Протест - Буличов Кір
Ми не знали, жарт це чи ні. Адже ніякого птаха там не було. Просто якийсь школяр ледь не потрапив під машину. В останню мить він встиг скрутити і злетіти в повітря...
— Так, — сказав я, пригадавши птаха, що злетів перед машинами.
— Ну ось, я продовжу розповідь, — сказав мій колега. — Рятуючись від свамсів, наші предки злітали в повітря. Але що їх там чекало?
— Провіски, — підказала Маша.
— Вірно, провіски, — погодився мій колега. — Розмахуючи своїми величезними чорними перетинчастими крилами, провіски розкривали свої чорні дзьоби, щоб нас зжерти. Що залишалося робити нашим предкам? Вони ухвалювали єдине рішення — пірнали у воду і перетворювалися на риб. За наказом на рідкість досконалої нервової системи біологічна структура тіла знову зазнавала зміни...
— Все ясно, — сказав я, намагаючись не посміхнутися. — Ця властивість у вас від народження?
— Як вам сказати... Поступово, з розвитком цивілізації, ці здібності почали відмирати. Але ми їх виховуємо в дітях штучно, тому що вони корисні. Ви можете побачити в нашому місті сцени, незрозумілі і навіть лякаючі для приїжджого. Ви можете побачити, як маленьких дітей кидають з дахів або у водойми... Якщо не закріпити можливості дитини в ранньому дитинстві, вона може вирости недорозвиненим виродком...
— Виродком, тобто...
— Так, виродком, який не вміє перетворитися, коли треба, в птаха або рибу. Даруйте, шановний Кім Перов, але це слово не стосується наших гостей. Ми розуміємо, що еволюція у вас йшла іншими шляхами.
— А шкода! — вигукнув я з почуттям.
Перед моїм зором постала сцена біля ставка, така звичайна в їхньому світі, і яка так збентежила мене. Мій вчинок повинен був видатися оточуючим верхом безголів'я. І не дивно, що батьки малюка поспішили визволити дитину з води, щоб дурний дідусь не зробив йому боляче, схопивши за плавничок чи за зябра.
— Але, — і тут в голосі мого співбесідника залунали трагічні нотки, — спортсмен, що бажає виступати в звичайних для Галактики видах спорту, дає клятву забути про свої здібності. Більше того, ми сподівалися, що ніхто в Олімпійському комітеті не дізнається про наші... Ні до чого це... пішли б розмови...
— Ні до чого, — погодився я.
— Тепер, після цього короткого вступу, я хотів би запросити вас на спеціально приурочені до вашого приїзду змагання з легкої атлетики. Ви зможете на власні очі переконатися, що і без флікання ми добиваємося чудових результатів...
Я підвівся і пішов за моїми гостинними господарями.
Біля під'їзду готелю зупинився автобус. Пасажири вже увійшли до нього, і двері ось-ось мали зачинитися, коли за моїми плечима почувся тупіт. Якийсь літній чоловік з двома валізами в руках мчав через хол, тримаючи в зубах блакитний папірець, напевно квиток. Я відступив. Побачивши, що автобус відходить, чоловік підстрибнув, перетворився на сірого птаха, підхопив кігтями валізи, не випускаючи з дзьоба квиток, миттю долетів до автобуса і протиснувся всередину, заклинивши валізами двері.
— Ну ось бачите, — сказав мій колега дещо докірливо. — Іноді це допомагає, але... не скрізь.
Не зводячи очей з автобуса, що віддалявся, я запитав:
— А під землю ваші предки не пробували ховатися?
— Це атавізм! — обурилася Маша. — Там же брудно.
— Такі здібності зустрічаються у геологів, — поправив її мій колега. — То які наші перспективи в олімпійському русі?
— Ще не знаю, — сказав я.
А сам уже думав про нескінченні засідання комітету, де мені доведеться переконувати уперту федерацію і урочисто присягатися від імені ілігійців, що вони подолають інстинкти заради чесної спортивної боротьби.
© БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).
© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2008.
