Населений острів - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)

А тепер перед нами оцей хлопчик. Ти ж бачиш, який він. Невже й такі не повинні знати?

— Може, якраз такі і не повинні знати, — усе так само тихо відповів Вепр.

Максим, не розуміючи, переводив погляд з одного на другого. Вони раптом зробилися дуже несхожі на самих себе, вони якось зневірилися, й у Вепрові вже не відчувався стальний стрижень, об який позламувало зуби стільки прокуратур і. польових судів, а у Зефові зникла його відчайдушна вульгарність і прорізалася якась туга, якийсь прихований відчай, образа, покірливість... Ніби вони раптом згадали щось таке, про що повинні були і чесно намагалися забути.

— Я розкажу йому, — сказав Зеф.

Він не питав дозволу і не радився. Він просто повідомив.

Вепр змовчав, і Зеф заходився розповідати. Те, що він розповідав, було страхітливо. Це було страхітливо само по собі, і це було страхітливо тому, що вже не залишало місця для сумнівів. Увесь той час, поки він говорив — неголосно, спокійно, чистою інтелігентною мовою, ввічливо замовкаючи, коли Вепр вставляв стислі репліки, — Максим відчайдушно намагався знайти бодай якусь прогалину у цій новій системі світу, проте його зусилля були марні. Картина вимальовувалася струнка, примітивна, безнадійно логічна; вона пояснювала усі відомі Максиму факти і не залишала жодного факту непоясненим. Це було найбільше і найстрашніше відкриття з усіх, які Максим зробив на своєму населеному острові.

Випромінювання башт призначалося не для виродків. Воно впливало на нервову систему кожної людської істоти цієї планети. Фізіологічний механізм впливу залишався невідомим, але суть цього впливу зводилася до того, що мозок опромінюваного втрачав здатність до критичного аналізу дійсності. Людина мисляча перетворювалася на людину віруючу, причому віруючу безтямно, фанатично, всупереч очевидній реальності. Людині, яка перебувала в полі випромінювання, можна було найелементарнішими засобами навіяти все, що завгодно, і вона сприймала навіюване як осяйну і єдину істину й готова була жити для неї, страждати за неї, помирати в ім'я її.

А поле існувало завжди. Непомітне, всюдисуще, всепроникливе. Його безперервно випромінювала велетенська мережа башт, що обплутувала країну, Гігантським пилососом воно висмоктувало з десятків мільйонів душ будь-який сумнів у словах і вчинках Вогненосних Творців. Вогненосні Творці спрямовували волю і енергію мільйонних мас, куди їм заманеться. Вони навіювали масам огидні ідеї насильства і агресії, вони могли кинути мільйони під гармати і кулемети; вони могли б примусити ці мільйони вбивати один одного в ім'я чого завгодно; вони могли б, з'явись у них подібна примха, викликати масову епідемію самогубств... Вони могли все.

А двічі на добу, о десятій ранку та о десятій вечора, гігантський пилосос вмикали на повну потужність, і на півгодини люди переставали взагалі бути людьми. Всі приховані напруги, що накопичилися у підсвідомості через невідповідність між навіяним і реальним, вивільнялися у пароксизмі гарячкового ентузіазму, у палкому екстазі догідливості Такі променеві удари повністю придушували рефлекси та інстинкти і замінювали їх страхітливим комплексом схиляння та обов'язку перед Вогненосними Творцями. У такому стані опромінюваний повністю втрачав здатність міркувати і діяв, як робот, що одержав наказ.

Небезпеку для Творців могли становити лише люди, які через певні фізіологічні особливості були несприйнятливі до навіювання. їх називали виродками. Постійне поле на них не впливало анітрохи, а променеві удари викликали у них тільки нестерпний біль. Виродків було порівняно мало, близько одного відсотка, проте вони були єдиними, хто не спав у цьому царстві сомнамбул. Тільки вони зберігали здатність тверезо оцінювати оточення, сприймати світ, як він є, впливати на світ, змінювати його, управляти ним. І наймерзенніше полягало в тому, що саме вони постачали суспільству правлячу еліту, яка звалася Вогненосними Творцями. Усі Вогненосні Творці були виродками, проте далеко не всі виродки були Вогненосними Творцями. І ті, хто не зумів увійти до еліти, або не захотів цього, або не знав, що існує еліта, були оголошені ворогами войовничої держави, і з ними чинили відповідно.

Максима проймав такий відчай, ніби він зненацька виявив, що його населений острів населений насправді не людьми, а ляльками. Величезний апарат гітлерівської пропаганди був нічого не вартий порівняно з системою променевих башт. Радіо можна було не вмикати, промови Геббельса можна було не слухати, газети можна було не читати. Але позбутися поля було неможливо. В історії земного людства нічого подібного не було. І на досвід Землі розраховувати не доводилося. Сподіватися було ні на що. План Зефа захопити скільки-небудь значний район уявлявся звичайнісінькою авантюрою. Перед ними була величезна машина, занадто проста, щоб еволюціонувати, і занадто величезна, щоб можна було сподіватися зруйнувати її незначними силами. Не було сили у країні, котра могла б звільнити величезний народ, який уявлення не мав про те, що він невільний, який випав, за висловом Вепра, з ходу історії. Ця машина була неприступна зсередини. Вона була тривка до будь-яких незначних збурень. Після часткових руйнувань вона негайно відновлювалася. На подразнення вона реагувала негайно і однозначно, анітрохи не турбуючись про долю своїх окремих елементів. Єдину надію залишала думка, що машина мала Центр, пульт управління, мозок. Цей Центр теоретично можна було зруйнувати, тоді машина змушена буде завмерти у хисткій рівновазі, і настане мить, коли можна буде спробувати перевести цей світ на інші рейки, повернути його на рейки історії. Проте місцеперебування Центру було величезною таємницею, та й кому вдасться його зруйнувати? Це не атака на башту. Це операція, що вимагатиме величезних коштів і насамперед — армії людей, не підвладних впливові випромінювання. Потрібні були люди, несприйнятливі до випромінювання, або прості, легкоприступні засоби захисту. Нічого цього не було і навіть не передбачалося. Кілька сотень тисяч виродків були розпорошені, роз'єднані, переслідувані, багато які взагалі належали до категорії так званих легальних, але навіть якби їх вдалося об'єднати і озброїти, цю маленьку армію Вогненосні Творці знищили б, виславши їй назустріч пересувні випромінювачі...

