Тенета зради - Щербаненко Джорджо
По-перше, що Аделе, колишня Надія, — потворна, огидно потворна, її жовте обличчя було неприродно набрякле, білки очей не білі, а брудно-сірі, через це вона мала вигляд років на десять старшої за свої тридцять. По-друге, він усвідомив: те, що вона безперервно плела, постійно снувала по домі з сумкою, повною спиць та клубків саморобної вовни, свідчило не про її пристрасть до рукоділля, а просто про знервованість, — як ото дехто тупає ногами чи дудонить пальцями по столі. Тому того дня, 3 січня, він не відчув жодного зворушення, побачивши, як Аделе сидить біля вікна й плете светра, — вона пообіцяла закінчити його на другий день, щоб Ентоні надяг його в дорогу; це викликало у нього лише огиду. Потретє, він збагнув, що обоє вони, Аделе й Турідду, вживають наркотики. Він і доти кілька разів помічав у їхній поведінці щось дивне, але думав, що вони, певно, забагато випивають; аж тепер він усе зрозумів. Це ще більше посилило в ньому огиду.
Капітан Паані не дуже вмів прикидатись, одначе вдав, нібито повірив їм, проковтнув усе, що вони йому наплели. Близько одинадцятої години він нарешті замкнувся у себе в кімнаті й написав листа дружині. "З січня, ніч, не знаю, коли пощастить відіслати свої листи, але сподіваюся, що скоро…" І ще багато інших, дуже ніжних слів — адже Ентоні був романтик. Він розповідав Моніці, як страждає через розлуку з нею та Сюзанною; закінчивши листа, він поклав його до решти, написаних протягом трьох місяців; для цього він перекинув догори ногами одне з крісел, під сидінням якого кількома цвяшками прикріпив таку собі кишеню з тканини, де й зберігав свої листи, а також п'ятсот тисяч лір великими банкнотами. Незважаючи на своє ніжне ставлення до Аделе-Надії і дружнє до Турідду, Ентоні Паані, як справжній піхотний капітан, залишив собі резерв — резерв грошей, які можуть знадобитись, і у війну, і в мирний час. Він перевірив, чи вони на місці, тоді поставив крісло як слід, роздягся й ліг у ліжко. Щойно минула північ, він погасив світло й через силу заснув.
Прокинувся Ентоні раптово — від несподівано яскравого світла й лютого удару в обличчя.
9
Це були Аделе й Турідду — геть очманілі від наркотиків, із затуманеними очима, ще більш осклілими, ніж у ганчір'яних собачок, зовсім голі й цілком у полоні садистичного сексуального збудження. Ентоні Паані зрозумів це відразу; становище його було гірше, ніж якби він опинився в клітці з розлюченими тиграми; шаленство цих двох божевільних, одурманених людей було нестримне.
— Ти хотів обвести нас круг пальця, зраднику! — Турідду знову вдарив його, але вже не так сильно. — Ми відвеземо тебе до Рима, а ти, тільки-но потрапиш туди, накажеш нас заарештувати. Адже ти саме це надумав, еге ж?
— Але ж ви — мої друзі, чому б я мав хотіти, щоб вас заарештували? — промовив капітан надзвичайно стримано й розсудливо, незважаючи на два удари і усвідомлення того, що може трапитися.
— Ти гадав, ми не зрозуміємо, та ми все зрозуміли, — сказав Турідду, але бити його далі не став. — Сьогодні ввечері я спостерігав за тобою і збагнув, що ти — наш ворог, і як тільки ми перейдемо лінію фронту, ти накажеш нас розстріляти. — Він розсміявся, але його сміх нагадував більше приступ конвульсивного кашлю.
Отже, ці двоє не такі вже й тупі, вони здогадалися, що він усе знає. Чого ж вони тепер від нього хочуть?
— Мені холодно, — озвалася Аделе, — ходімо вниз, до каміна.
