Чистий понеділок - Бунін Іван

Повний місяць пірнав у хмарах над Кремлем, — "якийсь череп, що світиться", сказала вона. На Спаській вежі годинник видзвонював третю, — ще сказала:

— Який древній звук, щось жерстяне і чавунне. І так само, тим же звуком било три години ночі і в п'ятнадцятому столітті. І у Флоренції зовсім такий же бій, він там нагадував мені Москву…

Коли Федір осадив біля під'їзду, мертвотно наказала:

— Відпустіть його…

Вражений, — ніколи не дозволяла вона підніматися до неї вночі, — я розгублено сказав:

— Федоре, я повернуся пішки…

І ми мовчки потягнулися вгору в ліфті, ввійшли в нічне тепло і тишу квартири, лиш молоточки постукували у калориферах. Я зняв з неї слизьку від снігу шубку, вона скинула з волосся мені на руки мокру пухову шаль і швидко пройшла, шурхочучи нижньою шовковою спідницею, в спальню. Я роздягнувся, ввійшов у першу кімнату і з завмираючим ніби над проваллям серцем сів на турецький диван. Чути було її кроки за відкритими дверима освітленої спальні, те, як вона, чіпляючись за шпильки, через голову стягнула з себе сукню… Я встав і підійшов до дверей: вона, тільки в одних лебединих туфельках, стояла, спиною до мене, перед трюмо, розчісуючи черепаховим гребенем чорні нитки довгого волосся, що висіли вздовж лиця.

— От все говорив, що я мало про нього думаю, — сказала вона, кинувши гребінь на піддзеркальник, і, відкидаючи волосся на спину, повернулась до мене: — Ні, я думала…

На світанку я відчув її рух. Відкрив очі – вона впритул дивилася на мене. Я трохи підвівся з тепла постелі і її тіла, вона схилилась до мене, тихо і рівно кажучи:

— Нині ввечері я від'їжджаю до Твері. Чи надовго, один бог знає…

І притиснулася своєю щокою до моєї, — я відчував, як моргають її мокрі вії:

— Я все напишу, як тільки приїду. Все напишу про майбутнє. Вибач, залиш мене тепер, я дуже стомилась…

І лягла на подушку.

Я обережно одягнувся, несміло поцілував її волосся і навшпиньках вийшов на сходи, що вже світліли блідим світлом. Ішов пішки по молодому липкому снігу, — заметілі вже не було, все було спокійно і вже далеко видно вздовж вулиць, пахло і снігом і з пекарень. Дійшов до Іверської, внутрішність якої гаряче палала і сяяла цілими багаттями свічок, став у натовпі старих і жебраків на розтоптаний сніг на коліна, зняв шапку… Хтось торкнув мене за плече – я подивився: якась найнещасніша старенька дивилась на мене, морщачись від жалісливих сліз:

— Ох, не побивайся, не побивайся так! Гріх, гріх!

Лист, одержаний мною тижнів через два після того, був коротким – ласкава, але тверда просьба не чекати її більше, не намагатися шукати, бачити: "В Москву не повернусь, піду поки що на послух, потім, можливо, наважусь на постриг… Хай бог дасть сили не відповідати мені – даремно продовжувати і збільшувати нашу муку…"

Я виконав її просьбу. І довго пропадав у найбрудніших шинках, спивався, всіляко опускаючись все більше і більше. Потім став потроху виправлятися – байдужо, безнадійно… Минуло майже два роки з того чистого понеділка…

У чотирнадцятому році, під новий рік, був такий же тихий, сонячний вечір, як той, незабутній. Я вийшов з дому, взяв візника і поїхав у Кремль. Там зайшов у порожній Архангельський собор, довго стояв, не молячись, в його сутінках, дивлячись на слабке мерехтіння старого золота іконостасу і надмогильних плит московських царів, — стояв, ніби чекаючи чогось, в тій особливій тиші порожньої церкви, коли боїшся зітхнути у ній. Вийшовши із собору, звелів візникові їхати на Ординку, їздив кроком, як тоді, темними провулками в садах з освітленими під ними вікнами, проїхав по Грибоєдовському провулку – і все плакав, плакав…

На Ординці я зупинив візника біля воріт Марфо-Маріїнської обителі: там у дворі чорніли карети, видно було розчинені двері невеликої освітленої церкви, із дверей тужливо і зворушливо лунав спів дівочого хору. Мені чомусь захотілося неодмінно ввійти туди. Двірник біля воріт загородив мені дорогу, просячи м'яко, благально:

— Не можна, пане, не можна!

— Як не можна? В церкву не можна?

— Можна, пане, звичайно, можна, тільки прошу вас заради бога, не ходіть, там зараз велика княгиня Єльзавет Федрівна і великий князь Митрій Палич…

Я сунув йому рубль – він скрушно зітхнув і пропустив. Та тільки-но я зайшов у двір, як із церкви з'явились ікони, які несли на руках, хоругви, за ними, вся у білому, довгому, тонколика, висока, в білому обрусі з нашитим на нього золотим хрестом на чолі, велика княгиня, що йшла повільно, ревно, з опущеними очима, з великою свічкою в руці; а за нею тягнулася така ж біла вервечка співаючих, з вогниками свічок біля лиць, черниць чи сестер, — не знаю, хто були вони і куди йшли. Я чомусь дуже уважно дивився на них. І от одна з тих, що йшли посередині, раптом підняла голову, вкриту білою хусткою, загородила свічку рукою і спрямувала погляд темних очей в темряву, немов би саме на мене… Що вона могла бачити в темряві, як могла вона відчути мою присутність? Я повернувся і тихо вийшов із воріт.

12.5.44