Погоня за вівцею - Муракамі Харукі
Бо зголоднів.
— Будь ласка, будь ласка! — сказали ми.
Зануривши погляд у тарілку, Професор сьорбав суп, ми пили каву.
— Ви знаєте місце на фотографії? — запитав я.
— Знаю. Добре знаю.
— Можете нам показати, де воно?
— Але постривай, — сказав Професор і відсунув набік порожню тарілку. — Всьому свій порядок. Передусім поговоримо про тридцять шостий рік. Почну я. А ти продовжиш.
Я кивнув головою.
— Якщо говорити коротко, — сказав Професор, — то вівця вселилася в мене влітку тридцять п'ятого року. Одного разу під час обстеження пасовиськ неподалік від маньчжурсько-монгольського кордону я заблудився і на ніч забрався у печеру, що випадково потрапила мені на очі. Уночі мені приснилася вівця. Вона спитала: "Можна залізти в тебе?". Я відповів: "Я не проти — залізай!". Тоді я не подумав, що це щось серйозне. Бо ж я розумів, що все це мені тільки сниться, — хихикнув стариган, уминаючи салат. — Такої вівці раніше ніколи не бачив. Як фахівець я знав усі породи овець у світі, однак ця була особливою. Із сильними короткими ногами та прозорими, як джерельна вода, очима. З білісінькою вовною і коричнюватою зіркоподібною плямою на спині. Подібної вівці немає ніде на цілому світі. А тому я дозволив їй вселитися в мене. Як дослідник овець я не хотів знехтувати такою рідкісною породою.
— І що ви відчули, коли вівця вселилася у вас?
— Нічого особливого. Просто відчув, що вівця в мені. Прокидаючись уранці, відчував її в собі. То було дуже природне відчуття.
— Голова ніколи не боліла?
— Ні разу в житті. — Професор вмочав кожну фрикадельку в соус, кидав у рот і жував. — Взагалі на півночі Китаю та Монголії вселення вівці в людину — не така вже рідкісна річ. Серед місцевих жителів побутує думка, що це небесна благодать. Скажімо, в літописі епохи Юань[20] записано, що "зореносна біла вівця" вселилася у Чингізхана… Ну що? Цікаво?
— Цікаво! — відповів я.
— Вважається, що вівця, яка здатна вселитися в людину, безсмертна. А разом з нею безсмертною стає і людина, яка її прийняла. Однак досить вівці втекти, як людина втрачає безсмертя. Усе залежить від вівці. Якщо людина їй подобається, вона може залишатися в ній десятки років. А як ні — вмить людину покидає. Людей, яких вівця не злюбила, називають "знеовеченими". Такими от, як я…
Професор не переставав чавкати.
— Після того, як вівця вселилася в мене, я почав вивчати місцеві звичаї і легенди. Розпитував жителів, читав стародавні рукописи. А тим часом серед людей поширилася чутка, що в мене вселилася вівця. Дійшла вона й до мого начальника. Начальнику все це не сподобалося. І мене відправили на батьківщину під тим приводом, що я страждаю "психічним розладом". Як так званого "колоніального дурня"…
Професор Вівця ум'яв три останні фрикадельки і взявся до французької булочки. Навіть збоку було видно, що апетит у нього неабиякий.
— Найбільша дурість сучасної Японії полягає у тому, що ми так нічого й не навчилися від спілкування з іншими азійськими народами. Історія з вівцями — яскравий тому приклад. Занепад японського вівчарства викликаний тим, що на нього дивилися лише з точки зору негайного самодостатнього забезпечення суспільства вовною і м'ясом. Нам бракувало мислення, постійно звернутого на повсякденне життя. Ми намагалися здобути якнайбільшу вигоду лише із скороспілих рішень, які не враховують фактор часу. І так у всьому! Інакше кажучи, не стоїмо ногами на землі. Тож і не дивно, що війну програли…
— Значить, вівця прибула разом з вами до Японії, чи не так? — вернувся я до початку розмови.
— Авжеж! — відповів Професор. — Повернувся на судні з Пусана. Разом з вівцею.
— А яку, власне, мету вівця собі ставила?
— Не знаю! — випалив Професор. — Вона мені нічого не пояснила. Однак у неї, напевне, була велика мета. Принаймні це я зрозумів… Якийсь велетенський план перетворення людського суспільства.
— І це збиралася зробити одна вівця?
Професор кивнув головою і, проковтнувши останній шматок французької булочки, обтер рукою губи.
— А що ж тут дивного? Згадай про Чингізхана!
— Воно-то так… — сказав я. — Але навіщо в наш час вона вибрала саме Японію?
— Мабуть, тому, що я її розбудив. Напевне, сотні років вона спала в тій печері, й саме мені випало її розколошкати!
— Але ж ви ні в чому не винні! — сказав я.
— Винен! — сказав Професор Вівця. — Ще й як винен! Треба було раніше про все здогадатися. Тоді я міг би собі зарадити. Однак я змарнував багато часу, а коли нарешті докумекав що до чого — вівця вже п'ятами накивала.
Професор замовк і потер пальцями схожі на бурульки сиві брови. Здавалося, ніби тягар сорока двох років проник у всі закутки його тіла.
— І от одного ранку я прокидаюся — а за вівцею і слід пропав. Отоді я нарешті відчув на собі, що означає стати "знеовеченим"! Справжнє пекло! Вівця залишила саму ідею. Але висловити цю ідею без вівці неможливо. В цьому і полягає жах "знеовечення"…
Професор ще раз висякався у паперову серветку.
— Ну, а тепер твоя черга розповідати, — сказав він.
