидше вшитися звідси!

— От чорт, — мовив поліцай. — Може, вона збожеволіла?

Ото буде клопоту І А в мене о третій кінчається чергування.

— Марсель, — мовила жінка.

— Що? ХвилинкуІ Що ви сказали? — поліцай знов нахилився над нею.

Жінка мовчала.

— Що? — поліцай почекав. — Скажіть ще разі Ну, скажіть!

Жінка не озивалася.

— Хай вам біс із вашою балаканиною! — визвірився поліцай на представника будівельної фірми. — Як тут складеш протокол?

Тієї миті знов клацнула засувка фотоапарата.

— Дякую, — сказав фотокореспондент. — Дуже жива сцена.

— А наша емблема попала в кадр? — спитав представник будівельної фірми, не слухаючи поліцая. — Я зразу замовляю п'ять знімків.

— Не попала, — відповів фотокореспондент. — Я соціаліст. Краще заплатіть їй відшкодування, жалюгідний попихачу мільйонерів!

Завила сирена. "Швидка допомога". Якраз нагода вшитися, подумав Равік. Він обережно ступив крок назад. Та поліцай схопив його за руку.

— Вам доведеться піти з нами в дільницю, пане. Дуже шкода, але мені треба все записати.

Біля нього з'явився другий поліцай. Равік побачив, що нічого не вдіє. Але, може, все обійдеться, подумав він і пішов за поліцаєм.

Черговий службовець у поліційній дільниці мовчки вислухав жандарма й поліцая, що наново склав протокол. Тоді звернувся до Равіка.

— Ви не француз.

Він не питав, а стверджував.

— Ні,— відповів Равік.

— А хто ви?

— Чех.

— Чому ж ви подаєте лікарську допомогу? Як іноземець ви не маєте права практикувати, якщо не прийняли громадянства.

Равік усміхнувся.

— А я й не практикую. Я тут мандрую. Для власного задоволення.

— У вас є з собою паспорт?

— Годі тобі, Фернане, — сказав другий службовець. — Добродій допоміг жінці, ми маємо його адресу. Цього цілком досить. У нас є й інші свідки.

— Мене цікавить, чи у вас є з собою паспорт? Або посвідка особи?

— Звичайно, немає,— відповів Равік. — Хто носить із собою паспорт?

— А де він у вас?

— У консульстві. Я його здав туди тиждень тому. Треба продовжити візу.

Коли він скаже, що паспорт у готелі, його можуть послати туди з поліцаєм, і брехня відразу ж виявиться, Равік знав це. Крім того, він з обережності назвав не свій готель. Варіант із консульством був надійніший.

— У якому консульстві? — спитав Фернан.

— У чеському. А в якому ж?

Фернан глянув на Равіка.

— Ми можемо подзвонити й перевірити.

— Звичайно.

Фернан хвилинку почекав.

— Добре, — сказав він. — Ми так і зробимо.

Він підвівся й вийшов до сусідньої кімнати. Другий службовець зніяковіло звернувся до Равіка:

— Вибачте, пане. Звичайно, це проста формальність. Зараз усе з'ясується! Ми вам вдячні за допомогу.

З'ясується, подумав Равік. Дістаючи сигарету, він спокійно озирнувся по кімнаті. Біля дверей стояв жандарм. То була випадковість: поки що ніхто по-справжньому його не підозрював. Можна відштовхнути жандарма… Але в кімнаті були ще представник будівельної фірми і двоє робітників. Дарма й пробувати. Не проб'єшся. Та й коло дільниці завжди стовбичать кілька поліцаїв.

Фернан вернувся до кімнати.

— У консульстві немає паспорта на ваше прізвище.

— Можливо, — сказав Равік.

— Як це "можливо"?

— Службовець, що взяв трубку, міг усього й не знати. Такі справи в консульстві залагоджують чоловік п'ять або й шість.

— Цей знав усе, що треба.

Равік промовчав.

— Ви не чех, — сказав Фернан.

— Послухай, Фернане… — почав був другий службовець.

— У вас не чеська вимова, — сказав Фернан.

— Ну то й що?

— Ви німець, — переможно заявив Фернан. — І не маєте паспорта.

— Я не німець, — заперечив Равік. — Я марокканець і маю всі французькі паспорти, які тільки є на світі.

— Добродію! — гримнув Фернан. — Як ви смієте? Ви ображаєте французьку колоніальну державу!