У тому крихітному замку Мірамаре був салон із сяким-таким каміном, і Ентоні одразу зрозумів, які в них наміри.
— Вставай і сходь униз, — наказав Турідду.
Капітан Паані із закривавленими вустами відразу підвівся — божевільним треба підкорятися без перекорів.
— І ти теж роздягайся! — заверещала Аделе. — В своїй безсоромній наготі, з неприродними від наркотиків жестами, із зміненим голосом, вона була ще потворніша.
На капітанові Паані була лише вовняна майка та старомодні довгі підштанки. Він усе це скинув.
Вони відвели його вниз, на перший поверх, у незугарному каміні було повно дров, і вони палахкотіли так, що, здавалося, ось-ось займеться весь будинок.
— Сідай і пий.
Він сів і скривленими від болю губами випив півсклянки вишневого лікеру, який налила Аделе.
— Випий до дна.
Він випив до дна, а вони стояли перед ним у своїй потворній наготі, і, мабуть, саме це викликало в капітана Паані найбільшу огиду, бо мерзеннішого, ніж ця нагота, годі було собі й уявити, а особливо нагота Аделе, — вся шкіра в неї була якась брудна, всіяна плямами, груди обвислі, шкіра на них поморщена, як у старої баби; голова конвульсивно здригалась, і рудувато-чорняве волосся на ній ворушилося.
— Пий ще.
Він випив іще; це був чудовий, справжній німецький лікер, вони дістали його, мабуть, в гестапо, а він розумівся на добрих напоях, і якщо йому судилося вмерти, то він був не проти випити перед смертю доброго вишневого лікеру.
— А тепер кажи, куди подів гроші; якщо признаєшся, де вони, відпустимо, — промовив Турідду Сомпані, бретонець Жан Сенпуан, що виплив на поверхню Європи з шумовиння війни. — Ти хотів, щоб ми тебе відвезли до Рима, аби нас там потім зрадити. Ми це зрозуміли, але прощаємо тобі. Що ж, до Рима ми тепер не поїдемо, але ти маєш сказати, де сховав гроші; якось уночі ми тут усе обшукали, але нічого не знайшли. Якщо скажеш, відпустимо, а інакше тобі буде непереливки.
— Ми відпустимо його голого, — докинула вона, — не дамо йому одягу.
— Де гроші? — гримнув бретонець Жан Сенпуан.
— У мене більше немає грошей, вони вже давно всі вийшли, — відповів капітан Паані.
Турідду, кремезний і вже досить розтовстілий, ударив його пляшкою від лікеру по потилиці, і голова в капітана похилилась; тоді Аделе босою ногою копнула його в обличчя; такий удар дає навіть кращі результати, ніж коли б'ють черевиком; все обличчя Паані залила кров, бо великий палець ноги Аделе-Надії попав йому в праве око.
— Не бий пляшок! — загорлала вона. — І годі його духопелити, а то ще зомліє, а він має бути при тямі.
На жаль, капітан був дуже міцний і не зомлів; він був приголомшений, але при повній свідомості і бачив усе, що робила Аделе.
А вона стрибнула, просто-таки стрибнула з ногами на канапу, де лежала її сумка з начинням для плетіння; наче велика, огидна мавпа, вона з божевільною радістю стрибала по канапі навколо своєї сумки, і її тіло огидно тряслось у мерехтливому світлі від каміна; нарешті Аделе нахилилася й дістала з сумки жмут спиць для плетіння; і тоді капітан усе зрозумів.
Мавпа зіскочила з канапи; на столику перед каміном лежали шматки хлібної м'якушки; Аделе обліпила тупий кінець спиці м'якушкою, зробивши таке собі руків'я, тоді взялася за нього, встромила спицю у полум'я і, поки вона розжарювалася, сказала:
— А тепер говори, де гроші. Бретонець із захватом поглянув на неї.
— Куди ти збираєшся її встромити? В око? — Він засміявся істеричним сміхом, що нагадував кашель.