Я розповів Професору про пригоди вівці після того, як вона його покинула. Про те, як вселилася у молодика з правого угруповання під час ув'язнення. Як той молодик вибрався з в'язниці й відразу став вожаком правих. Як потім, перебравшись у Китай, створив розвідувальну мережу і збив собі великий капітал. Як після війни був визнаний воєнним злочинцем класу "А", але був звільнений в обмін за передачу даних про розвідувальну мережу. Про те, як за допомогою привезеного з Китаю багатства маніпулював з-за лаштунків повоєнною політикою, економікою й засобами інформації тощо.
— Я чув про цього типа, — з гіркотою в голосі сказав Професор. — Схоже на те, що вівця таки знайшла собі відповідне пристановище, правда?
— Однак цієї весни вона його покинула. А сам він зараз лежить при смерті і не приходить до тями. Досі вівця тривалий час заміщала його пошкоджений мозок…
— Як йому пощастило! Це набагато краще, ніж опинитися у напівсвідомому стані, як "знеовечений"…
— Цікаво, чому вона його покинула? Після стількох років, коли вже була створена велетенська організація.
Професор Вівця глибоко зітхнув.
— І ти все ще нічого не зрозумів? З ним відбулося те саме, що й зі мною. Став непотрібним. У кожної людини є своя межа спроможностей. І в тих, хто досяг її, вівця не має потреби. Мабуть, він не збагнув до кінця, чого вівця прагла. Його роль зводилася лише до того, щоб створити велетенську організацію. Коли ж цю справу було закінчено, його викинули на смітник. Так само мене використали як транспортний засіб…
— Як ви гадаєте — що з нею потім сталося?
Професор Вівця взяв зі стола фотографію і постукав по ній пальцями.
— Блукає по Японії. Шукає нового господаря. І, може, за допомогою якихось засобів збирається поставити його на чолі тієї організації.
— Чого ж усе-таки вівця хоче?
— Як я вже казав — на жаль, мені не під силу виразити це словами. Мабуть, прагне втілення овечої ідеї…
— Гуманної?
— Гуманної з погляду вівці.
— А з вашого погляду?
— Не знаю! — відповів стариган. — Справді не знаю. Після того, як вівця мене покинула, я навіть не знаю, наскільки я залишився самим собою, а наскільки став її тінню.
— А що ви мали на увазі, коли нещодавно сказали, що могли б собі зарадити?
Професор Вівця замахав головою.
— А от про це я тобі розповідати не збираюся.
Знову в кімнаті запанувала мовчанка. За вікном захлюпотів рясний дощ. Перший за час перебування в Саппоро.
— І наостанку ще одне прохання: скажіть, будь ласка, що за місце зображене на фотографії? — спитав я.
— Пасовище, де я прожив дев'ять років. Овець там розводив. Відразу по війні його реквізувала американська армія. А коли повернула — я продав його разом з будинком одному багачеві. Гадаю, і зараз там той самий господар.
— І зараз там розводять овець?
— Не знаю. Судячи з цієї фотографії — може, й розводять. У всякому разі, та місцевість безлюдна, куди не глянь — жодної оселі. Взимку туди дороги немає. Навряд чи господар проводить там більше, ніж два-три місяці на рік. Що й казати, тихе й затишне місце.
— А коли господар буває у від'їзді, там хтось порядкує?
— Узимку там начебто нікого немає. Бо хто, крім мене, захоче проводити зиму в такій глушині? Догляд за вівцями можна довірити за гроші місцевій вівчарні під горою. Будинок побудований так, що сніг сам сповзає з даху на землю, а про злодіїв можна не турбуватися. Навіть якби вони щось украли — не дотягли б здобичі до міста. Бо снігу в горах випадає сила-силенна.
— А зараз там хто-небудь є?
— Та як тобі сказати… Думаю, немає. Снігопад на носі та й ведмеді блукають у пошуках їжі, щоб нагуляти жиру перед зимовою сплячкою… А що, ти збираєшся туди їхати?
— Гадаю, доведеться. Бо, крім цього, нема на що сподіватися.
Професор Вівця досить довго не відкривав рота. У кутиках його губ засох томатний соус до фрикадельок.
— Правду кажучи, — вів стариган далі, — тут до вас уже приходив один, розпитував про те саме пасовище. Здається, у лютому чи що… До речі, з вигляду приблизно такого ж віку, як і ти. Казав, що начебто зацікавився фотографією у фойє готелю. Саме тоді я нудився і не знав, куди подіти вільний час, а тому нарозповідав йому всякої всячини. Пам'ятаю, він казав, що збирає матеріал для роману.
Я вийняв з кишені фотографію, на якій я був зображений разом з Пацюком, і передав Професору Вівці. То була фотографія, зроблена сімдесятого року в барі Джея. Я був знятий у профіль, а Пацюк дивився прямо у фотокамеру, випнувши вгору великого пальця. Обидва були молоді й начорно засмаглі.
— Один — це ти, — сказав Професор Вівця, придивляючись до фотографії під світлом лампи. — Але трохи молодший, ніж зараз…
— Фотографії вісім років! — пояснив я.
— Ну, а другий — начебто той самий письменник. Тільки того разу він виглядав трохи старшим, ніж на цьому фото, і був з вусами — це точно…
— З вусами?!
— З акуратно підрізаними вусами і неголеними щоками…
Я спробував уявити собі обличчя Пацюка з вусами, але в мене нічого не вийшло.
Професор Вівця накреслив докладний план, як добратися до пасовища. Сісти на поїзд, потім, не доїжджаючи до Асахікава, пересісти на іншу лінію і їхати так ще три години, поки у підніжжі гір не з'явиться місто. Звідти до пасовища — ще три години автомобілем.
— Велике спасибі! — сказав я.
— Щиро кажучи, не радив би я тобі над міру зв'язуватися з тією вівцею.