— Merde, — сказав один із робітників.

На обличчі в представника будівельної фірми з'явилась така міна, ніби він хотів віддати честь.

— Та годі тобі, Фернане…

— Ви брешете! Ви не чех! Є у вас паспорт чи немає? Кажіть!

У людині сидить щур, подумав Равік. Сидить щур, якого ніколи не втопиш. Що цьому ідіотові до того, є в мене паспорт чи немає? Але щур щось винюхав і виповзає з нори.

— Кажіть! — гримнув Фернан.

Клаптик паперу! А як багато важить, маєш ти його чи ні. Покажи клаптик паперу, і це бидло почне вибачатись і кланятись. Байдуже, хто ти. Хоч виріж цілу родину чи пограбуй банк, він буде віддавати тобі честь. А без паспорта сьогодні самого Христа запроторили б до в'язниці. А втім, він і так не дожив би до своїх тридцяти трьох років. Його вбили б раніше.

— Ви залишитесь тут, поки ми все не з'ясуємо, — сказав Фернан. — Я вже про це подбаю.

— Чудово, — мовив Равік.

Фернан, твердо ступаючи, вийшов з кімнати. Другий службовець порпався в паперах.

— Мені дуже прикро, пане, — за хвилю озвався він. — Фернан схибнутий на таких справах.

— Нічого.

— Нам можна йти? — спитав один із робітників.

— Ідіть.

— От і добре. — Робітник обернувся до Равіка. — Після світової революції вам не треба буде вже ніякого паспорта.

— Бачите, пане, — знов озвався службовець, — Фернанів батько загинув у світову війну. Тому він ненавидить німців і так поводиться. — Службовець збентежено дивився на Равіка. Видно, він уже здогадався про все. — Мені страшенно прикро, пане. Якби я був сам…

— Нічого. — Равік озирнувся по кімнаті.— Можна мені зателефонувати, поки не вернувся той Фернан?

— Звичайно, можна. Телефон он там на столі. Тільки швидко.

Равік зателефонував Морозову. Він пояснив йому по-німецькому, що сталося, й попросив повідомити Вебера.

— І Джоан теж? — спитав Морозов.

Равік завагався.

— Ні. Поки що не треба. Скажи їй, що мене затримали, але через два-три дні все владнається. Подбай про неї.

— Добре, — відповів Морозов. Чути було, що це доручення не вельми його втішило. — Добре, Воцеку.

Тільки-но Равік поклав телефонну трубку, як зайшов Фернан.

— Якою мовою ви оце говорили? — спитав він, глузливо посміхаючись. — Чеською?

— Есперанто, — відповів Равік.

Вебер прийшов другого дня вранці.

— Яка гидотна нора, — сказав він, озираючись по камері.

— У Франції ще є справжні в'язниці,— відповів Равік, — не заражені слинявим гуманізмом. Добротне, смердюче вісімнадцяте сторіччя.

— Свинство, — мовив Вебер. — А найбільше свинство, що ви сюди попали.

— Не треба робити людям добра. Бо відразу ж вилізе боком. Мені не слід було чіпати жінку, хай би стікала кров'ю. Ми живемо в залізну добу, Вебере.

— У чавунну. Ці маруди винюхали, що ви перебуваєте в Парижі нелегально?

— Певне.

— І адресу дізналися?

— Звичайно, ні. Не можу ж я підводити свій старенький "Ентернасіональ". Господиню оштрафували б за те, що вона тримає незареєстрованих пожильців. А потім улаштували б облаву і схопили б з десяток утікачів. Цього разу я назвав готель "Ланкастер". Дорогий, розкішний, невеличкий готель. Я там колись жив у добрі давні часи.

— У вас тепер нове прізвище? Воцек?

— Владимир Воцек. — Равік посміхнувся. — Четверте прізвище.

— От халепа, — сказав Вебер. — Що ж робити, Равіку?

— Не так багато є можливостей щось зробити. Головне, щоб ті типи не довідалися, що я у Франції не вперше. А то дадуть шість місяців в'язниці.

— Хай їм чорт!

— Так, світ з кожним днем стає гуманніший. Живи в небезпеці, казав Ніцше. Емігранти так і роблять — мимоволі.

— А якщо поліція не довідається ні про що?

— То, мабуть, обійдеться двома тижнями.