— Ні, так він знепритомніє, а то й помре.
— У гузно? — Жан Сенпуан, або ж Турідду Сомпані, знову закашлявся.
— Ні. — Вона теж закашлялась, у звірячій нестямі показуючи капітанові червону від жару спицю. — У печінку, якщо не скаже, де гроші.
— Чому в печінку? — здивувався бретонець, який, мабуть, не був ніяким бретонцем.
— Тому що так він мучитиметься, але не знепритомніє. Так робили в Югославії одному німецькому офіцерові. Тримай його! — І, поки Сомпані тримав капітана, піднесла до нього розжарену спицю, промовляючи: — Де гроші?
Звичайно, він би їм сказав, якби це могло щось змінити, але навіть якби він признався, де гроші, ці двоє все одно спровадили б його на той світ, ще й наплювали б на його листи до родини. Єдине, що йому залишалося, це зневажливо мовчати й уявляти собі, як вони скаженітимуть від люті, не витиснувши з нього жодної ліри.
— У мене немає грошей, — коротко сказав Ентоні, дивлячись, як спиця, що вже починала темніти, зникає в його правому боці; він не мав сили ні кричати, ні борсатись, лише простогнав: — Сюзанно!..
— Сюзанно, ох Сюзанно! — проспівала мавпа, конвульсивно посмикуючись усім тілом. — Ось я візьму ще одну спицю і ти скажеш, де гроші.
— Дивовижно, — сказав бретонець, міцно тримаючи капітана, хоч той уже не міг і не хотів чинити опір; захоплення Жана Сенпуана не мало меж.
— Де гроші? — спитала Аделе і, зробивши з м'якушки руків'я для наступної спиці, встромила її у вогонь.
Капітан Паані мовчав. Він не знепритомнів, але й не мав сили щось зробити; він тільки дивився одним оком, що в нього залишилось, і страждав.
— Він не помре, правда? — озвався бретонець; йому б не хотілося, щоб капітан зараз помирав.
— Ні, — відповіла Аделе, — навіть не зомліє. Хіба що спиця перетне якусь вену, і тоді може статися внутрішній крововилив. А так він не помре, він ще житиме навіть днів зо два чи зо три. — Розжареною спицею вона націлилась капітанові у правий бік. — Де гроші?
— Я не маю грошей. — Нестерпний біль пронизав усе його тіло.
Мавпа встромила у нього спицю й закашлялася; бретонець міцно тримав капітана, який сіпався з усієї сили.
— Де гроші?
Від болю розум у нього прояснів, ніби додалося сили.
— Я не маю грошей, — сказав Ентоні, дивлячись на потворну мавпу, що вже ліпила з м'якушки руків'я для третьої спиці; щоб примусити їх швидше порішити його, він погрозливо додав: — Якщо ви баритиметесь і не заберетеся з цього дому, вам кінець, мої друзі вже розшукують мене, вони можуть нагодитися сюди з хвилини на хвилину.
Ці погрози не були лише вигадкою. Рим, мабуть, уже підняв на ноги інші розвідувальні групи й загони; вони роблять усе, щоб його врятувати, і друзі, шукаючи його, справді могли прийти сюди.
І вони таки прийшли, але, на жаль, наступного дня; він усе ще сидів голий у кріслі, перед погаслим каміном; на столику все ще стояли тарілочки, а на них був хліб із чорного ринку, сама м'якушка, трохи німецької ікри, половинка вичавленої цитрини, поруч — невідкоркована пляшка вишневого лікеру, шприц, устромлений у кількасотграмовий шматок сиру, і, також на тарілочці, пляшечка спирту з ватою.
Загін знайшов капітана ще живого, бо синьйорина Аделе Терріні з Ка' Таріно порадила своєму другові не вбивати його, а залишити живим, щоб він ще помучився.
Загін переніс його до будинку друзів, де був лікар; він вийняв з капітанового тіла три спиці, молячись, щоб внаслідок цього не сталася кровотеча.