Зеф давно вже замовк, а Максим усе сидів похнюплений, длубаючись прутиком у чорній сухій землі. Потім Зеф покашляв і сказав ніяково:

— Так, приятелю. Ось воно як насправді... Здається, він уже шкодував, що розповів, як воно насправді.

— На що ж ви сподіваєтесь? — проказав Максим. Зеф і Вепр мовчали.

Максим підвів голову, побачив їхні обличчя і промурмотів:

— Вибачте... Я... Це все так... Вибачте.

— Ми повинні боротися, — рівним голосом вимовив Вепр, — ми боремося, і ми будемо боротися. Зеф повідомив вам одну із стратегій штабу. Існують також інші, настільки ж вразливі для критики і жодного разу не випробувані практично... Ви розумієте, у нас нині все у становленні. Зрілу теорію боротьби не створиш на порожньому місці ось так, відразу...

— Скажіть, —спроквола мовив Максим, — це випромінювання... воно впливає однаково на всі народи вашого світу?

Вепр і Зеф перезирнулися.

— Не розумію, — сказав Вепр.

— Я маю на увазі ось що. Є тут який-небудь народ, де знайдеться бодай кілька тисяч таких, як я?

— Навряд, — сказав Зеф. — Хіба що у цих... у мутантів. Масаракш, ти не ображайся, Маку, але ж ти — очевидний мутант... Щаслива мутація, один шанс на мільйон...

— Я не ображаюсь, — сказав Максим. — Отже, мутанти... Це там, далі в лісах?

— Так, — сказав Вепр. Він пильно дивився на Максима.

— А що там, власне? — спитав Максим.

— Ліс, потім пустеля... — відповів Вепр.

— І мутанти?

— Так. Напівзвірі. Божевільні дикуни... Послухайте, Маку, облиште це.

— Ви їх коли-небудь бачили?

— Я бачив лише мертвих, — сказав Вепр. — їх іноді ловлять у лісі, а потім вішають перед бараками для піднесення духу.

— А за що?

— За шию! — гаркнув Зеф. — Дурню! Це звірі! Вони невиліковні, і вони небезпечніші за будь-якого звіра! Я на них надивився. Ти такого і вві сні не бачив...

— А навіщо туди тягнути башти? — спитав Максим. — Хочуть їх приручити?

— Облиште, Маку, — знову сказав Вепр. — Це безнадійно. Вони нас ненавидять... А втім, робіть як знаєте. Ми нікого не затримуємо.

Запала мовчанка. Відтак удалині, в них за спиною, пролунав знайомий брязкітливий рик. Зеф підвівся.

— Баліста... — мовив роздумливо. — Піти її вбити?.. Це близько, вісімнадцятий квадрат... Ні, завтра.

Максим раптом зважився.

— Я нею займусь. Ідіть, я вас наздожену.

Зеф із сумнівом зиркнув на нього.

— Чи зумієш? — сказав він. — Ще підвередишся...

— Маку, — сказав однорукий, — подумайте!

Зеф дивився на Максима, відтак зненацька усміхнувся.

— Так он навіщо тобі танк! — сказав він. — Хитрун хлопець. Ні-і, мене не обдуриш. Гаразд, іди, йечерю я тобі залишу. Передумаєш — приходь... До речі, май на увазі, що багато які самохідки заміновані, длубайся там обережніше... Ходімо, Вепре. Він наздожене.

Вепр хотів іще щось сказати, однак Максим уже підвівся і закрокував до просіки. Він більше не хотів балачок. Він ішов шпарко, не озираючись, тримаючи гранатомет під пахвою. Тепер, коли він прийняв рішення, йому зробилося легше, і майбутня справа залежала тільки від його вміння і від його спритності.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Перед світом Максим вивів самохідну балісту на шосе і розвернув носом на південь. Можна було їхати, проте він виліз із відсіку управління, зістрибнув на поламаний бетон і присів на краю кювету, витираючи травою забруднені руки. Іржава громадина мирно клекотіла поряд, наставивши в каламутне небо гостру верхівку ракети.

Він пропрацював усю ніч, проте втоми не відчував. Аборигени будували міцно, машина виявилася у непоганому стані. Ніяких мін, ясна річ, не познаходилося, а ручне управління, навпаки, було. Якщо хто-небу дь і злітав у повітря на таких машинах, то це могло статися лише через спрацьованість котла або від повного технічного невігластва. Котел, щоправда, давав не більше двадцяти відсотків нормальної потужності, і була добре-таки зношена ходова частина, однак Максим був задоволений — учора він і на це не сподівався.

Було близько шостої ранку, розвиднялося.